Темою ток-шоу дня було «Путін чи не Путін?». Ведучий програми запаморочливо пояснив: ще півроку року неможливо було уявити, щоби шоу на суспільно важливу тему вийшло в ефір із такою назвою. Не кажучи вже, що на НТВ – одній із трьох дружніх Кремлю телемереж, які домінують у новинах.

Гість – опозиційний лідер Борис Нємцов, як і всі інші, був здивований тим, що отримав змогу нападати на національному каналі на лідера – Владіміра Путіна. «Я вперше за п’ять років побував у студії НТВ», – сказав він.

Піднявшись 1999 року на владну вершину, Путін – прем’єр-міністр, який прагне повернутися на президентську посаду, тримав владу у своїх руках, контролюючи телеекран так само впевнено, як і апарат служби безпеки. Та напередодні намічених на 4 березня президентських виборів у країні відчувається непокірне прагнення до змін. Чимало росіян, яких жахає перспектива ще шести, а можливо, й дванадцяти років путінського правління, вийшли на вулиці чи, принаймні, зайшли у твітер. Попри лютий холод, похід, що відбувся цього місяця у Москві, привабив до участі десятки тисяч людей.

Концентрована доза телебачення, з якого й досі дізнаються новини 70 відсотків росіян, засвідчує: заворушення в суспільстві надто сильне, щоби ним можна було нехтувати. Лояльні Кремлю телемережі, які спочатку відмітали рух протесту, включають його до своїх новинних програм.

Жваві апдейти про шахрайство на (парламентських) виборах, про антипутінські масові мітинги та про опозиційних кандидатів виходять у час новин разом із безліччю «оркестрованих картинок», що рекламують Путіна як прем’єр-міністра. Показують, як тяжко він працює, інспектуючи підприємства, підвищуючи пенсії, лаючи ледачих бюрократів, роблячи все, щоби зберегти стабільність та поширити добробут. Путін узявся за публікацію довгих місіонерських заяв про майбутнє Росії. Кожну з них обрамляють у новинах немов заповіді Мойсея на меморіальній дошці.

На телеглядачів це справляє подвійне враження: частково об’єктивної інформації, частково пропаганди в північно-корейському стилі.

Путін любить демонструвати свої мускули в буквальному розумінні цього слова. У попередні роки глядачі бачили «сильного росіянина» з оголеними грудьми верхи на коні чи на борцівському килимі. Та найбільш сумнозвісним було його пірнання в морську глибину за античними амфорами, що, як виявилося, було підставою, задуманою для зйомок.

Нині на кадрах крупним планом Путін діловитіший: він у сорочці із зав’язаною краваткою, та все ще схильний до театральності.

Типовий 5-хвилинний сюжет у двох діях було показано наприкінці січня на Першому каналі. Путін ходить довкола широкої западини поблизу Кремля, де колись як велетенський монумент недолугої радянської архітектури та нікудишнього сервісу височів масивний готель «Россия». У першому кадрі мер Москви Сергій Собянін покірно сидить навпроти Путіна за його робочим столом і пропонує на місці знесеного декілька років тому готелю побудувати висотні комплекси. У прем’єр-міністра скептичний вигляд. Він пропонує поїхати та оглянути все на місці. Наступна сцена: Путін, одягнений в утеплену куртку, однак без шапки, впевнено крокує засніженою бруківкою. Обіч нього – мер.

«Знаєте, мені щойно спало на думку», – каже Путін, нібито раптом над його головою засяяла лампочка. «Парк, – пропонує він. – Кремлівська зелена зона, що принесе світло й повітря у задушливий від смогу центр Москви».

«Це було б чудово, – відповідає вражений мер. – Гадаю, це дуже гарне рішення» (Це й справді гарна ідея, особливо в рік виборів).

Однак у століття інтернету незграбне, в радянському силі підконтрольне ліплення іміджу створює проблеми для ведення кампанії на підтримку Путіна. На блогах і на політичних сайтах не тільки заперечують підлаштовані під владу новинні програми, а й пропонують альтернативну, несценізовану реальність. Наживо, з камер на мобілках і через скайп.

Уряд неспроможний встановити ефективну цензуру в інтернеті. Опозиційні газети та деякі радіостанції Путіна не хвилюють. Щоб дати можливість невдоволеній російській інтелігенції випустити пар, завжди дозволялося трохи покритикувати владу. Це схоже на те, як багатий батько дає роботу чванькуватому, аморальному бойфренду своєї доньки. Можливо, він ненавидить хлопця, та це для нього єдиний спосіб домогтися миру й спокою у власному домі.

