Нінель Балог випало десять років знайомити школярів із медіа в мукачівському гуртку «Юні журналісти». Для неї це означало перш за все необхідність працювати над собою: знайомитися зі сферою медіа та журналістською професією, збирати навчальні посібники та інші корисні джерела, розробляти програму, яка розвиватиме у школярах навички як споживачів, так і творців контенту. Два роки тому пані Нінель вийшла на пенсію, однак її робота досі дає плоди: діти, що навчались у гуртку, вже стали журналістами або навчаються на медійних спеціальностях. «Детектор медіа» поговорив із Нінель Балог про її підхід до медіаосвіти, вміння дітей розпізнавати фейки і про те, наскільки важливий талант, щоби стати добрим журналістом.

Я почала працювати з дітьми несподівано. 2009 року мені запропонували вести гурток журналістики в мукачівському Будинку школярів — зараз це Центр дитячої та юнацької творчості.

Ми розробили програму, розраховану на три роки. Програма була цікава, але на початку вона не включала компоненту медіаграмотності. Тоді про медіаграмотність в Україні ще майже не говорили. Хоча, вивчаючи та опановуючи жанри журналістики, ми все одно торкалися основ інформаційної грамотності. Хоч яку тему ми розглядали, це завжди було пов’язано з умінням збирати інформацію, обробляти її, оцінювати її якість — це і є зачатки медіаграмотності. А в останні роки я виділила цій темі цілий розділ. Діти вчилися критично мислити, оцінювати інформацію, розуміти природу маніпуляцій і створювати свій — настільки якісний, наскільки це можливо — медіаконтент.

Поступово з’являлося дедалі більше інформації про медіаграмотність та її викладання дітям. Я збирала всі книжки на цю тему, які могла знайти. Найбільше люблю «Довіряй, але перевіряй» — посібник, який вийшов у 2017 році. Співпрацювала з Віталієм Голубєвим, журналістом і викладачем Острозької академії, який видає цікаві навчальні посібники. Звісно, користувалася матеріалами «Детектора медіа». Вважаю, що кожен викладач має постійно вчитися, поновлювати свої знання, щоб мати що розповідати й показувати дітям.

Дехто з учнів приходив сам, декого приводили батьки. Якщо батьки правильно мотивували дитину — радили, а не примушували — діти залишались. Якщо це робилося, аби лише дитини вдома не було — як правило, не залишалися, бо це було не їхнє. Я не мала на меті залишити всіх дітей у гуртку: працювала з тими, які мали бодай маленький хист, а головне — бажання отримувати нові знання. Я одразу казала дітям: «Ми не в школі. Маєте розслабитись і отримувати задоволення від нашої роботи». Намагалася створити теплу, дружню атмосферу.

Ми часто їздили на ознайомчі екскурсії. Були в Ужгородському національному університеті, Львівському університеті імені Франка та Українському католицькому університеті, в Острозькій академії. Я домовлялась із викладачами, аби вони розповідали про навчання на журналістських спеціальностях.

Дехто з дітей узагалі не уявляв, що таке журналістика, просто чув це слово. Дехто спершу думав, що бути журналістом значить «бути в телевізорі», а отже це класно. Одного разу мати моєї майбутньої вихованки зателефонувала мені і сказала: «Моя донька хоче записатися до вас на журналістику, але, будь ласка, поясніть їй, що це таке». Ми з’ясовували з дітьми, що це за професія, розбирали плюси й мінуси, й діти самі робили висновки. Найбільше їм подобалося, що вони можуть висловити свою думку на широкий загал. Але я пояснювала, що для власної думки треба мати підґрунтя, треба вміти її аргументувати. Й це їм теж дуже подобалося. За тих часів — не знаю, як зараз, — серед учителів були такі, що не любили, коли дитина має свою точку зору. На гуртку ж діти мали змогу спокійно висловлювати свої думки, знаючи, що її не висміюватимуть, не принижуватимуть. Навіть ті діти, які спершу боялися дивитися в очі, поступово розкривалися під час дискусій.

Талант, здібності — це ще не все. «Здібності» до писання є тільки в тих, хто багато читає, і то не в усіх. Ці здібності, якщо над ними не працювати, нічого не дадуть: без працелюбності, без роботи над собою нічого не вийде. Були діти, які спершу не виявляли схильності до писання, а згодом наздоганяли тих, хто мав, умовно кажучи, талант, а то й переганяли їх. Вони відкривалися краще, бо не мали установки «я розумний, я вже все знаю», натомість багато працювали над собою.

