Перед ефіром у гримерці програми «Свобода слова» на ICTV панував не дуже піднесений настрій. Запрошені журналісти й експерти обмінювалися думками. Конфлікт на ТВі – лише вершина айсберга, який незабаром може розтрощити вітчизняний медіаринок, тотально змінивши його конфігурацію. Схоже, це не додавало оптимізму навіть тим редакторам, які традиційно підтримували біло-синю владу. Адже коли відбувається перерозподіл ринку, потерпають не лише чужі.

Чи не вперше за останні років десять ідеться про те, що найбільші гравці медіаринку (в суспільно-політичному сегменті в першу чергу), які вибудували, здавалося, непорушні медіаімперії, можуть бути змінені. І навіть лояльність до влади вже не є гарантією. Принаймні, про це говорять в експертних колах не «на камеру». Спочатку раптово змінився власник найбільшого українського телеканалу «Інтер». Тепер ходять чутки про те, що Бориса Ложкіна можуть попросити поділитися власним холдингом (у який, до речі, серед іншого входять журнали «Корреспондент», «Фокус» і український Forbes), як Валерія Хорошовського попросили поділитися «Інтером». UMH-груп спростовує цю інформацію, посилаючись на замовний характер таких чуток і відповідних публікацій. Але чи буває дим без вогню? Перед тим, нагадаю, Петро Порошенко без особливих пояснень несподівано позбувся своїх акцій у холдингу UMH. Також з’явилася інформація про те, що нібито виставлено на продаж газету Kyiv Post. Думаю, на регіональному ринку медіа, особливо в окремих областях, ситуація ще драматичніша.

Саме тому питання, поставлене у студії глядачам «Чи можна захищати свободу слова без захисту прав власності?» звучало як ніколи актуально й ПОЛІТИЧНО. Більшість (69%) присутніх у студії глядачів відповіли на нього негативно, тобто – ні. Чи може це означати, що інтуїтивно суспільство розуміє закони демократичного розвитку краще, аніж наші політики, які на дозвіллі приторговують/прикуповують телеканали? Не знаю, можливо; хоча я не ідеалізую наше суспільство, яке обирає таких політиків.

Питання до глядачів було підсилене іншим, яке поставив уже присутнім у студії експертам ведучий Андрій Куликов: «Чому право власності в Україні іноді загрожує свободі слова, а свобода слова – праву власності?».

Мені дуже шкода, що розмова у студії не вийшла на обговорення системних речей. Конфлікт на телеканалі ТВі не став приводом, який би дозволив подивитися на проблему набагато ширше, розглянувши її не з точки зору корпоративного конфлікту, а з точки зору політичної системи, яка постійно глючить і породжує подібні до ТВі ситуації як у медіа, так і в інших сферах.

Деякі експерти намагалися про це говорити. Так, політичний експерт Володимир Фесенко казав про те, що «свободі слова загрожує непрозора власність». Представник «Репортерів без кордонів» Оксана Романюк також наголошувала, що такі проблеми існують, бо «відсутній прозорий медіаринок». Сергій Таран, голова правління Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір», говорив про системну корупцію і про те, що влада не реагує на журналістські розслідування у цій сфері.

Опозиція, яка любить, коли її люблять медіа (влади це стосується ще більшою мірою, до речі), мала б подумати, що варто було б їм підставити плече журналістам не лише у вигляді пари мільйонів гривень, але й шляхом створення необхідної законодавчої бази, яка б у майбутньому убезпечила редакційні колективи від тиску чи то політиків (у першу чергу влади, яка завжди для цього має більше важелів, аніж опозиція), чи то власників. Але опозиція цього не робить, влада цього не робитиме тим більше.

На моє запитання, чому досі не внесено змін до закону про телебачення та радіомовлення в тій же частині прозорості власності та в частині чіткого визначення, хто такий «власник» чи «засновник», народний депутат від Партії регіонів Олена Бондаренко емоційно відповіла, що вона вже давно працює над таким законопроектом. І додала, що журналісти самі мали би приходити на засідання робочих груп Комітету з питань свободи слова та долучатися до написання законів. З одного боку, нібито й так. Могли би приходити й долучатися. Але з іншого боку, може, кожен буде займатися своїми справами на своїх місцях? Бо якщо я буду за Олену Бондаренко писати закони, то їй доведеться за мене писати статті. Адже Олена Бондаренко отримує зарплату з народних податків (у тому числі й моїх) саме за те, що вона повинна писати закони.

Але повернімося до питання про свободу слова та право власності. На жаль, в Україні свобода слова не є цінністю для жодної політичної сили, а медіа не є бізнесом. Більше 20 років медіа є полем, на якому з’ясовують свої стосунки влада і опозиція. І жоден із тих гравців, на жаль, включно із журналістами, не розуміє, що інтереси суспільства, простих громадян насправді лежать за межами цього поля.

І політики, і часто самі журналісти сприймають журналістику як продовження політики. А політика в нас – це бізнес, не обтяжений жодними соціальними зобов’язаннями. А раз бізнес – то все продається й купується. У цьому весь цинізм сьогоднішнього дня. За таких умов не може існувати відкрита журналістика, як і прозора власність, а отже й свобода слова.

І гріш ціна опозиції (бо від цієї влади й так уже ніхто нічого не очікує), якщо вона не розуміє нагальності цих питань, або не хоче ними займатися в силу політичної кон’юнктури.

