Вісімдесят років дискусій та інформаційних воєн – це чимало для однієї історичної теми. Проте консенсусу у визначенні Голодомору за ці вісімдесят років досягти не вдалося ні в історичних, ані в політичних, ані в медійних колах, ані в суспільній думці, незважаючи ні на прийнятий 2006 року закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ні на резолюцію Європарламенту від 23 жовтня 2008 року, в якій Голодомор було кваліфіковано «як злочин проти людяності»; ні на визнання Голодомору геноцидом низкою країн світу.

Вісімдесят років дискусій перетворили цю трагедію на інструмент внутрішньої політики в Україні та геополітики за її межами. І завжди велику роль у цих процесах відігравала інформаційна складова – не лише сьогодні, в інформаційну епоху, але й тоді – в голодні 30-ті.

Власне, про цю інформаційну складову говорив 25 листопада у своїй відкритій лекції «Інформаційні війни довкола Голодомору: ХХ і ХХІ століття» історик Володимир В’ятрович. Лекція складалася з чотирьох тематичних блоків: технології інформаційної блокади у 1932–1933 рр.; блокування інформаційних витоків про Голодомор у Радянській Україні (1930–1980-ті рр.); протистояння КДБ інформаційним кампаніям про Голодомор із середовищ української діаспори (1983–1990 рр.); ФСБ проти України (1990-ті – 2011 рр.).

Не переповідаючи всієї лекції, варто зосередитися на декількох аспектах. Якщо говорити про 1932–33 рр., то інформаційна блокада, за словами історика, «була важливим інструментом геноциду».

За словами Володимира В’ятровича, СРСР застосовував таку технологію інформаційної блокади:

• цензура і дезінформування;

• обмеження пересування людей, а отже інформації;

• організація «демонстраційних поїздок» (однією з таких поїздок був візит колишнього французького прем’єра Едуарда Ерріо, якого возили по Україні й показували «ситі українські села». Відео можна подивитися тут);

• купівля матеріалів у закордонних ЗМІ (чого варта відома стаття Дюранті «Росіяни голодні, але не вмирають з голоду»; власне, історію про цього репортера «Нью-Йорк Таймс» та його візаві Гарета Джонса можна почитати у статті покійного Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів» - авт.);

• інформаційна дискредитація тих, хто розповідав про Голодомор за кордоном (тут можна навести приклад того ж Гарета Джонса);

• кримінальне покарання за будь-які згадки про Голодомор;

• приховування, знищення та фальсифікація первинних джерел, актів громадського стану, даних перепису, будь-яких архівних записів, де містилась інформація про Голодомор (наприклад, у 1941 році в Києві знищено тисячі справ Наркомату охорони здоров’я, в яких могли міститися згадки про голод);

• запровадження «урізаної» версії поняття геноциду в резолюції ООН в 1948 році (коли за наполяганням СРСР було вилучено соціальні групи).

• представлення помилок дослідників як свідомі фальсифікації.

Володимир В’ятрович зауважує, що значних зусиль, аби прорвати інформаційну блокаду, особливо в повоєнні роки, докладала українська діаспора в США та Канаді (це і вихід у 1984 році першого документального фільму «Жнива розпачу»; і створення у 1985 році Конгресом США спеціальної комісії з дослідження фактів голодомору, виконавчим директор якої став Джеймс Мейс; і вихід у 1986-му книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи» тощо). Проте, за його словами, справжній перелом у медіавійні між КДБ та українською діаспорою стався у 1987 році, після того як Володимир Щербицький 25 грудня у доповіді, присвяченій 70-річчю створення УРСР, згадав про факт голоду. Після цього почали з’являтися публікації про голод і в радянській пресі. Детальніше про ці події та про операцію КДБ «Фарисеї», метою якої була фактично дискредитація представників діаспори та представлення їх колаборантами, можна прочитати у статті Володимира В’ятровича «Прорив інформаційної блокади довкола Голодомору».

Зрештою, після «прориву» і навіть після проголошення незалежності України, за словами історика, методика, схожа на застосовувану СРСР та КДБ, працювала в інформаційних війнах, проте до неї вдавалися вже нові гравці (тут свій інтерес часто виявляла Росія).

