Сучасні діти звикли до екранів, змалку полюбляють фотографуватися й ставати героями відеосюжетів. Вони дорослішають у світі, де медіа стали невід’ємною частиною повсякденного життя: з медіа діти й підлітки черпають знання про світ, дивлячись телевізор розширюють свій соціальний досвід, обирають зразки для наслідування й навіть аргументи для прийняття життєвих рішень. Телебачення є одним із найпоширеніших способів проведення вільного часу. Так, сучасні підлітки в Україні проводять у середньому 20 годин на тиждень перед екраном телевізора — це значно більше, ніж спілкування з батьками.

Що більше дитина ототожнює себе з персонажем, то більше побачене впливає на неї. Зрозуміло, що коли дитина бачить на екрані дитину, це значно полегшує ідентифікацію з персонажем і відкриває прямий доступ впливу на психіку глядача-дитини. Тому надзвичайно важливим є питання використання образу дитини в медіа. Тенденція використовувати образ дитини в медіа зумовлена тим, що ці образи здатні чинити потужний вплив, оскільки зачіпають життєво важливі глибинні психічні засади людини. Відомий психологічний експеримент із фото в гаманці показав, що саме фотографія малої дитини найбільше впливає на поведінку того, хто знаходить чужий гаманець, спонукаючи повернути його власнику.

Проблема взаємодії дитини з медіа полягає в можливості завдати великої шкоди психологічному благополуччю й розвитку дитини. Як зробити добре й не зробити погано, — питання етики.

Світова журналістська спільнота, узагальнюючи досвід взаємодії з дітьми в ході підготовки продукції, висвітлення дитячої тематики, впливу телебачення дітей різного віку розробила низку етичних принципів.

Спробуймо розкрити психологічне підґрунтя основних положень найпоширеніших етичних кодексів, спрямованих на захист дитини. Можна умовно розділити на тематичні зони:

- відповідальне заохочення дитини до участі в медіавиробництві;

- унеможливлення нанесення шкоди від процесу участі (наприклад, врахування особливостей інтерв’ювання дитини);

- запобігання негативним наслідкам від демонстрації створеної медіапродукції, що використовує образ дитини.

Не заглиблюючись у загальний вплив медіа на дитину, зосередьмося детальніше на тому, як організувати участь дитини в телепередачі, інтерв’ю чи або використання її образу і при цьому не завдати шкоди дітям-глядачам із урахуванням короткотермінових і довготривалих наслідків. Також узагальнено розгляньмо етичні норми захисту дитини від потенційної шкоди, якої може завдати перегляд певних сцен (аж до завдання психічної медіатравми), від викривлення образу світу під впливом медіа, коли порушується розвиток і дитина сама може собі нашкодити своїми діями чи рішеннями, а також від змін у соціальному оточенні й реальному житті дитини, спровокованих упливом медіа.

Чи все, що є в житті, має бути на телебаченні? Чи треба взагалі залучати дітей? Чи потрібно говорити про негаразди й проблеми в житті дитини? На всі ці питання має бути позитивна відповідь, виходячи із суспільної місії медіа в демократичному суспільстві. Медіапростір є невід’ємною частиною життя сучасної людини. Діти мають право на доступ до інформації, яка необхідна для розвитку й відповідає віковим потребам і можливостям. Діти мають право бути адекватно представлені в інформаційному просторі, інакше віртуальний образ світу виявиться дуже далеким від істини.

Медіа мають викривати проблеми суспільства, зловживання дітьми, експлуатацію, а не замовчувати й приховувати, але робити це таким чином, щоби, захищаючи дитинство в цілому, не шкодити кожній окремій дитині, залученій до медіа.

Як же пройти цим лезом бритви? Допомогти й не нашкодити?