Кожне заняття тривало півтори години. Відсотків двадцять — теорія, решта — тренінги, практичні й самостійні роботи, рольові ігри. Ми писали тексти, працювали з відео, дискутували, переглядали фільми на різні теми. Деякі фільми були прикладами пропаганди, які ми потім розбирали, деякі стосувалися професії журналістів або людських стосунків. Діти самі пропонували фільми для перегляду. Ми також аналізували рекламу — звичайну та приховану; досліджували маніпуляції в рекламі, шукали джинсу в медіа; учні пробували створити рекламу власноруч, аби зрозуміти, як повідомлення щось «продає». З’ясовували, хто такі блогери й чим їхня робота й контент відрізняється від класичної журналістики.

Ми бавилися в «зіпсований телефон». Я розповідала щось одному з дітей, а всі інші створювали ланцюжок і передавали цю інформацію від одного до іншого. В кінці ланцюжка повідомлення часто було сильно спотворене. Так я демонструвала їм, як медіа перекручують інформацію. Ми порівнювали, як різні медіа подають одну й ту саму новину, щоб діти зрозуміли: не можна користуватися лише одним джерелом, треба перевіряти інформацію в декількох. Вчилися також перевіряти репутацію джерел. Діти раділи, коли вдавалося зловити медіа на брехні. За моїми спостереженнями, діти дивляться свіжим поглядом — не так, як дорослі, й у деяких випадках їм удається виявляти неправдиву інформацію краще, ніж нам.

У новинах українських медіа забагато негативу не тільки для дітей, а й для дорослих. Але одягати дітям рожеві окуляри й казати, що все чудово, — неправильно. Діти повинні бачити реальну картину, але вміти шукати позитивну перспективу. Просто треба рано — вже в початковій школі — починати викладати медійну грамотність, аби діти чимшвидше зрозуміли, як правильно сприймати інформацію, працювати з нею, перевіряти факти. Адже знайомство з ґаджетами, на жаль, тепер відбувається в дітей дуже рано. Кажу «на жаль», бо вважаю, що це мало би ставатися пізніше.

Важливо не підірвати довіру, розвиваючи в дітей навички медіаграмотності. Діти не повинні зробити висновок, що нікому не можна вірити, адже в медіа суцільні маніпуляції й усі брешуть. Потрібно розвинути навички критичного оцінювання інформації, вміти правильно її сприймати, створювати і споживати. Але діти мають розуміти: інформацію створюють і подають люди, які іноді з різних причин її спотворюють, але це не причина не довіряти зовсім нікому.

Діти казали мені, що використовують знання, здобуті на гуртку, у школі. У сім’ї ж питання, пов’язані з медіа та журналістикою, обговорювали ті з них, хто мав стосунки з батьками, побудовані на довірі. Часто бувало, що вони розповідали своїм батькам про фейки, казали, якій інформації не можна вірити. Але для цього батьки повинні бути відкриті до думки своїх дітей, ставитися до неї серйозно і з повагою. Щоб діти ділилися з вами своїми думками та переживаннями щодо світу медіа, раджу створювати атмосферу довіри й не відмахуватися від незручних дитячих запитань, навіть коли не знаєш відповіді. Я, коли не знаю відповіді, чесно кажу дитині: «Поки що не знаю, але обов’язково дізнаюся і тобі розповім».

Людина не може сама навчитися медіаграмотності, як не може сама навчитися керувати автомобілем. Треба, щоби хтось передав тобі бодай базові знання. Коли людина має певний рівень освіти, то може й самовдосконалюватися. Але широкому загалу потрібно створити умови, аби кожен міг стати медіаграмотним.

Багато моїх учнів обрали професію журналіста чи редактора. Декілька з них зараз навчаються в Ужгороді та Львові. Деякі обрали іншу спеціальність, але планують вступити на магістерську програму з журналістики. Тож наш гурток дав напрямок кар’єри багатьом дітям (і досі дає — вже з іншим керівником). Про деяких із них, коли вони приходили вперше, я б ніколи не сказала, що з них будуть журналісти. Тож роблю висновок: уміння себе організувати і працьовитість — важливіші за будь-який талант.