Гавін Дудней — директор технологій компанії The Consultants-E — британській організації, яка займається різними аспектами онлайн-освіти, дистанційного навчання та загалом впровадження технологій у навчання.

Гавін працює у сфері освіти протягом 25 років — він є автором численних публікацій і таких книжок, як «Інтернет та мовні заняття», «Як навчати англійської за допомогою технологій», «Цифрова грамотність». Головна спеціалізація Гавіна — навчити вчителів ефективно використовувати в своїй роботі нові медіа й технології.

У Київ Гавін Дудней приїздив, щоби взяти участь у щорічній дводенній конференції New Generation Learning — New Generation Teaching, яка відбувалася наприкінці квітня. Її організували Британська Рада в Україні, IATEFL Ukraine та Дипломатична академія України. У заході взяли участь учителі та викладачі англійської мови з усіх регіонів України, а також закордонні гості. Під час конференції відбулися дискусії й майстер-класи, презентації освітніх проектів. Головна мета заходу — обмін досвідом та інноваціями у сфері викладання англійської мови, пошук відповідей на сучасні виклики в освіті. На конференції, зокрема, виступила Сюзанн Мордю, консультант із eLearning Британської Ради, яка розповідала про навчання дітей із особливими освітніми потребами — як учителям знаходити індивідуальний підхід до кожної дитини (наприклад, до учнів із дислексією).

Учасники конференції New Generation Learning — New Generation Teaching

Виступ Гавіна Дудней був присвячений цифровій грамотності вчителів і студентів, він розповідав, як інтернет уплинув на комунікацію та які нові види грамотності створив. Як зазначив Гавін, існує багато визначень цифрової грамотності, одне з них таке: «Це здатність розміщувати, організовувати, розуміти, оцінювати та створювати інформацію, використовуючи цифрові технології». На думку Гавіна, існує чотири сфери цифрової грамотності. Перша фокусується на мові. «“Друкована грамотність” значно ускладнилася після того, як текст з’явився в онлайні: адже коли ви читаєте книжку, то не маєте багатьох факторів, які відвертають вашу увагу — лінки в тексті, відео, фото. Все це змінило навчання й тепер ми говоримо про “гіпертекстову грамотність” — тобто можливість залишатися зосередженим в онлайні», — пояснює Гавін.

Складові цифрової грамотності

Друга сфера стосується інформації: вміння шукати її, оцінювати якість та працювати з тегами (тобто вміння впорядкувати і зберігати знайдену інформацію). Третя сфера — це онлайн-зв’язки. І четверта — здатність до «ремейків» чи «реміксів» — тобто вміння створити власний продукт на основі вже зробленого матеріалу (Гавін навів такий приклад).

В інтерв’ю MediaSapiens Гавін Дудней розповів детальніше про те, як нові медіа, в тому числі мобільні пристрої, впливають на навчання і що робити вчителям, аби учні та студенти менше відволікалися на уроках. Також ми розпитали в Гавіна, які головні складові успішної платформи онлайн-курсів.

Гавіне, сучасні діти часто значно краще розуміються на питаннях технологій та нових медіа, ніж учителі. Фактично учень може навчати чогось учителя в цій сфері :) Як гадаєте, чи це прийнятна ситуація, чи вчитель має намагатися змінити її?

У цьому питанні є декілька різних аспектів. По-перше, існує великий міф щодо молодих людей та їхніх технічних навичок. Я не думаю, що сучасні підлітки обов’язково добре розуміються на технологіях. Вони почуваються комфортно в цьому середовищі, оскільки використовують технології щодня. Але якщо ми подивимося, що саме молоді люди роблять зі смартфонами чи планшетами, то побачимо, що вони здебільшого грають в ігри, переписуються одне з одним у WhatsApp чи інших додатках, слухають музику, роблять фото — це найбільш поширені види діяльності. А є інші корисніші речі, які можна робити за допомогою мобільних пристроїв, — на яких краще розуміються вчителі й можуть навчити цього дітей.

Сьогодні деякі вчителі справді хвилюються, що учні можуть краще за них давати раду новим медіа. Я ж завжди кажу, що вчителі не мають перейматися через технології. Студенти знають, як їх використовувати, тому я вважаю, що студентів треба робити відповідальними за технології в класі, щоб усе добре було налагоджено та працювало. А вчитель має сконцентруватися на тому, що знає найкраще — вчити. Мені здається, в учителів іноді таке враження, що якщо вони попросять учнів допомогти — це ознака слабкості. Але я не бачу в цьому проблеми, насправді це ознака поваги.

Ви могли би назвати три основних цифрових вміння, які є найважливішими для людини сьогодні? І яких мали б навчати у школах?