«Не йдеться про заборону використовувати дитину при створенні телепродукції», — зауважують журналісти, коли хвилюються, як захистити дитину. Але варто звернути увагу насамперед на термін «використовувати» й відмовитися від нього, замінити його іншим — «залучити», «запросити до участі», «заохотити». Чому? Тому що використовують тільки об’єкт, а дитина — це людина, а не засіб досягнення якихось цілей. Відремонтувавши дискурс на самому початку, можна почати аналіз етичних засад діяльності журналістів і загалом медіавиробників, які взаємодіють із дитиною у виробничій ситуації.

Вступні міркування (що таке етика й чому вона потрібна)

Етика дає відповідь на питання, що таке добро, як вчиняти добре і як не вчиняти погано.

Етична система — це спосіб регуляції надіндивідуального суб’єкта для захисту його цілісності. Етика виконує функцію допуску — люди з однією етикою формують певне «ми», ідентифікують свою належність, визнають межі припустимих вчинків. Загальнолюдські цінності створюють загальну людську етику, визначають людяність. Відповідність власних вчинків цим цінностям дає право називати себе людиною. Етика — це необхідна й визначальна складова менталітету.

Етичні імперативи (вчиняй добре) формуються в суспільстві й окремих спільнотах, і поки ми стаємо повноцінними членами — засвоюються нами на несвідомому рівні. Тож ми, зазвичай, інтуїтивно відчуваємо, що є добре, а що — погано. Здавалось би, якщо в кожного є совість, навіщо створювати якісь етичні стандарти, кожен прислухається до власної душі і вчинить на добро.

Але що складнішим стає світ, у якому ми живемо, то важче орієнтуватися, спираючись тільки на підказки інтуїції. Людина може бути членом різних груп і потрапляти під вимоги суперечливих етичних систем. Не завжди вдається уникнути таких життєвих конфліктів інтересів. Як член певного трудового колективу я маю виконувати завдання й розпорядження керівника, як дружина / дочка / мати турбуватися про ближніх, як фаховий журналіст — добре робити свою справу й високо нести гідність своєї професії, а як людина — берегти власне здоров’я, яке є підвалиною ресурсів для всього попереднього. Навіть на рівні цього прикладу можна знайти кілька суперечностей у визначенні, що добре, а що погано в певній ситуації. На допомогу в розв’язанні таких щоденних етичних завдань приходять принципи, в яких закріплюються найкращі способи й орієнтири вибору.

Особливо складним завданням стає визначення етичного в епохи суспільних зламів, революцій, кардинальних змін способів життя і ментальних перебудов. І чи не найбільше етичне навантаження припадає на професії посередників (медіа), які мають враховувати реальність різних етик великих груп людей.

В Україні загальна нормативна база, яка визначає правові норми взаємодії з дитиною, достатньо широка й охоплює ситуацію взаємодії з медіа. При цьому немає потреби дублювати норми цивільного чи сімейного кодексу в законах, які регулюють суто медійну діяльність. Треба забезпечити правову грамотність журналістів. Але й тоді не варто ототожнювати вимоги закону з етичними стандартами і кодексом поведінки.

Основні стандарти журналістської професії вимагають збалансованості подання поглядів різних сторін, відокремлення фактів від коментарів та інтерпретацій, забезпечення достовірності, оперативності, точності й повноти подання інформації про подію. Проте цим не вичерпуються етика взаємодії медійника з дитиною. І перш ніж почати аналіз усталених у світовій журналістиці етичних принципів, треба зробити одне важливе зауваження зі сфери метаетики: як користуватися етичними принципами.

Які питання має собі поставити журналіст

Етичні принципи потрібні для розв’язання дилем, що постають у реальних ситуаціях, але потребують розпізнавання й вибору альтернативи для подальших дій. На одні етичні дилеми буває легше знайти відповідь, на інші — дуже важко. Інколи взагалі неможливо прийняти рішення на основі раціональних міркувань, як у дилемах на кшталт: кого варто рятувати — дитину, яка тоне далі від берега, чи старого, який захлинається майже поруч (етичним буде прагнення врятувати обох, відмовившись від аргументування — кого краще). Більшість людей зазвичай знає, як вчинити по совісті в тій чи іншій ситуації, може пояснити свій вибір. Але навіть у цьому випадку варто звертатися до фундаментальних етичних положень, щоб мати можливість порівняти власні міркування з тим, що писали мислителями, створюючи усталені нині етичні принципи.