Так, за твердженням історика, додалися лише нові аспекти:

• розширення хронологічних і територіальних рамок голоду як аргумент, що Голодомор в Україні не був геноцидом;

•  визнання факту голоду, проте представлення його причин як метеорологічних (погані погодні умови – поганий урожай);

• відвертий тиск на міжнародні організації та уряди з метою заперечення визначення Голодомору як геноциду (зокрема, за інформацією Wikileaks, Росія шантажувала президента Азербайджану Ільхама Алієва в питанні Нагірного Карабаху, щоб підштовхнути його не визнавати Голодомору 1932–33 років актом геноциду).

Сьогодні великі інформаційні хвилі на тему Голодомору виникають, як правило, у таких випадках: у дні вшанування пам’яті жертв цієї трагедії; коли виходить в Україні або за кордоном чиясь резонансна праця на цю тему; коли є якась подія, як-от виставка тощо. Але найбільше до тематики Голодомору медіа почали звертатися в період президентства Віктора Ющенка, який разом зі своєю командою розгорнув широку кампанію з визнання Голодомору геноцидом українського народу. 2007–2008 роки визнавали успішними у здобутті визнання Голодомору міжнародними організаціями навіть критики Віктора Ющенка (зокрема, про це пише у своїй книзі «Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х)» історик Георгій Касьянов, який послідовно критикував спроби Ющенка визнати Голодомор геноцидом).

Ця тема, безперечно, викликала й широке міжнародне обговорення та не могла залишити байдужою Росію. Власне, Володимир В’ятрович говорив у своїй лекції про особливу роль ФСБ та російських ЗМІ. І як приклад наводив справу про так звану севастопольську виставку (детально про це читайте у статті Володимира В’ятровича «Россия создала музей голодомора в Севастополе»). Помилка місцевого співробітника СБУ, який розмістив на стенді фото часів Великої Депресії у США замість фото українського голоду, коштувала дуже дорого – в російських ЗМІ було «виполоскано» не лише прізвища Ющенка та тодішнього глави СБУ, це дорого коштувало іміджу України. Ось лише деякі із заголовків у російських ЗМІ, які першими потрапили під руку в інтернеті: «Фальшивый голодомор» (в російській «Комсомольской правде»); «СБУ поймали на фальсификации: в выставке про Голодомор используются фотографии “Великой депрессии” в США (ФОТО)»; «Севастопольский “голокост”» і т.д. Були і зовсім неадекватні заголовки на кшталт «Как помаранчеввые “ющиды” перевыполнили план по “голодомору”».

І навряд чи в цій ситуації варто всю вину за власні помилки перекладати на «зовнішніх ворогів». Якби не було цих помилок, не було б і спекуляцій на тему цих помилок. Також треба визнати, що попри певні успіхи у просуванні теми Голодомору на міжнародній арені, політика пам’яті, здійснювана за президентства Ющенка, була не завжди вдалою, що давало підставу опонентам як за межами, так і всередині країни, використовувати історичні питання для спекуляцій у політичній (чи геополітичній) боротьбі. Ось, до прикладу, стаття тодішнього народного депутата України, комуніста Юрія Соломатіна «К истории одной "померанчовой" фальсификации: ООН про Великий голод 1932–1933 годов в Украине», опублікованій на «цікавому» сайті «АНТИ-ОРАНЖ». Про висловлювання Володимира Путіна та Дмитрія Медвєдєва на цю тему і так усі пам’ятають. Взагалі в Рунеті часто можна зустріти думку, що Україна веде активну антиросійську пропаганду, і «міф про Голодомор» – одна з тем, яку активно нав’язують росіянам «ворожі українські політики».

А питання про те, як інформаційна складова теми Голодомору впливала на українсько-польські чи українсько-ізраїльські відносини, взагалі потребує окремого розгляду. Адже на цьому «фронті» також було чимало цікавого.

