Al Jazeera належить до тих закордонних медій, що від початку нової революції на Майдані постійно приділяють пильну увагу драматичним подіям в Україні.

До цієї статті катарська телемережа додала коментар: «Журналіст і кіномитець Майкл Андерсен (Michael Andersen) активно працював в Україні. У зв’язку з наближенням виборів програма "Народ і влада" (People & Power) відрядила його, щоб оцінити версію, згідно з якою країна йде небезпечним шляхом».

На основі вражень від спілкування з українцями та аналізу подій він відкидає поширювану російською пропагандою та деякими колами на Заході можливість «балканського сценарію» ‒ громадянської війни в Україні та розколу держави. Його висновки помірковано оптимістичні.

Політолог і журналіст за освітою, данський репортер з кінця 1990-х років працював консультантом, вів тренінг з медіа- та соціальних реформ, брав участь у проектах ОБСЄ, Програми розвиту ООН та медіаорганізацій IREX, Index on Censorship, International Media Support, Article 19, Internews, WAN і фонду Сороса.

Коло інтересів Майкла Андерсена зосереджується, передусім, на пострадянському просторі. Протягом 15 років він висвітлював події на Кавказі, в Центральній Азії, Білорусі, Молдові та Україні для Denmark Radio. Він знімав на ці теми документальні фільми, зокрема для англомовної служби Al Jazeera.

Андерсен написав цю статтю і створив 30-хвилинну стрічку про теперішні буремні події в Україні спеціально для програми People&Power. Заснована 2006 року англомовною службою Al Jazeera, вона показує нові документальні фільми щосереди й транслює їх протягом тижня. Раз на тиждень кінострічки виходять також в ефір мережі Al Jazeera America. 

Пропонуємо вашій увазі скорочений варіант статті Майкла Андерсена.

Україна: небезпечна гра

Майкл Андерсен, данський журналіст і кінодокументаліст

Коли до мене звернулися з проханням оцінити для програми People&Power лінії розлому теперішньої кризи в Україні, мені відразу спало на думку, що це ‒ країна, якої я не впізнав. Чи, принаймні, не та, якою зображують її президент Росії Володимир Путін, більшість російських коментаторів, а також жменька західних медіаекспертів, політиків та інших «фахівців».

Їхнє тлумачення, що представляє українців до дідька одержимими ідеєю розшматувати свою країну, звучить неправдоподібно. Я їздив в Україну й працював там протягом 15 років. Тож усе це здалося мені доволі безглуздим. Однак у березні й квітні 2014 року, коли політична ситуація там погіршилася, я знову об’їздив усю країну, спілкуючись із людьми, які допомогли б мені дати точну оцінку того, що відбувається.

Я з’ясував, що переважна більшість простих українців прагнуть відмовитися від міфів про фашизм, поділ країни та неминучість громадянської війни, що їх посилено пропагують ті, хто насправді прагнуть розшматувати країну.

Для громадянської війни тут існує хіба що невелика реальна основа. Всупереч деяким прогнозам тут немає жодних внутрішніх чи глибоко укорінених соціальних або етнічних суперечностей, які самі по собі задіяли б так званий югославський сценарій.

Погляньмо на деякі з цих міфів.

Російський президент Путін заявив, що «терор і вбивства чинять націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти».

Першою особою, яка впала мені в око під час зйомок серед демонстрантів на славетному київському Майдані, була загорнута від холоду в теплий одяг пенсіонерка. Вона тримала у руках транспарант із написом від руки «Путін, хіба я схожа для тебе на нацистку?».

Звісно, почуття однієї людини мало що значать. Однак я знаю, що вона була не одинокою. Перегляньте тисячі коментарів і карикатур у соціальних медіа, які в останні декілька місяців надходили з України – і ви побачите, скільки людей реагували від початку кризи на російську пропаганду.

Президент Путін неодноразово присягався (чи, як дехто сказав би, погрожував), що він захищатиме мільйони росіян і російськомовних в Україні. Вони, гне лінію Москва, перебувають під такою жахливою загрозою, що матінці-Росії доводиться їх рятувати. Того ж дня я бачив на Майдані транспаранти з написами: «Я – росіянин, але мені не потрібна твоя допомога».

