З кремлівською міткою

В інтернеті часто пишуть про роль в інформаційній війні між Росією та Україною західних медій і журналістів. Однак рідко аналізують участь у ній політиків.

На противагу Гілларі Клінтон та іншим західним політичним діячам, які порівнюють Путіна з Гітлером, президент французького ультраправого Національного фронту (НФ) і депутат Європарламенту Марін Ле Пен плекає до кремлівського диктатора екзальтовані почуття. Вони поєднуються з її захопленням Росією, з цинічною зневагою до Євромайдану, який мадам називає збіговиськом «наркоманів, бомжів і повій», та з непримиренною войовничістю проти ЄС і США.

«Путін – патріот. Він високо підносить суверенітет свого народу. Він знає, що ми захищаємо спільні цінності. Це цінності європейської цивілізації», – заявила вона у нещодавньому інтерв’ю австрійському тижневику Kurier.

45-річна білява політична бестія відмела висловлений інтерв’юером сумнів, чи справді Путін представляє ці цінності. Однак ухилилася від відповіді щодо порушень її кумиром демократії, зокрема шахрайства на виборах у Росії.

Інтерв’ю Kurier опублікував під саркастичним заголовком «Путін захищає цивілізацію Європи».

Марін Ле Пен не вперше вихваляє кремлівського диктатора і проголошує його своїм ідейним однодумцем. У жовтні 2011 року в інтерв’ю «Коммерсанту» вона заявила: «Я визнаю і не приховую, що певною мірою захоплююся Володимиром Путіним. Він робить помилки, але хто їх не робить? Ситуація в Росії непроста, і не можна очікувати, що всі проблеми, які виникли внаслідок розпаду СРСР, вирішаться швидко. На це потрібен час. Мені здається, що у Володимира Путіна є характер і бачення майбутнього, необхідні для того, щоб забезпечити Росії процвітання, на яке вона заслуговує».

Ці твердження можна було би сприйняти як виважений комплімент, коли б вони не були суголосними з висловленим Путіним жалем, що розвал СРСР був «однією з найбільших геополітичних катастроф XX століття» та з його намаганнями виправити «історичну помилку».

Її оцінка постаті тодішнього прем’єр-міністра і без п’яти хвилин президента за новим заходом – ключ до теперішньої участі Марін Ле Пен та очолюваного нею НФ в інформаційній війні на боці путінської Росії проти України, що переросла в політичну боротьбу європейського й світового масштабу.

Результати сфабрикованого під московською парасолькою самозваною владою референдуму про статус Криму не викликали в Марін Ле Пен жодних заперечень. За її словами, «вони були очікуваними. Народ (Криму), який жив у страху, кинувся в обійми тієї країни, з якої він походить».

Історичне підґрунтя цього аргументу та вигадані страхи кримчан, про які розмірковує Ле Пен, викликають великий сумнів. Однак у неї та ж сама звичка, що і в її політичного фаворита – називати чорне білим, а біле – чорним. Коли знайомишся з її сентенціями, впадає в око відвертий плагіат. Усі формулювання про теперішнє російсько-українське протистояння Марін Ле Пен запозичує з промов Путіна.

Ось ще один її «шедевр» із чорною кремлівською міткою, що викликав на російських веб-форумах шалений шквал дикого ентузіазму «братів-слов’ян»: «Європа зобов'язана повністю підтримати Росію в українському питанні з двох причин. Ми всі повинні визнати право на возз'єднання великого російського народу, який проживає як у Росії, так і по лівий берег Дніпра. З іншого боку, національна група східних слов'ян – колишніх підданих Габсбургів, яка захопила владу в цій країні, заявляє про своє бажання "увійти в Європу". Мушу завважити, що одна справа – мирне життя і селянська праця у габсбурзькій Австрії, а інша – якщо ці безкультурні й дикі натовпи наркоманів, бомжів і повій, які жадають крові, увірвуться в міста Західної Європи. Цього ми за жодних обставин не можемо допустити».

