Поки громадськість б'є на сполох щодо транслювання російського контенту та існування пропагандистських ЗМІ, є міста та села в Україні, де  місцеві ЗМІ взагалі відсутні. До війни населення містечка Миколаївка становило більше 15 тисяч людей (улітку 2014 місто зазнало бомбардувань). Ще в радянські часи тут протягом 40 років виходила єдина газета «Ленинское слово» (після 90-х перейменована в газету «Энергия», що фінансувалася Слов’янською ТЕС).  Згодом видання «Донбасенерго» під назвою «Наша генерация» стало єдиним представником преси в Миколаївці, якщо таким терміном можна назвати корпоративну газету. У серпні 2013-го з'явилося видання «РодНик+», та знову ж таки, після бойових дій літа 2014 воно припинило своє існування.

Восени 2014 до міста приїхали волонтери з організації «Новий Донбас». Із собою привезли будівельні матеріали для відновлення школи №3, надані спонсорами, та найголовніше — різноманітні майстер-класи та уроки профорієнтації — як привід для спілкування. Серед волонтерів тоді був німецький режисер Георг Жено, який згодом створив сайт Hands and Hearts for Ukraine, аби спонукати європейців брати участь у подібних волонтерських місіях на сході України. Завдяки цьому сайту у Миколаївці опинився німецький журналіст із газети Taz Даніель Шульц. Він готував матеріал про місцевих школярів та про життя у місті, що пережило бойові дії – «Театр після війни».

Після спілкування із місцевими людьми у Даніеля виникла ідея заснувати тут місцеву газету. На підготовку першого номера видання знадобилося всього 3 тижні та два старих комп'ютери.  Серед «дорослих» журналістів, окрім Даніеля, був залучений його німецький колега Марко Цшик та українки Софія Кочмар, Галина Кривобок та Олена Макаренко. Серед школярів — близько двадцяти учнів з 8-го по 11 клас.

У перший тиждень журналісти проводили тренінги, обговорювали теми для майбутньої газети. Наступні півтора тижні пройшли за безпосередньою підготовкою матеріалів — робота над питаннями для інтерв'ю, власне самі інтерв'ю та написання статей. Останні дні перед здачею номеру в друк — редагування та верстка.

Назва газети «Голоса Города» — ідея п'яти учнів, які є відповідальними редакторами. Зверстана газета також зусиллями школярів. Тираж — 1000 примірників. У газеті 8 сторінок. Надрукована вона в типографії Краматорська. Також школярі створили і Facebook-сторінку газети.

Хоча тема першого номеру — розваги в Миколаївці, майже всі матеріали більше фокусуються на тому, що і як змінити, зробити краще в місті. Тут інтерв'ю про те, як організувати ковзанку в місті, репортаж про вечірнє життя Миколаївки, стаття про стан місцевого спорткомплексу та інші матеріали — без політики та цензури.

«Мы делаем эту газету для того, что бы вы, жители города, были осведомлены последними новостями Николаевки и мира в общем. Пишем для того, чтобы в Николаевке появилась первая независимая и по-настоящему интересная газета. Для того, чтобы поднять культурный уровень города. Как говорит наш главный редактор : “Людям, а тем более подросткам, нечего делать в Николаевке и газета это был бы способ что-то придумать, как-то развлечь и занять людей”. Мы хотим, чтобы нас услышали, ведь это не простая газета. В ней вы не найдёте всей этой взрослой писанины, а только мнение ребёнка и его видение мира. Так как это газета создана школьниками. Как сказано в старой пословице: правда в устах ребёнка», — цитата зі статті на першій шпальті кореспондентки газети та фоторедакторки Аліни Коберник.

За задумом, газета — виключно проект школярів, тож над другим випуском вони працюють самостійно. Єдине відкрите питання — фінансування. Ціна тиражу першого випуску становила 2500 грн, які надав німецький фонд Taz Panterstiftung. Фінансування другого номеру, який має з'явитися за місяць, ще обговорюється.

Поки важко cпрогнозувати, наскільки поширеним може стати цей приклад самоорганізації у сфері медіа. Але  можна констатувати, що в Миколаївці газета стала успішним інструментом  налагодження діалогу. «В этом городе все так долго знают друг друга, что мы никогда не спрашиваем детали. Кто эти люди и чем они занимаются?» — пише в своїй статті Вікторія Городинська, учениця 9-го класу і головний редактор газети. Перший номер учні поширювали самі — його розбирали досить активно, а після прочитання передавали іншим, адже 1000 примірників виявилося недостатньо для міста з населенням більше 10000 людей.