Найкращий спосіб досягти етично виваженого рішення — вчасно поставити собі правильне питання. Але потрібно ще відповісти на це питання так, щоб у відповіді був смисл особисто для вас. А потім ще знайти слова й пояснити своє рішення іншим людям, так щоб і для них воно теж мало сенс. А ситуація так швидко розгортається...

Тому всі розроблені раніше етичні кодекси — не рецепти, не зразки для бездумного наслідування правильних дій, а радше інструменти, оснащення — точки опори для розгортання власної думки відповідно до голосу совісті, орієнтири для прийняття відповідальних рішень в унікальних умовах. Щоб бути готовим швидко діяти у складних ситуаціях, потрібно готуватися до тих дилем, які можуть виникнути.

Перш ніж почати працювати з дітьми, залучати дітей до участі в телепередачі чи виробництві сюжетів, потрібно, як вимагає закон, отримати дозвіл батьків, а для дітей до 12 років нормою є обов’язкова присутність батьків при розмові. Тому варто поставити собі принаймні три групи запитань, вважає автор рекомендацій для проведення журналістами інтерв’ю з неповнолітніми Ел Томпкінс (Al Tompkins).

Щодо власної цілі та якості інформації:

• Навіщо я залучаю дитину, яка мета цього?
• Яка в дитини мотивація брати участь у медіавиробництві, в розмові з журналістом?
• Як можна підтвердити інформацію, отриману від неповнолітнього, чи є можливість перевірити, що дитина каже правду (наприклад, чи є дорослі, яким теж відома ця інформація)?

Щодо мінімізації шкоди:

• Яку шкоду я можу завдати своїми діями, навіть якщо потім цю інформацію не буде оприлюднено?
• Як спілкуватися з батьками (опікунами), як брати учать у прийнятті рішення про залучення дитини?
• Яка мотивація батьків щодо залучення дитини в медіа, чи забезпечує батьківський дозвіл захист інтересів дитини, як вести бесіду в присутності батьків?

Щодо інших альтернатив:

• Які є інші варіанти досягнення цілі, крім залучення дитини до медіа?
• Які можуть бути короткотермінові й довготривалі наслідки участі дитини в передачі / інтерв’ю?
• Які правила діють в організації, в якій ви працюєте, щодо захисту дитини? Які ресурси маєте ви й ваша організація, щоб допомогти дитині уникнути ризиків? Якщо раптом виявиться, що дитина залучена до кримінальної діяльності, які мають бути ваші дії?
• Як ви виправдаєте залучення дитини до передачі перед глядачами — батьками дітей такого ж віку?
• Приймаючи рішення про залучення дитини як свідка резонансних подій, варто відкоригувати свої надмірні очікування:
• Не варто сподіватися отримати від дітей факти, це будуть радше їхні емоційні реакції.
• Не варто розраховувати, що діти розповідатимуть про свої почуття горя і страху, як це роблять дорослі, це неприродно для дитини.
• Можна лише очікувати, що дитина просто розкаже свою історію, якщо бути уважним, чуйним і приділити розмові достатньо часу.

Етичні імперативи при залученні дитини до медіаматеріалу

Стандарти проведення журналістами інтерв’ю з дітьми або безпосередньої участі дитини в програмах і передачах передбачають чіткі етичні імперативи.