По-перше, це пошукова грамотність — здатність ефективно шукати. Бо якщо ви подивитеся, наприклад, на ту роботу, яку ви виконуєте щодня, то побачите, що дуже важливо вміти знаходити різні джерела, різні погляди, вміти синтезувати їх, створити щось нове. Тож думаю, здатність шукати та оцінювати веб-джерела необхідна. Друге — це мобільна грамотність. Зараз технології стають усе меншого розміру — ноутбук, міні- ноутбук, планшет, смартфон. Багато з того, що люди робитимуть у майбутньому — зокрема, під час навчання, буде пов’язано із мобільними пристроями, прямо чи опосередковано. І тут важливо знати не просто, як це працює, а які можливості це дає, як правильно комунікувати в мобільному світі — включаючи навіть такі речі, як використання смайлів у листуванні з босом. І третя річ — це code literacy — здатність не лише споживати речі, а й створювати їх. На BBC html взагалі називають новою латиницею. Знаю, що українські програмісти зараз стають відомими в усьому світі. Я думаю, через 10 років ті країни, які будуть добре розвиватися, навчатимуть програмуванню дуже рано.

Чи можете навести приклад успішного використання соціальних медіа, як-от Фейсбуку, в навчанні?

Я можу навести приклад, у якому я сам брав участь — у Південній Америці, в Чілі. Там є проблема — безробіття серед молодого покоління віком від 16 до 25 років, оскільки ці молоді люди мають невисоку кваліфікацію. Їм складно вчити англійську, бо там бракує освітніх центрів і вчителів. Я був залучений у проект Британської Ради, який полягав у створенні курсів самоосвіти з англійської мови. Ви навчаєтесь онлайн, але без учителя чи куратора. Отже, моє завдання було створити фейсбук-спільноту для цих людей, де не було би вчителів, але були би модератори. В нас було 20 модераторів і 14 тисяч учасників групи. Там вони мали мовну практику з людьми, які відповідали їм, виправляли помилки.

А якщо говорити про щоденні уроки — в класі? Учні та студенти постійно користуються смартфонами, сидять у соціальних мережах — як учителю використати цю залежність від Фейсбуку?

З одного боку, Фейсбук — це чудовий інструмент для викладання, бо більшість людей уже там, учні мають акаунти і знають, що і як працює. Але водночас через те, що вони там, учні часто відволікаються. У класі я би використовував щось на кшталт Edmodo — це як освітній Фейсбук — теж має дискусії, фотографії, але не має тої кількості відволікаючих факторів, як Фейсбук. Бо в останньому надто багато чого відбувається, якщо у вас більше 100–150 друзів — це вже занадто.

Власне, якраз про проблему відволікання учнів хотілось би запитати — як бути, якщо учні постійно зазирають у смартфони?

Це питання, яке мені завжди ставлять учителі. Я викладаю технології вже протягом двадцяти років. І коли я починав, ми мали комп’ютерні класи — ряди столів із комп’ютерами, і вчитель перед ними. Був певний бар’єр між учнями й учителем — екран монітора, але позитив був у тому, що ти легко бачиш усіх учнів, бачиш, чим вони займаються за екранами. Зараз ситуація інша, не можна взяти й вимкнути комп’ютери — є смартфони та планшети. Але цю проблему можна легко вирішити. У вчителя дві опції: сказати учням покласти телефон на стіл екраном донизу, або ж попросити їх заховати телефон у кишеню — гадаю, другий варіант кращий. Хороший учитель скаже: поки ми виконуємо це завдання, сховайте телефони, потім можете дістати. Якщо ви заберете телефон у дитини, це нічого не змінить. Коли я був у школі, ми писали записки на папері й передавали їх під партою, тож відволікання — це не нова річ.

Але розвиток інтернету приніс більше відволікальних факторів. Зосередитися на чомусь одному все важче — навіть для дорослих.

У цьому звинувачують технології, але я не впевнений, що це так. Класичний приклад — хуліганство, коли діти дражнять один одного, це завжди існувало, але зараз інша форма — кібербулінг. Так само є й інші форми відволікання. Тут річ не в технологіях, це суспільні проблеми та проблеми культури в класі. Безумовно, людям важче зосередитися на чомусь — ось мені точно, я легко відволікаюся. Робота вчителя — уважно відбирати сайти, джерела, які вони використовують, щоб мінімізувати відволікання. Але я не на 100% проти відволікань. Тому що вони дуже пов’язані з цікавістю. А цікавість — основа навчання. Я кажу своїм студентам: ви маєте 10 хвилин на виконання завдання, якщо хтось завершить його за 6 хвилин, я не проти, якщо ви на 4 хвилини візьмете свій смартфон, головне — це виконане завдання.