Однак більше мене здивувало те, як путінське тлумачення «поділу» України із запалом підхопили деякі західні медіа. В останні місяці на екранах телевізорів від Лос-Анджелеса до Варшави постійно показували карту України, поділену навпіл. З етнічними українцями на заході та етнічними росіянами на сході. А між ними – жирний чорний кордон. Підтекст чіткий: громадянська війна і розкол неминучі як наслідок багаторічної історично вкоріненої напруженості у стосунках між двома запеклими супротивниками.

Тим не менш я швидко з’ясував, що це не відповідає експертним висновкам аналітиків на місці подій, які стверджують, що для громадянської війни не існує солідної реальної основи. Немає й жодних внутрішніх чи глибоко вкорінених етнічних суперечностей, які самі по собі неминуче викликали б прогнозований деким «югославський сценарій».

Професор соціології Наталя Черниш [доктор соціологічних наук, завідувач кафедри історії й теорії соціології Львівського національного університету імені Івана Франка. – MS] вивчала громадську думку щодо цього протягом останніх 20 років. Згідно із загальнонаціональними опитуваннями, проведеними серед українців усіх політичних та соціальних спектрів, «тільки 7 відсотків із них підтримують ідею поділу України на дві різні країни, а 95 відсотків усіх респондентів відповіли, що вони вважають Україну своєю батьківщиною».

«Окей, ‒ можуть заперечити скептики. ‒ А як щодо Криму?». 1954 року, коли Крим, де переважну більшість населення становили етнічні росіяни, було передано з російської частини Радянського Союзу українській, напруженості у стосунках майже не існувало. Як улюблене місце відпочинку людей з усього СРСР та «вітрина соціалізму», він отримував великі інвестиції. Однак коли став частиною незалежної України, ним часто нехтували. Нове політичне керівництво країни не зважало на його колишній «особливий» статус.

Це неминуче створювало певне невдоволення, яке посилилося після драматичних подій у Києві, внаслідок яких було повалено проросійського президента Віктора Януковича.

Тож мене не здивувало під час поїздки, що кримчани сприйняли зміни по-своєму. У них викликала тривогу можлива в їхньому сприйнятті заборона використання російської мови. А дедалі більше ‒ розповіді, що надходили з Москви, про «українських фашистів», яких відправляють із Києва, щоб дестабілізувати ситуацію в регіоні. У середині березня 97 відсотків кримчан, як стверджувалося офіційно, проголосували за приєднання до Росії, а невдовзі після цього Кремль анексував Крим.

Однак я зустрічав чимало інших кримчан, які пишалися тим, що вони ‒ українці. Опитування 2013 року показують, що навіть серед тамтешніх росіян лише трохи більше половини хотіли, щоби Крим знову став частиною Росії.

За твердженнями Путіна, демонстрації, які в лютому скинули український уряд і слідом за цим створили загрозу Криму, очолювали «неонацисти» із Західної України, «непримиренні фашисти», чиє ідеологічне коріння сягає 1930-х і 1940-х років, «бандерівські прибічники» ‒ націоналістичні послідовники Степана Бандери, які «боролися на боці Німеччини у Другій світовій війні».

Ця тема, яку підхопили деякі західні медіа, знайшла відображення в матеріалах про правих ультраекстремістів, які нібито перебувають нині при владі в Україні. На превеликий жаль, розпалювана підбурювальною, переважно московською риторикою, штучна криза нині набирає життя. Раніше цього місяця тимчасовий уряд у Києві зізнавався, що він втратив контроль над деякими районами на сході країни. Нещодавно на «референдумі», організованому сепаратистами у Донецькій і Луганській областях, аж ніяк не дивно «величезна більшість» висловилася за відокремлення від України. Негайно після цього надійшли звернення до Кремля прийняти ці області під російський суверенітет. Спорадичні спалахи насильства зростають.

«Якщо завтра прийде російська армія, ніхто тут не протестуватиме», ‒ вигукнув мені середнього віку чоловік у Харкові з купки прихильників сепаратистів, які зібралися біля пам’ятника Леніну.

Під час поїздки я, однак, переконався в тому, що багато людей чинитимуть опір. Однак мене тривожить те, що для величезної більшості українців, які прагнуть того, щоб їхня країна була стабільною, розквітлою та єдиною, час спливає.

25 травня Україна обиратиме нового президента. Сподіваймося, що її громадяни, яким би не був їхній досвід, кинуть виклик провокаціям і подадуть чіткий сигнал, що їхнє життя в наступні місяці й роки має визначатиме злагода, а не конфлікти.

Джерело: Al Jazeera

Підготував і переклав Аркадій Сидорук