Безпека і захищеність дитини в кожній ситуації. Дитина ніколи не може бути втягнута в ситуацію, яка становить для неї потенційний ризик наразитися на зловживання чи експлуатацію. Кожен із дорослих, включених у ситуацію взаємодії з дитиною, несе відповідальність за забезпечення захисту дитини від імовірних зловживань. Це означає, що не можна перекласти відповідальність на когось одного з дорослих, наприклад, на батьків, знявши з себе відповідальність за захист дитини. Навіть якщо від батьків отримано дозвіл на будь-які дії, це не значить, що журналіст має право зняти з себе відповідальність і бути присутнім при завданні дитині шкоди або й самому вчиняти зле.

Обов’язок втручатися, а не лишатися осторонь. Якщо під час бесіди з дитиною отримано інформацію про загрозу її безпеці чи благополуччю поза межами ситуації безпосереднього спілкування, журналіст має зобов’язання не залишатися осторонь, виходити за межі виробничої ситуації і вчиняти відповідні дії для захисту дитини.

Дитиноцентризм — першопріоритетність інтересів дитини. Жодна професійна мета взаємодії з дитиною, яка вимагає використання її образу, слів чи зображень, не може бути первинною; завжди першим пріоритетом має бути безпека цієї конкретної дитини, захист її інтересів. Мова не може вестися, наприклад, про баланс представлення думок у конфлікті, якщо це завдає шкоди дитині, наражає її на небезпеку.

Основні ризики: що може зашкодити дитині під час взаємодії з медіа

Щоб реалізувати ці принципи, потрібно мати чіткі знання про те, що може зашкодити дитині, в чому особлива вразливість дітей порівняно з дорослими, у який спосіб захистити дитину від ризиків. Спираючись на відомі джерела, ми спробували зробити компактне узагальнення етичних принципів, які за психологічними критеріями є відповіддю на чотири головних загрози завдання шкоди дитині: дві стосуються короткотермінових ризиків і дві — довготривалих наслідків. (Детальніше див., наприклад, тут і тут.)

1. Ризик емоційного враження

Зайві потрясіння і хвилювання, а також негативні переживання — тривога, сором, провина, страх — можуть завдати шкоди дитині, порушити її психологічне благополуччя, викликати такий рівень напруження, який матиме наслідки й після завершення взаємодії дитини з медіа, а в окремих випадках може позначитися й на фізичному здоров’ї, спричинити психосоматичні розлади й хвороби. Дитина не повинна розплачуватися своїм психологічним благополуччям за отримання вигоди медіавиробником від створеного медіасюжету.

Що може викликати негативні емоції дитини? Насамперед це психологічний тиск, який може мати різні причини й прояви.

П'ять форм тиску в ситуації спілкування і як їм запобігти:

а) ярлики. Треба бути чутливим до слів і уникати навішування болючих ярликів. У розмові з дитиною і сюжетах про неї варто використовувати ті слова, якими дитина хоче себе назвати, й уникати тих, які їй неприємні. Так, варто уникати слова «жертва», «постраждала», замінивши словосполученнями «людина, яка пережила», «людина, яка вижила». Дівчатка, яких сексуально експлуатують, отримують додаткові страждання від ярлика «проститутка», адже самі вони не називають себе так, тому журналісту також слід уникати цих слів, з'ясовувати самоназву. Дискурсивна чутливість — одне з необхідних фахових умінь для взаємодії з дитиною;

б) час. Неприпустимим є тиск часу, який створює додатковий стрес. Дитині треба дати достатньо часу для того, щоб налаштуватися на розмову, витримувати прийнятний темп розмови, а також мати резерв часу для комфортного завершення бесіди, щоб дитина мала хороше самопочуття від нового досвіду. Так, за 15 хвилин можна планувати поставити дитині лише одне або два запитання, а для роботи з групою дітей потрібно не менше години;

