Ми вже багато разів були свідками народження нової реальності, хоча в багатьох випадках цього не помічали. Адже в око впадають суттєві зміни, творці яких полюбляють галас і фанфари. З-поміж останніх прикладів цього – перебудова й Помаранчева революція. Та оскільки спрацювала соціальна пам’ять, багато спостерігачів кажуть про нову об’єднану опозицію як про дежавю.

Нова реальність виникає з нових об’єктів, які планувалися для іншого.

Можна навести такі приклади:

- книгодрук: створюється для тиражування Біблії, сьогодні контент став необмеженим;

- інтернет: створюється для передачі сигналу про ядерну атаку на СРСР у відповідь на радянську ядерну атаку, коли всі інші засоби зв’язку буде зруйновано, сьогодні контент може бути будь-яким;

- телепрограма «Погляд» створюється, щоби протистояти інтересу до західних радіологосів, потім стає рупором перебудови.

Нові об’єкти розгортаються в той бік, який не було враховано їхніми конструкторами.

Особливо цікавою й повчальною є поява тих чи інших соціальних інститутів. На наших очах на пострадянський простір увійшли демократія й громадянське суспільство. І хоч вибори називаються виборами чи свобода слова свободою слова, вони мають ще багато вад, які не дозволяють їм працювати на повну силу.

Френсіс Фукуяма простежував появу багатьох політичних інститутів від самого початку (Fukuyama F. The origins of political order. From prehuman times to the French revolution. – New York, 2011). Наприклад, він розповідає про появу целібату в католицький церкві. Це було пов’язано з небажанням, щоби парафії передавалися у спадок і церква була вивільнена від домінування держави над нею.

На наших очах теж відбувається зміна орієнтирів людства. Колись під час неолітичної революції воїнів замінили аграрії, бо замість володіння зброєю треба було вміти вирощувати зерно. Нинішній розвиток став суттєво залежати від нових ідей і нових смислів. Саме тому виникає увага до так званого креативного класу, від якого й залежить інноваційний потенціал суспільства.

Марк Хендерсон (див. про нього тут) випустив книгу Geek manifesto (слово geek означає щось на зразок схибнутий, наприклад, на комп’ютерах). Її присвячено ролі науки в державному управлінні. Газета Guardian опублікувала його статтю, де повно таких прикладів, які демонструють, що державним службовцям не слід покладатися просто на здоровий глузд, коли вони приймають рішення, а слід звертатися по допомогу до науки.

Ми відібрали два таких приклади. Фостер із Оксфорду встановив, що підлітки живуть за іншими часовими годинниками, ніж дорослі чи молодші школярі. Всі сміялися, а одна школа вирішила проекспериментувати і змінила початок шкільного дня з 9-ї на 10-ту годину. В результаті в кінці навчального року школярі продемонстрували такі високі результати, яких ніколи не було в цій школі.

Інший приклад – фонд із Нідерландів допомагав розвитку освіти в Кенії. 25 випадково відібраним школам вони надали набори підручників із англійської, математики й науки. Порівняння з іншими школами показало відсутність суттєвих змін. Під час другого експерименту надали додаткові навчальні матеріали, і це теж не дало змін. Під час третього організували боротьбу з глистами. І це дало різке покращення результатів навчання, мабуть, через покращення споживання їжі школярами.

Все це приклади неочікуваних рішень, які дали позитивний результат і які було рекомендовано вченими. Саме тому Хендерсон виступає з пропозицією, запровадити в уряді окремий науковий офіс. До речі, в Британії стимулюють креативність. Наприклад, у Брістолі проходить фестиваль нових ідей. Цього року там заплановано ще й дискусію між Хендерсоном із його книгою Geek manifesto та автором книги Geek nation Анджелою Саіні (www.angelasaini.co.uk/books.htm). Це книга про Індію, яка дала світові багато молодих науковців, що працюють в усіх країнах Заходу.

Українська еміграція виявилася більш трудовою, а не науковою, хоча ми багато говоримо саме про високий освітній рівень середнього українця. Тому досвід Індії для нас важливіший за досвід будь-якої розвинутої країни типу Великобританії, бо вона змогла зробити те, на що ми поки що не здатні.