Мустафа Найєм назвав позицію «Батьківщини» у конфлікті ТВі «боягузливою», а позицію Арсенія Яценюка «малодушною». Загалом, не заглиблюючись у деталі, я з ним погоджуюся. Мустафа також казав про довіру до менеджменту каналу в особі Миколи Княжицького, а відповідно й до опозиції, яку телеканал відверто підтримував, особливо в період парламентських виборів.

У цьому контексті я зараз скажу те, про що ніколи не казала. Але, думаю, сьогодні вже час це озвучити. В мене не було жодних ілюзій щодо опозиції, принаймні щодо її окремих представників.

Коли у 2003 році я стала головним редактором опозиційної помаранчевої газети «Без цензури», я також довіряла помаранчевій команді. У нашій редакції зібралися молоді амбітні й талановиті люди, не менш амбітні й талановиті, аніж журналісти каналу ТВі. Ми тоді готові були перевертати гори. Ми також вважали, що це наша місія – доносити до суспільства ту інформацію, яку на той час замовчували всі основні загальнонаціональні телеканали та преса. Фактично створення «Без цензури» було відповіддю на ту інформаційну блокаду, яку влаштувала адміністрація Кучми персонально Вікторові Ющенку та Юлії Тимошенко і опозиції загалом. Ми чесно відстояли свої барикади у прямому й переносному сенсі цього слова (на нашу редакцію чинили психологічний тиск, були навіть обшуки в журналістів удома, міліція била тих, хто розповсюджував газету, в Донецьку залякували наших передплатників, багато чого було…). Ми не вважали і не вважаємо себе героями. Ми були людьми, які вважали, що за тих обставин саме так мають діяти громадяни своєї країни. У 2007 році газету банально «злили» свої ж. Безперечно, в мене не було ілюзій, що проект, народжений у революційних умовах і який має слабкі перспективи вийти на самоокупність, може існувати вічно. Тим паче, якщо цей проект не телевізійний (як, скажімо, 5 канал). Але можна по-різному розходитися. Можна подякувати людям за роботу, не руйнуючи їхньої довіри й не знищуючи того потенціалу, який вони мали, запропонувати їм альтернативу (хіба країні тоді не були потрібні молоді ініціативні люди?). А можна не виплачувати зарплати, принижувати, розтоптати оту довіру, про яку казав Мустафа – і банально «злити». Так, як сьогодні це роблять із телеканалом ТВі. Прізвища в цьому контексті не мають значення. Має значення система, про яку трохи йшлося вище.

Історія сучасної української журналістики – це безперервне ходіння по колу, череда ситуацій, які щоразу повторюються за суттю (з невеликими відмінними нюансами), тільки за участі інших людей.

В Україні знайдеться, думаю, не один і не два, а добрих пару десятків редакторів, які проходили свої «кола пекла» у відносинах із власниками чи засновниками, а отже і з владою (бо в нас, як відомо, все дуже переплетено). Відлік можна починати десь із середини 90-х, коли на медіаринок почав заходити середній та великий капітал. Молоде покоління журналістів уже не пам’ятає, як через тиск Григорія Суркіса у 1997 році закривали газету «Всеукраинские ведомости», очолювану Володимиром Рубаном; або як у тому ж 1997 році позбавили ліцензії компанію «Нова мова», яка випускала на «1+1» аналітичну програму «Післямова» з ведучим Олександром Ткаченком; або як мінялася разом із власниками редакційна команда та редакційна політика нині вже зниклої газети «Киевские Ведомости». Уже свіжі приклади – це скандальне закриття «Газеты по-киевски» під редакторством Сергія Тихого, конфлікт редакції Kyiv Post із власником. Тут можна поставити три крапки.

До речі, журналіст Павло Солодько, який сьогодні працює разом із Вахтангом Кіпіані над проектом «Історична правда», на своїй сторінці у Facebook згадав конфлікт в «Українському тижні». «Щодо ТВі: підтримую тих, хто пішов, хоча знаю з них тільки двох. Колись я пережив дуже подібну (меншого, звичайно, масштабу) ситуацію. Ми працювали в журналі “Тиждень”, створювали його. Нас на роботу брала шанована людина, котра обіцяла не допустити втручання інвестора в роботу тощо. Ми були юні та енергійні, нахабні і амбітні, нам хотілося змінювати світ, і коли інвестор утручався, ми вважали це неправильним і сварилися – і зрештою у 2009-му головреда і зама (мене) звільнили. Був огидний скандал, сказано багато зайвого, масові збори колективу, страйк, образливі заяви, безкінечні переговори з акцентом на моральних принципах, у коментарях запасалися попкорном і кричали “ату!”. Сценарій таких конфліктів приблизно один і той же. В результаті разом із нами за компанію звільнилося кілька ключових редакторів. Це було комфортне – на відміну від ТВі – звільнення, завдяки осередку профспілки ми отримали непогані компенсації. Було пережито багато емоцій – образа, ненависть, відчай, тріумф. Навіть гордість – от, мовляв, який я високоморальний – і сором від цієї гордині. Бо насправді й до нас виганяли людей, але страйків з цього приводу не виникало», – написав Павло Солодько.

Я свідомо дала таку довгу цитату (і то вона неповна, кому цікаво, може почитати на його сторінці). Бо мораль цієї цитати така – ми, журналісти, не завжди достатньо солідарні, аби відстоювати – ні, не когось окремо – відстоювати свою професію, свій цех і прозорі та однакові для всіх правила гри на медіаринку. А опозиція, на яку ми часто покладаємося, не спроможна вирішити проблему системно. Кожен продовжує набивати свої ґулі самостійно.

Та, кажуть, те, що нас не знищує, робить нас сильнішими.