в) невизначеність. Потрібно представитися, чітко й просто пояснити свою мету, правила взаємодії, обов’язково роз’яснити, що і як буде показано в медіа. Впевнитися, що дитина зрозуміла, що відбуватиметься і що від неї очікується. Що більш зрозумілими будуть дитині обставини і «правила» розмови, то менше вона тривожитиметься від новизни ситуації. Слід використовувати такі слова й формулювання, які доступні дитині з урахуванням її віку. Щоби зрозуміти, які слова використовувати в розмові з дитиною 6 років чи 12 років, треба послухати, якими словами вона користується, можна проконсультуватися з близькими дорослими;

г) оцінки (відсутність підтримки). Потрібна певна м’якість спілкування, щире зацікавлення дитиною без тиску на неї. Дитина не має жодного зобов’язання спілкуватися з медіа. У будь-яку мить вона має право відмовитися говорити, й до цього потрібно ставитися з повагою й підтримкою (хоч як це буває незручно й прикро). Розмова з дитиною — це не іспит чи оцінка її знань, це не допит для виявлення її поглядів. Не можна тиснути на дитину, навпаки, помітивши напруженість, треба допомогти її подолати, заспокоїтися й розслабитися.

Щоб не тиснути авторитетом дорослого, потрібно спілкуватися на рівні очей дитини, уважно слухати, бути зацікавленим, демонструвати, що найважливішою персоною є дитина, а сам журналіст — найменш важлива особа. Якщо не давати дитині сказати те, що вона хоче (навіть якщо це виходить за рамки поставленого запитання), або ставити тільки закриті запитання (з відповіддю так або ні), то в результаті буде отримано не думку дитини, а думку самого журналіста. Незадоволення відповідями сприйматиметься як негативна оцінка й завдаватиме дитині болю. Підтримка полягає в тому, щоб дати дитині знати, що вона все робить добре, створити відчуття легкості спілкування. На завершення варто спитати, чи все сказала дитина, що хотіла, як їй сподобалася розмова, що нового вона для себе відкрила. Варто також спитати поради, а як можна було краще провести бесіду (особливо якщо є критичний зворотній зв'язок);

ґ) послідовність. Дитині набагато важче, ніж дорослому, висловлювати свої думки. У спілкуванні з медіа дитина має право на непослідовність, помилку, перегляд своєї думки. Досить часто буває, що дитину недостатньо вислуховують у її безпосередньому оточенні й тому, починаючи розповідь, вона одночасно експериментує, шукає способів висловитися, суперечить сама собі. Варто пам’ятати, що ті чи інші вчинки дитини завжди мають причину, навіть якщо ми й не знаємо її. Тиснути й вимагати сказати правду в публічній ситуації — це завдавати дитині додаткової прикрості, наражати на негативні переживання, а то й поновлювати травматичний досвід, що завдає повторної травми.

2. Ризик повторного травмування при згадуванні страшних подій.

Так, якщо дитина переживає шок після нападу, насильства, безпосередньої загрози життю, не можна змушувати докладно й послідовно описувати, що сталося, бо повернення до події в пам’яті актуалізує травму. Особливо обережно треба ставитися до деталізації, що більше деталей пригадує дитина, то більша ймовірність повернення до сильних емоцій. Так, наприклад, не треба просити дитину описати ґвалтівника, того, хто стріляв, тощо, бо ці спогади можуть її довго переслідувати.

Слід уникати розмови з дитиною про смерть. Маленькі діти не розуміють, що смерть — це назавжди, переживання незворотності смерті приходить до дитини в 7-8-річному віці, що робить її особливо вразливою. Мабуть, не варто питати, чи етично ставити дитині запитання на кшталт: «Твого вчителя вбили? Чи ти знайомий із тим, хто помер сьогодні?» Якщо ми ставимо собі таке питання, то відповідь одразу зрозуміла.

3. Ризик руйнування стосунків у реальному соціальному оточенні дитини внаслідок демонстрації її в медіа.