Саіні так відповідає на питання, чому Індію слід вважати просунутою країною (geek ми тут перекладемо як просунута): «Я виросла в Лондоні, і важко не помітити, коли ти живеш в цьому місті, що в кожній школі є хоча б одна просунута індійська дитина. Я була такою просунутою індійською дитиною в своєму класі. Мій батько був просунутим, мої двоюрідні брати, і в цілому Індія відома тим, що вона продукує лікарів, університетських професорів та інженерів, що працюють по всьому світові. Сама по собі Індія ще не є світовим лідером у науках і технологіях, але вона має культуру, яка вітає такі речі над усе. Таким чином моя "Просунута країна" була мандрівкою, щоби зрозуміти, чому і звідки беруться ці амбіції».

Анджела Саіні є науковим журналістом. І Хендерсон був науковим редактором Times, останнім часом став директором із комунікацій одного з фондів. Тобто вони професійно пишуть саме на теми науки. Тому тема їхніх книг є для них вистражданою.

Саіні також каже, що у творенні технічної індустрії Індії велику роль відіграють ті індуси, які повертаються додому. Тут слід додати для порівняння, що українці вже не повертаються на батьківщину, намагаючись за будь-якої можливості залишитися на Заході.

Вона також порівнює сучасну ситуацію в Індії з Японією сімдесятих. Вчені й інженери працюють, але немає оригінальних і креативних результатів. В окремій статті Саіні розповідає про Національний інноваційний фонд в Індії. Див. також окрему розвідку стосовно інноваційних можливостей Індії.

Окремою проблемою стає поширення інновацій у суспільстві. Зрозуміло, що сучасні масові комунікації й масова культура створюють поле для такого поширення. Але інтенсивне поширення завжди вимагатиме точнішого визначення, на що саме слід звертати увагу.

В цьому плані цікавою є модель культурного брендінгу Хольта. Хольт підкреслює, що ця модель відрізняється від звичних моделей просування брендів. Можна навести цілу низку висловлювань Хольта стосовно його розуміння культурного просування брендів:

«Спираючись на те, що ми називаємо міфом і культурними кодами, ці культурні інноватори суттєво трансформували надання переваги типам їжі. Ми називаємо цей феномен культурною інновацією» (йдеться про допромислову культуру їжі і взагалі про створення майбутніх ринків (Holt D., Cameron D. Cultural strategy. Using innovative ideologies to build breakthrough brands. – Oxford, 2010, p. 2)),

«Люди завжди хочуть кращої функціональності. На відміну від цього ідеологічні можливості виробляються великими історичними змінами, що трансформують культурні домовленості, це ми називаємо культурним розривом» (Holt D., Cameron D. Cultural strategy. Using innovative ideologies to build breakthrough brands. – Oxford, 2010, р.12),

«Ідеологічні можливості надають найбільш плідні основи для ринкових інновацій. В той же час ці можливості залишаються непоміченими, оскільки ми маємо надзвичайний вплив економіки, інженерії і психології на мислення менеджменту» (Holt D., Cameron D. Cultural strategy. Using innovative ideologies to build breakthrough brands. – Oxford, 2010, р. 13).

Хольт наголошує, що успішні бренди розповідають історію, якої потребують споживачі для побудови власної ідентифікації. У зв’язку з цим він пропонує такі стратегії:

- цілитися в найбільш потрібний ринок міфів, реальний чи потенційний,

- створити міф ідентичності,

- розширити міф ідентичності,

- перезапустити міф ідентичності.

Цікаво, що за таким сценарієм можна аналізувати й масову культуру, відповідаючи на запитання, яких саме ідентичностей потребує глядач. Адже ідентичність давно розглядається не як константа, а як змінна. Те саме стосується й масової політики, до якої можна віднести вибори. Адже, наприклад, український виборець голосує частіше за принципом «свій – чужий», а не за якимось політичними конструктами. Див. також невеличке дослідження про виявлення української ідентичності в радянському футболі.

Реально йдеться про практичну роботу з міфами. Свіжим прикладом є активація міфу про американських шпигунів стосовно російської опозиції у фільмі НТВ «Анатомія протесту». І це викликало досить серйозне несприйняття з боку аудиторії (див. тут, тут і тут). Активація американського міфу виявилася не адекватною до ситуації. Новий фільм НТВ про опозицію, що готується, викликав ядучі коментарі в ЗМІ. Почалися навіть звільнення журналістів, які не хочуть працювати на НТВ з ідеологічних міркувань. Такі ж коментарі з’явилися з приводу оприлюднення характеристик членів Громадської палати стосовно їхньої лояльності (див. тут і тут).