Безперечно, інформаційна складова теми Голодомору заслуговує на окреме якнайглибше наукове дослідження, якого не маємо до цього часу. Оскільки згадані вище приклади – лише крапля в морі. Думаю, таке дослідження допомогло би пролити світло й на деякі темні плями цієї трагедії. Але медіаскладову, як правило, оминають і закордонні, й вітчизняні дослідники, а якщо навіть і зачіпають її – то лише побіжно.

Наприклад, у дослідженні історика Георгія Касьянова, представленого в книзі 2010 року видання «Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х)» практично не йдеться про медіаскладову. Окрім того, справедливо буде зазначити, що не всі сприйняли це дослідження. Дискусія в середовищі українських істориків триває. Так, із критикою окремих аспектів цієї книги, знову ж таки на сторінках медіа, виступив відомий історик Ярослав Грицак.

То як же розібратися звичайним громадянам, далеким від історичної науки, в такому перенасиченому інформаційному просторі? Вони, як правило, покладаються на власну історичну пам’ять. І тут варто прислухатися до Нормана Наймарка, який у своїй книзі «Геноциди Сталіна» застерігає: «Геноцид живе в історичній пам’яті, і якщо залишається невизнаним, спотворює й підриває відносини між народами й націями, як бачимо на прикладі геноциду вірмен з боку турецької влади в 1915 році».

Лекція Володимира В’ятровича викликала чимало запитань, частину з яких я поставила йому згодом.

Сьогоднішні негаразди (в тому числі й відсутність якісної еліти) часто пояснюють «генетичними втратами», які мали місце під час Голодомору та репресій. Ви теж про це говорили у своїй лекції. Чи не є такий підхід спрощеним і дещо ідеологізованим?

Можливо, справді є такі політики, громадські діячі чи експерти, які пробують пояснити проблеми сьогодення виключно цим трагічним минулим. І таким чином – навіть виправдати бездіяльність теперішніх громадсько-політичних еліт. Я не вважаю, що всі нинішні негаразди породжені виключно минулим. Але, з іншого боку, як історик, не можу не говорити про те, що дуже багато чого, що робилося протягом 70 років радянської влади, справляє вплив і на сучасну Україну. Те, що було в роки Голодомору, в роки масових політичних репресій – це справді від’ємна селекція, яка позбавляла Україну еліти. І в результаті, на момент, коли в України з’явилася геополітична можливість відродження державності, яка була реалізована в 91-му році, забракло певного інтелектуального потенціалу, потенціалу еліт, аби завершити побудову держави як національно-демократичної. Ми бачимо, що в схожій ситуації країни Балтії, Східної Європи просунулися набагато далі. Бо ці держави попри те, що теж пройшли період комуністичного панування, зазнали значно менше втрат.

Як ви оцінюєте вплив політики та ідеології (не лише в радянські часи, а й тепер) на питання дослідження Голодомору та поширення інформації про цю трагедію?

Можна говорити, що був взаємовплив політики і досліджень Голодомору. З одного боку, відкриття фактів про Голодомор було до певної міри політичною зброєю проти комуністичного режиму наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Врешті ця правда була одним із інструментів, який розвалив Радянський Союз і призвів до дискредитації комуністичних еліт. З іншого боку, політики, розуміючи великий потенціал теми, намагалися постійно нею скористатися. І навіть колишній комуніст Леонід Кравчук, ставши президентом, у 1993 році видав указ, яким започатковано вже державне вшанування жертв Голодомору. Тоді, до речі, вперше було використано саме слово Голодомор. Ініціативу підхопив Леонід Кучма, розуміючи, що ця пам’ять є потужним консолідуючим чинником, і також видав відповідні укази.

Найбільшу підтримку ця тема здобула у президента Ющенка, якого обрали на хвилі протесту проти попередньої влади, що набагато щільніше була пов’язана з радянським минулим. Політичні еліти доби кучмізму були комуністичними або посткомуністичними. У 2004 році стався певний злам – прийшло покоління, менше пов’язане з радянським режимом і більше готове до певного перегляду тоталітарного минулого, подолання і відмежування від нього. З 2005 року науковці отримали додаткові можливості для продовження досліджень: було відкрито раніше недоступні архіви. Тепер ми знову бачимо спроби політиків коригувати пам’ять про Голодомор. Зокрема йдеться про ініціативу Міністерства освіти, яке суттєво скоротило інформацію про голод у підручниках і взагалі викинуло звідти згадку про Голодомор саме як про геноцид. Але якогось впливу на роботу професійних істориків влада не має.