Перетворення дитини на мішень для насмішок, знущань, цькування — це ймовірний наслідок втручання медіа в життєву ситуацію. Те, що дитина стала героєм телесюжету, робить її особливою, відмінною від решти дітей, що може спровокувати загострення раніше прихованих конфліктів і проблемних стосунків. Навіть дорослі можуть переглянути ставлення до дитини після сприймання її медійного образу, який зазвичай спрощує, стереотипізує, випинає лише окремі сторони особистості (на потребу сюжету чи редакторського задуму, логіки передачі).

Цей ризик спричиняють такі механізми:

а) порушення анонімності й конфіденційності. Потрібнозважити на думку дитини, чи хоче вона, щоб усі знали її справжнє ім’я (навіть якщо є дозвіл батьків), а для цього варто спитати, як би вона почувалася, якщо б її ім’я і зображення були оприлюднені. Якщо в дитини є хоча б сумніви, потрібно відгукнутися і вдатися до спеціальних запособів забезпечення анонімності (темна кімната, зйомка зі спини, накладення фільтрів зображення тощо).

Інколи навіть найближчі дорослі не можуть спрогнозувати всіх емоційних наслідків появи дитини в медіа, передбачити, наприклад, як це вплине на стосунки в дитячому колективі, динаміку дружніх взаємин тощо. Те, що є дуже важливим для дитини сьогодні, може залишатися непоміченим або недооціненим батьками, але втручання медіа в життєву ситуацію може завдати шкоди стосункам, тому слід зважати на сумніви дитини. Інколи, навпаки, дитина може прагнути, щоб усі знайомі її побачили на екрані, але не може оцінити реальних наслідків. Обов’язок медійника — врахувати ймовірні ризики й приховати особисті дані, щоб унеможливити ідентифікацію дитини;

б) порушення балансу між проблемою й ресурсами для її розв’язанні. Викриваючи зло стосовно дітей, яке, на превеликий жаль, трапляється в житті, медіа не мають викривляти реальність. Розказуючи про негаразди і про добро в рівних пропорціях, медіа формують віртуальний образ світу, який не відповідає дійсності. Цей віртуальний світ впливає на глядачів, змінюючи уявлення про частоту негативних подій і ганебних вчинків у світі, які є винятком із правил. Так, наприклад, убивство дитини рідною матір’ю є виключною подією, але якщо про неї повідомляти щоразу (навіть і розказуючи при цьому про відповідальне батьківство для балансу), зло узвичаюється, глядачі звикають до нього як до нової жахливої норми поведінки, яка трапляється з такою ж частотою, як і нормальне турботливе материнство.

По відношенню до висвітлення життєвих проблем, із якими стикається дитина, дуже важливо врахувати вплив на інших неповнолітніх глядачів, які опинилися у схожій ситуації. Має бути створено баланс між описом проблеми, з якою може ідентифікувати себе дитина, й засобами виходу зі складної життєвої ситуації, наведеними в сюжеті. Показ дитячої проблеми без демонстрації способу її розв’язання може зломити стійкість іншої дитини-глядача до життєвих обставин, стати останньою краплею, ба навіть призвести до трагедії. Враховуючи цей механізм, слід уникати демонстрації безвиході, включати в сюжет маршрут, куди й до кого можна звернутися по допомогу тим, хто опинився у важкій ситуації.

4. Ризик знецінення дитинства в соціумі.

Телебачення має значний вплив на формування менталітету й моделює ставлення соціуму до багатьох проблем свого існування. Формуючи порядок денний громадської думки, телебачення певною мірою визначає значущість тих чи інших тем. Із часткових випадків неетичної поведінки окремих журналістів, редакцій, каналів, мовників до дитини може сформуватися загальний тренд знецінення дитинства. А це ризик системний — негативні зміни в культурі, які порушують механізми її відновлення.

Приймаючи рішення на користь корпоративного егоїзму (короткочасної вигоди в рейтингових перегонах) проти етичних стандартів професії та й власної совісті, кожен робить внесок у руйнування спільного блага — захищеного дитинства. Людство не знайшло іншого способу уникнути трагедії руйнування спільного блага внаслідок прагнення збільшити індивідуальну вигоду, ніж конвенції про спільні правила. Інакше кожне наступне покоління отримуватиме все гірші умови для свого існування.