Нині, коли протести увійшли в національну свідомість, Путіну довелося це визнати й реагувати у медіа, що є ключем до збереження ним влади. Він надав телевізійним репортерам і ведучим ток-шоу трохи більше свободи, та зберігає контроль над меседжем для тих, хто становить політичну основу його електорату.

Є пропутінські сайти та акаунти у твітері, та насправді під час виборчої кампанії Путіна найбільше турбують не нові медіа. Хоча інтернет швидко поширюється, головним джерелом новин для більшості населення лишається телебачення. (У Москві небагато ліцензованих таксі, однак для розваги водіїв є таксі з телеекранами, встановленими на щитках управління.)

Уряд здійснює контратаку переважно на телебаченні. Нещодавно запущено серію дорогих документальних фільмів, у яких за допомогою на подив грубих трюків Путіна зображують рятівником Росії. Щоб наочно показати, як топтали й принижували Росію в єльцинську добу, в одному з них – у «Холодній політиці» – з’являються кадри африканських біженців, які вмирають з голоду, та іспанського бика, що калічить тореадора. Це щось на кшталт Reefer Madness (американського культового фільму. – MS). Мета очевидна – налякати російських виборців.

У радянські часи російські глядачі навчилися абстрагуватися від агітпропу, та вони й досі в полоні пліток про знаменитостей. Тож складовою президентської кампанії стали колоритні теми про опонентів влади. Від них дивне враження – як від негативної реклами, що заполонила ефір під час «праймеріз» Республіканської партії у штаті Флорида.

У стилі TMZ (американського новинного сайту про знаменитостей. – MS) у програмі «Чистосердечное признание» на НТВ показали російських знаменитостей, за якими стежать. Репертуар розширили за рахунок опозиційних політиків. У сюжеті про новорічні канікули «багатих і знаменитих» фігурували політики – такі, як Нємцов та антикорупційний блогер Алєксєй Навальний. Засмаглі, вони відпочивають на екзотичних курортах. Опозиційних лідерів та активістів звинувачують у шопінгах, танцях-шманцях, у бенкетуваннях з «горілкою за 10 тисяч рублів та з чорним кав’яром». Навіть вождя комуністів Ґеннадія Зюґанова зобразили жирним капіталістичним котом. Камера зафіксувала, як він відкидає сніг у себе на дачі.

Генеральний директор НТВ Владімір Кулістіков не вдає, що його телемережа незалежна. Він глузує з того, за кого видають себе політичні лідери та медіазірки. Суперники Путіна «належать до вищого прошарку суспільства, – сказав він в інтерв’ю у своєму офісі. – Вони – еліта, яка насолоджується тим самим стандартом життя, що й міністри та інші бюрократи».

Та, за його словами, «загалом у суспільній атмосфері в Росії відбулися великі зміни». «Ми повинні це враховувати», – додав він.

Чимало російських журналістів швидко скористалися можливістю, яка виникла, коли влада змінила тактику. Та небагато хто з репортерів вважає, що після виборів свобода збережеться, оскільки ніхто не очікує поразки Путіна.

«Сам інститут влади не змінився», – сказав Леонід Парфьонов, відомий журналіст і продюсер, який критикував урядовий контроль над медіа. «Кожен знає, що це (свобода слова) триватиме лише до 4 березня».

Серед парадоксів тривалого, складного правління Путіна є й такий… Коли наприкінці 1999 року він прийшов до влади, стан телебачення дещо нагадував ситуацію в країні. Воно вичерпало свій ресурс, втратило натхнення і було еклектичною сумішшю теленовел і крадених американських та європейських шоу. Захопливими та непередбачуваними були нецензуровані програми новин, за якими Борис Єльцин не наглядав.

Авторитарніше правління Путіна принесло Росії стабільність і часткове процвітання. Це надихнуло телебачення на пошуки нового, на креативність в усьому за винятком вечірніх новин. Новинні програми у новому форматі віражують між стагнацією та гласністю-2 радянських часів. Вони спантеличують, тримають у напрузі, а іноді завдають сильних ударів, як сама влада в Росії.

Автор: Алессандра Стенлі

Джерело: New York Times

Переклад: Аркадій Сидорук