В одному американському навчальному закладі є цікава практика, як запобігти відволіканням студентів. За допомогою мобільного додатку учням нараховуються бонуси — що довше телефон заблокований, тим більше бонусів. Їх потім можна використати для знижок у магазинах чи кав’ярнях. Як ставитеся до такого методу?

У мене такий спосіб викликає суперечливі враження — це більше схоже на якийсь шантаж :) Мені не подобається психологічний аспект такої ідеї, хоча я й розумію, чому її обрали. Але з мого досвіду, якщо ви розмовляєте зі студентами, пояснюєте їм, то вони добре на це реагують. На що люди точно погано реагують, це коли певні речі забороняють, коли кажуть — покладіть ваші телефони в цю коробку перед заняттями. Щодо нагороди чи бонусів не впевнений… Думаю, треба ставитися до людей як до дорослих, навіть якщо їм 14 років — бо вони насправді вже молоді дорослі. Якщо ви маєте купувати увагу студентів, не думаю, що це добре.

Якщо метод заборон не дуже дієвий, як, наприклад, запобігти контакту дітей зі шкідливим контентом в інтернеті?

Заборони завжди контрпродуктивні. Розмовляти з людьми — це краще працює. У Великобританії ми маємо багато різних програм, деякі з них державні, де дітей навчають щодо небезпеки певного контенту в онлайні, допомагають оцінювати, чи веб-сайт є шкідливим чи ні, й чому. Якщо ви вдаватиме, що такого контенту не існує, діти все одно знайдуть його, а якщо жорстко заборонити, вони захочуть знати більше. У багатьох школах дитина підписує щось на кшталт контракту — acceptable use policy, де вона погоджується, що не буде робити певних речей у школі. Але що вона робить поза школою — невідомо. Проблема ж не в тому, що вона робить у школі — а в тому, чим вона займається в себе в кімнаті, батьки часто не знають про це.

Хотілося б іще поговорити про самоосвіту онлайн — в Україні зараз лише починають з’являтися онлайн-платформи з курсами. Що б ви порадили тим, хто хоче заснувати стартапи такого плану — як зробити їх і корисним для учасників, і монетизувати?

Секрет онлайн-курсів — це завжди хороший контент та гарні викладачі, наставники. А платформи можна використовувати недорогі чи безкоштовні, як-от Moodle. Важливішими є автори курсів, наскільки добре вони пропишуть курси, і різноманітність медіа — аудіо, відео. Ви можете зробити їх самі чи купити ліцензію. У людей є сподівання, що онлайн-курси можуть їм принести багато грошей. Але тут такий секрет — успішними є ті курси, які організовують учасників у невеликі групи — 12–14 людей — і в кожній групі хороший керівник, учитель. Чи можна заробити на цьому гроші? Так. Але ви не зможете три тисячі людей залучити в такий курс, як думає багато хто.

Три тисячі людей можуть читати pdf, дивитися відео, але справжня якісна освіта може здобуватися лише в малих групах. Тож погана новина, що ви не заробите на цьому багато. Хіба що ви зможете «розмножити» малі групи у великій кількості. Якщо ж концентруватися на великих групах — якість упаде, хоча прибуток може на якийсь час зрости.

Чому саме малі групи такі важливі?

Я маю досвід організації онлайн-освіти з різними групами — від 12–16 людей у групі до великої кількості у 83 тисячі. І я роблю висновок, що модель, яка працює — це малі групи. Є дослідження, які засвідчують, що навчальний процес ефективний тоді, коли ви знаходите когось, хто вчиться краще за вас :) У великих групах таку людину складно знайти. У малих — вчитель має більше часу, щоб усіх вивчити.

Яка оптимальна тривалість онлайн-курсу?

Хороший курс настільки короткий, наскільки це можливо, найкраще — 4–6 тижнів. Якщо довше, то люди припиняють навчання і зникають. Тому що люди зайняті — в них чоловіки, жінки, діти, робота, багато людей навчається в перервах, пізно вночі, рано вранці, і що довший курс, то менше шансів, що його завершать. А ще люди потребують дедлайнів — і діти, й дорослі, мають бути чіткі терміни виконання завдань. Отже, малі групи, контент, кваліфіковані вчителі та інтерактивність. Спілкування — справді важлива річ у навчанні, ми це знаємо з класних кімнат — багато знання, навчання приходить із розмов, бесіди, спільної праці. Погані онлайн-курси змушують учнів читати щось і потім, можливо, писати. А хороші онлайн-курси організовують спілкування в парах та малих групах, а викладач — він десь збоку: він спрямовує, допомагає, однак навчання відбувається здебільшого інтерактивно.

Дякуємо Британській Раді в Україні за допомогу в організації інтерв’ю.