Першочергові кроки для убезпечення дитини в медіапросторі

Аналіз досвіду саморегуляції і врівноваження корпоративних інтересів для збереження спільного блага показує, що ефективно працюють ті правила, які відповідають певним вимогам:

- правила поширюються на всіх без винятку;

- існує система санкцій (покарань) за порушення правил;

- система санкцій диференційована (за велике порушення передбачено велике покарання, за маленьке — й покарання мале);

- у створенні правил беруть участь ті, хто буде їх виконувати;

- правила гнучкі, періодично переглядаються і змінюються, якщо застаріли;

- будь-хто може ініціювати перегляд правил.

Нині завдання регуляції медійного простору постало надзвичайно гостро, маємо скористатися світовим досвідом, подолати нашу історичну травму, що проявляється в утрудненні домовленостей, приборкати корпоративні егоїзми й разом узятися до роботи зі створення системи саморегуляції медійного простору.

Ризики впливу медіа на дітей різного віку й способи запобігання неодноразово висвітлювалися раніше (див., наприклад, Найдьонова Л. А. Медіапсихологія: основи рефлексивного підходу : підручник / Л. А. Найдьонова ; Національна академія педагогічних наук України, Інститут соціальної та політичної психології. — Кірово-град : Імекс-ЛТД, 2013. — 244 с. http://ispp.org.ua/bibl_2.htm).

У 2012 році було проведено масштабне дослідження на замовлення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за підтримки Ради Європи, для наукового обґрунтування національної системи розумних позначок для інформування батьків про медіаризики. Використання образу дитини в еротичних сценах, при демонстрації на екрані насильства, дискримінації, жахів, вживання наркотиків або брутальної мови значно підвищує ризик наслідування небажаної поведінки, підвищує силу емоційного враження внаслідок ідентифікації з героєм-дитиною, змінює норми рекомендації продукції певній віковій групі. Розроблені нормативи проходять процедури узгодження, але в результаті численних доопрацювань і переглядів концепція зазнала суттєвих змін. Варто принаймні здійснити науковий аналіз і вивчити репрезентативну громадську думку батьків щодо нової системи, яка нині узгоджується. Чи справді вона відповідає потребам і очікуванням батьків, стурбованих негативним впливом телебачення на їхніх дітей? Чи ми приймемо нормативі акти, а потім будемо враховувати протести або пожинати мовчазне ігнорування, подальше падіння довіри і скорочення телеаудиторії?

Не менше питань викликає проблема величезного дефіциту дитячого контенту, особливо освітніх інформаційних програм для дітей різного віку. Ґрунтовний аналіз міжнародної практики забезпечення права доступу дитини до розвивального телеконтенту, зокрема американський приклад регулювання (The Children’s Television Act, 1990), може сприяти вдосконаленню вітчизняної системи, зокрема щодо перегляду ліцензійних вимог, забезпечення фахового системного моніторингу продукції, адресованої дітям, а можливо і в середньостроковій перспективі — вирішення питання про створення окремого незалежного інституту дослідження медіапростору для захисту дітей.

Зобов’язання України привести законодавство до європейських вимог захисту прав дитини має чітке визначення термінів — до червня 2016 року, часу не так багато, щоб якісно провести узгодження етичних принципів і виробити дієву систему правил. Сподіваюся, що активну позицію в цьому процесі займуть Комісія з журналістської етики, громадські об’єднання медійників, суспільне телебачення, провідні комерційні телерадіокомпанії. Активізація суспільного діалогу з питань захисту дитини, потреба в якому загострена військовою агресією, сприятиме розвитку громадянського суспільства і зростанню рівня медіакультури аудиторії. Етичні норми захисту дітей мають стати важливою складовою змісту масової медіаосвіти.