Взагалі, людство поступово вичерпує можливості фізичного простору. Тому особлива увага тепер приділяється нематеріальним аспектам, здатним забезпечити життя і виживання людства. В сучасних товарах роль ноу-хау значно важливіша й дорожча за матеріал, із якого їх зроблено.

Сер Кен Робінсон, якого вважають світовим гуру в галузі інновацій і креативності, бачить основну людську силу в можливостях уяви. Це здатність людини думати про те, чого немає, складати гіпотези про речі, яких ніколи не було, але які могли бути.

Відповідно він закладає принцип креативності й у систему сучасного типу управління організаціями: «Роль креативного лідера полягає не в тому, щоб мати всі ідеї, це створення культури, де кожен може продукувати ідеї і відчувати, що їх оцінять. Тобто це радше про створення клімату. І це є суттєвою зміною для багатьох людей».

Можна згадати й те, що сучасні соціологія й політологія приділяють велику увагу креативному класу. Саме йому віддають першість у подальшому розвитку суспільства. За аналогією з верховенством права в майбутньому повинні заговорити про верховенство креативності.

Робінсон не любить терміна «креативна індустрія», бо з нього випливає можливість існування некреативних індустрій. Його погляди можна позначити, як системний підхід до креативності: «Креативність – це процес отримання оригінальних ідей, що мають цінність. Процес, а не випадковість. Частина того, що я кажу людям, полягає в тому, що всі ми час від часу маємо хорошу ідею, але якщо ви керуєте бізнесом, школою чи університетом, ви не схочете мати випадкові хороші ідеї, ви захочете мати їх весь час, на постійній основі, мати систему і можливості з їх породження».

Відповідно виникає проблема створення умов для такого креативного розвитку людини. Японія, наприклад, вирішує такі проблеми на державному рівні. Бо там зрозуміли, що тільки розум є основним потенційним ресурсом. Саме індивідуальний розвиток школяра може дати державі нові можливості, тому японський уряд узявся саме за це.

На початку свого розвитку всі люди креативні. Робінсон наводить результати дослідження, за яким 98% дітей у дитячому садку було визнано геніальними. У віці десяти років таких було вже лише 32%, у п’ятнадцять років – 10%. Дослідження 200 тисяч дорослих дало цифру 2%. Тому зрозумілою стає фраза Пікассо: «Всі діти народжуються художниками, проблема лише в тому, як залишитися художником, коли ми зростаємо».

Суспільство має шукати шляхів збереження креативності. Сюзен Кейн (див. її біо) випустила 2012 року книгу «Спокійні» (Quiet) про силу і роль інтровертів у суспільстві (сайт її книги – www.thepowerofintroverts.com). Однією цією книгою вона здатна запустити новий тренд – змінити орієнтацію суспільства з екстравертної на інтровертну.

З її точки зору, наше суспільство більше орієнтовано на екстравертів. Хоча вона сама менше любить соціалізацію. І це дивно, оскільки професійно вона була тренером із переговорів у багатьох відомих кампаніях. Але вона каже про себе: «Мені більше подобається слухати, а не говорити, читати, а не бути з кимось, тихенько розмовляти, а не сидіти в колективі».

Вона вважає, що система освіти теж налаштована на екстравертів, оскільки учень опиняється у великому колективі. Історично вона відстежує цю ситуацію від греко-романського ідеалу людини, прийнятого західним суспільством. Це риторичний ідеал. Кейн бачить усе це як варіант культурної ДНК, відповідно до якої суспільство вище цінує дії, аніж роздуми. Це підсилилося в ХХ сторіччі, коли магнетизм, харизматичність стали головними рисами, яких вимагають на інтерв’ю при прийомі на роботу. Кінозірки стали керівництвом до того, як виглядати магнетичним і харизматичним.

У січні 2012 року Кейн опублікувала в New York Times і в International Gerald Tribune дві статті про нове групове мислення (Cain S. The rise of the new groupthink. – International Herald Tribune. – 2012. – January 18). У них підкреслюється, що сучасні офіси не дають змоги працювати самому – там немає стін, головне – командна робота. Тому 70–80% офісних приміщень мають колективний характер.