Тобто зміни відбуваються лише в інформаційному просторі?

Так, зміни відбуваються на політичному рівні, на рівні політичних заяв, які ретранслюються засобами масової інформації. Поки що це не відбилося на історичній науці. Але такий варіант цілком імовірний, адже обмежують доступ до архівів. А це – найкращий інструмент, щоби потім здійснити перегляд історії.

Але ж багато вже зроблено. Видано чимало книг, опубліковано чимало документів. Хіба вже можна все повернути назад?

Безперечно, те, що вже зроблено – незворотній результат. Але є певні небезпечні тенденції, які засвідчують, що відкриті документи може бути знову засекречено. Йдеться про угоду, підписану низкою країн СНД щодо взаємного погодження питання розсекречення документів колишнього СРСР. Українського підпису там наразі немає, але побоююся, що під тиском Росії ми її підпишемо, і це означатиме абсолютне припинення політики розсекречення. Згідно з текстом угоди, на вимогу інших держав, документи, які були відкриті, можуть знову засекретити.

Ви згадали про те, що тема Голодомору була інструментом боротьби проти комуністичного режиму. Ця тема також була важливою в контексті політичних дій Ющенка. Наскільки етично використовувати таку трагічну тему фактично як один із інструментів боротьби за владу?

Справді, використання трагедії є неетичним, але говорити про певну політику пам’яті, про те, якою має бути політика пам’яті, потрібно.

А де межа між здійснення політики пам’яті та її використанням у боротьбі проти опонентів чи за владу?

Важко однозначно сказати. Очевидно, ця межа визначається таким суб’єктивним почуттями, як відчуття правди, порядності, радше якимись моральними категоріями. Тут не можна сказати, на якому відсотку відродження національної пам’яті переростає в нав’язливу, нікому не цікаву політику, більш того, навіть компрометує його. Навіть якщо говорити про добу Віктора Ющенка, ми мали безліч прикладів бездушного офіційного підходу, коли місцеві чиновники, навіть не розуміючи, що роблять, не переймаючись темою, бралися за її реалізацію, чим радше викликали зневагу і відторгнення. Межу між використанням політиками і відродженням національної пам’яті, думаю, відчувають самі люди.

Так, політика пам’яті в період президентства Ющенка вийшла на якісно новий рівень. Але чи не було помилкою те, що вона фактично ґрунтувалася на трагедіях та поразках, а історії успіху було ігноровано?

Я вважаю, що ми повинні подавати всю наш історію разом із її трагедіями й перемогами. Можливо, більше зосередилися на подіях Голодомору, бо вони довго замовчувалися. Це був той невисловлений біль, який потрібно було висловити. Я не погоджуюся з тим, що не можна об’єднати націю довкола трагедії. Можна. Якраз євреї є прикладом того, як націю об’єднано довкола однієї з найбільших катастроф – Голокосту. Але очевидно, що українська історія має багато перемог, і ми не повинні їх забувати, нам треба розповідати: українці не лише страждали, але й здобувала перемоги.

На жаль, склалося так, що дві великі трагедії – Голокост та Голодомор – замість того, щоб бути об’єднуючим чинником, протиставляються одна одній…

Думаю, це свідомо робилося тими, хто мав завдання не допустити подальшого поширення інформації про Голодомор. Тому що не повинно бути якогось змагання пам’ятей про Голодомор і Голокост. Вони є елементом національної пам’яті тут, в Україні, тому що обидва ці геноциди відбулися на українській землі. Вони не заперечують один одного, навпаки, пам’ять про них повинна взаємодоповнюватися. Зв’язок між цими трагедіями в тому, що світ промовчав і не відреагував на перший геноцид – Голодомор, який забрав життя мільйонів людей, і фактично цим замовчуванням уможливив другий геноцид – геноцид проти євреїв, який було здійснено німцями. На жаль, людській психології властиве змагання між жертвами за свої страждання. Кожна людина хоче уваги в першу чергу до своїх страждань і вважає їх найбільшими. І власне цей, чисто психологічний момент, використовується певними політиками в інформаційних війнах, коли Голодомор намагаються протиставляти Голокосту.