У виступі на CNN вона наголосила, що саме інтроверти правлять світом. Інтроверти зробили найкращі винаходи людства – від комп’ютера Apple Стіва Возняка до Гаррі Поттера Джоан Роулінг. Хоча наша культура налаштована проти таких спокійних і відлюдькуватих персон. До речі, з віком люди стають більш інтровертними.

Журнал Forbes теж виступив із приводу виходу цієї книжки, і цю публікацію переглянули майже 200 тисяч читачів. Там Кейн розповідає, що інтроверти становлять половину населення, але їх розглядають як громадян другого сорту. До ХХ сторіччя людство жило в «культурі характеру», після – в «культурі особистості», бо тоді людям треба було виділитися в міському натовпі. І саме це було підтримано іміджами кінозірок. Вона каже: «В нашому суспільстві є широко розповсюджене, але рідко висловлюване уявлення, що ідеальною людиною є самовпевнена, альфа, комунікабельна. Інтроверсія трактується десь між розчаруванням і патологією».

Це справедливо і для нашого суспільства. Ми бачимо людську активність лише в реальному фізичному просторі. І саме там людина отримує основні позитивні наслідки. Ані інформаційний, ані віртуальний простори не запрацювали в Україні. Тому нині не йдеться про креативний клас, про який услід за Заходом багато заговорили й у Росії.

Але він може поставати лише тоді, коли є умови, які дозволяють йому підняти голову. Сьогодні наш світ радше описують наступні слова Кейн: «Інтроверти, що живуть під ідеалом екстравертів, схожі на те, як жінки живуть у світі чоловіків. Наші найважливіші інституції створено для екстравертів. Ми втрачаємо таланти».

Тобто перед нами виникає суто прикладне завдання – підвищити креативні можливості населення і країни. Це економічно виправдане завдання. І його буде вирішено, бо креативність дає комерційні результати.

Кейн усюди підкреслює: інтроверсійність не означає, що людина не є соціальною чи сором’язливою, це просто реакція на ту чи іншу стимуляцію: «Ключем для максималізації талантів є попадання в зону стимуляції, яка підходить для вас». Екстраверти люблять соціальну взаємодію, інтроверти краще почуваються в ситуації, коли вони самі. Тобто йдеться про комфортні контексти для людини, які й стимулюватимуть її до дій. До речі, самоту неодноразово називають таким контекстом для креативності.

Наостанок ми хотіли б констатувати ще один тренд, за яким живе світ, навіть не визнаючи його. Це принципове зближення масової комунікації, масової культури й того, що можна позначити як «масова політика», куди слід віднести вибори і загалом відносини влади й населення, що теж базуються на різних видах комунікації. Вони всі характеризуються спиранням на масову людину та її особливості сприйняття, переробки і зберігання інформації.

Фіск казав про бардову функцію телебачення, мовляв, у суспільстві воно виконує ту саму роль, що колись виконував бард, який теж описував та інтерпретував навколишню дійсність (Fiske J., Hartley J. Reading television. – London – New York, 1992). Це зближення він вбачає і в тому, що телебачення працює за усною, а не за письмовою логікою. Він вибудовує цілу шкалу характеристик усного і письмового модусів: драматичний – наративний, епізодичний – послідовний, мозаїчний – лінійний, динамічний – статичний і подібні. Ми ж констатуємо, що не лише масова комунікація живе за законами усної логіки, а й масова культура і масова політика. Масова політика теж характеризується драматичністю, епізодичністю, мозаїчністю, динамікою.

Віртуальний простір стає сьогодні базою масової культури й масової політики. Замість героя фізичного простору прийшов спочатку герой простору інформаційного (той, про кого більше говорять (Boorstin D.J. The image. A guide to pseudo-events in America. – New York, 1987)), а потім і віртуального (той, із ким ми більше себе асоціюємо). Політики вчасно перейняли поведінку акторів: вони стали тими, хто гарно говорить, може викликати посмішку (Bruce B. Images of power. – London, 1992). Тобто система героїки перейшла від реальності як своєї бази до віртуальності. Саме тому телебачення більше розповідає про шоу-бізнес, аніж про реальність.

Якщо не ми будуємо новий світ, то новий світ побудує нас. У нас усе одно немає вибору. Без підсилення інтелектуального і креативного компонентів як у суспільстві, так і в державному управлінні ми не будемо здатні вижити в новому світі. Все це вимагає розвитку інфраструктур підтримки креативності, якими можуть бути освіта й наука.