Під час вашої лекції прозвучало слушне застереження, що крайні націоналісти пропагують сьогодні думку про єврейську вину за Голодомор. Але такі ідеологеми, з’являючись в інформаційному просторі, лише заважають об’єктивному осмисленню Голодомору, ними маніпулюють у політиці та геополітиці…

На жаль, дуже багато так званих українських націоналістів, тих представників окремих політичних сил, які називають себе націоналістичними, націоналізм розуміють рівно так, як його подавала радянська влада – як ксенофобський, антисемітський рух. Але вважають це позитивним. Мене справді лякає, що люди, які називають себе націоналістами, замість того, щоби боротися з міфами, використовують їх для мобілізації електорату.

Чому в період президентства Ющенка, коли у вас була така можливість, ані ви, ні інші, хто займається дослідженням теми Голодомору, нічого не зробили для спростування цих міфів?

Ми зробили багато чого. Найважливішим кроком, до якого я був причетний і який досі дає певний результат – це відкриття архівів. Доступ до архівної інформації – це те, що руйнує сконструйовані міфи. Бо конструювання міфів можливе на тих полях суспільної свідомості, які не заповнені конкретними знаннями. Ці білі плями – ґрунт для інформаційних історичних маніпуляцій. Якщо люди матимуть змогу самі перевірити якусь інформацію, всі ці маніпуляції на кшталт того, що «євреї організували Голодомор українців», автоматично відпадуть.

Але не кожен зможе чи захоче сидіти в архівах. Важливо донести інформацію, яка там є, до широких кіл.

А тут, власне, нам, історикам, дуже потрібна співпраця з журналістами – людьми, які мають бути певними медіаторами між фахівцями, що працюють над темою, і суспільством, яке потребує інформації. Справді багато наукових даних, напрацьованих істориками, важко сприймаються. Відповідно, в Україні бракує журналістських проектів, які є в цілому світі: науково-популярних телеканалів, історичних журналів. Дуже добре, що в нас з’явилися «Історична правда» та «Україна Incognita», які подають історію у науково-популярному форматі. Це початок правильного шляху донесення історичних фактів доступною мовою.

У своїй лекції ви згадували про роль ФСБ. Звісно, Москва має великий інтерес у питанні української історії. Проте чи не відбувається часом так, що ми шукаємо ворога, аби виправдати власні помилки? Яскравий приклад – історія з виставкою про Голодомор у Севастополі. Вона не стала би предметом маніпуляцій російських ЗМІ, якби не було помилки місцевого співробітника СБУ.

Однозначно, українська історія вчить: зовнішні чинники мали можливість щось зробити в Україні тільки завдяки помилкам самих українців, помилкам, які не дозволяли нам об’єднатися, помилкам, які показували, що ми недостатньо професійні чи недостатньо проактивні. І саме ці наші помилки давали можливість реалізуватися зовнішнім сценаріям. Це стосується взагалі історії України ХХ століття і конкретних випадків зокрема.

Чому нічого не було зроблено на противагу інформаційній кампанії, яка розгорнулася тоді довкола цієї виставки в Севастополі?

Було зроблено: проведено прес-конференцію, і була відповідна публікація. Але, на жаль, українські ЗМІ за своїм масштабом не можуть змагатися за впливовістю з російськими ЗМІ, які працюють дуже активно і в Україні, і в Росії, і в глобальному просторі. Часто українські медіа виступають резонаторами інформації, запущеної російськими засобами масової інформації, не намагаючись її критично осмислити. Отже, йдеться про відповідальність кожного. Нам усім потрібно ще вчитися працювати відповідально, розуміючи, що за кожним нашим кроком – наслідки.