Уявлення Марін Ле Пен про Україну за географічними, історичними та культурними критеріями дивує. Невже їй не відомо, що в XI сторіччі столиця Русі-України вважалася одним із головних культурних центрів Європи, а донька київського князя Ярослава Мудрого Анна була королевою Франції, вражала сучасників красою, розумом та освіченістю, й стала прабабцею майже тридцяти французьких королів?

Однак думки Ле Пен торкаються не прадавнього європейського коріння України, а спрямовані зовсім на інше. Вона не збочує ні на йоту від пропагованих путінською Росією фейкових постулатів про «порятунок» України, мета яких – знищення її як незалежної держави.

«Найлогічнішим і найповажнішим проектом була б федералізація України, що надала би певну автономію регіонам, – стверджує Ле Пен. – Це дало би змогу Східній Україні, яка з тисячі причин схиляється до Росії, і Західній Україні, яка з тисячі причин схиляється до Євросоюзу, зберегти країну».

Головну вину за теперішню кризу Марін Ле Пен покладає на Євросоюз, який «підлив оливи у вогонь і був причетним до того, що повстання в Києві переросло в революцію».

Вона звинувачує керівництво ЄС у тому, що воно «оголосило Росії холодну війну» і «з подачі США демонізує її». Без подібних жорстких дорікань не обходиться жодне інтерв’ю й заява Марін Ле Пен на цю тему.

Хто кому й навіщо потрібен?

У статті, написаній в іронічній французькій манері, незалежний сайт Atlantico запитує: «Чи ставала Марін Ле Пен росіянкою?». Там її приймають із розкритими обіймами.

Щоправда, зважаючи на непримиренні стосунки амбітної провідниці НФ із соціалістами, які тепер у владі в Парижі, та з традиційними правими, на такий ризик Путін не йде. Однак особи з його найближчого оточення розстилають на її честь червоні килими та влаштовують державні обіди. Перший серед них – голова Держдуми Сергій Наришкін. До когорти її прихильників належить затятий шовініст, антиєвропеїст та українофоб, заступник голови уряду РФ Дмитрій Рогозін.

Ле Пен та Рогозін, 2013

Після початку політичної кризи в Україні шлях Марін Ле Пен проліг не до Києва, а до Москви. Там, за власним визнанням, вона дізнавалася про події в сусідній іншій країні й одразу коментувала їх з чужого голосу в заявах та інтерв’ю російським, французьким та іншим медіа.

Навіщо Росії Марін Ле Пен?

Саме так колишній кореспондент «Правды» у Парижі Володимир Большаков назвав опубліковану 2012 року книгу, в якій журналіст ортодоксального комуністичного видання всіляко вихваляє провідницю ультраправого фронту.

В Росії вона надзвичайно популярна. Навіть засновано сайт «Русский фан-клуб Марин Ле Пен», що розпочинався з Merci Marine. За свою позицію з кримського питання вона відразу отримала на Twitter тисячі вдячних повідомлень.

А якщо поставити зворотнє запитання: навіщо Марін Ле Пен Росія?

Про ідейну спорідненість уже згадувалося у статті. Діє й інший важливий фактор. У Франції кожен політик, який претендує на роль лідера нації та на найвищу посаду, повинен продемонструвати свій міжнародний статус. Марін Ле Пен – небажаний гість на урядовому рівні в західних столицях, тож у неї немає іншого вибору, крім Москви.

Канули у вічність часи, коли під диктатом Йосипа Сталіна після укладення пакту Молотова – Ріббентропа аж до гітлерівської навали на СРСР – ліві, серед яких і ФКП, зривали спроби чинити опір нацистській навалі в Європі. Як і ті часи, коли після розвалу антигітлерівської коаліції ліві були знаряддям Москви в експансії комунізму на європейському континенті й боролися проти НАТО і США.

Сьогодні її друзі, як зазначає Economist, найбільш помітні в популістському правому політичному секторі (Economist, 19 квітня 2014).

Foreign Affairs, аналізуючи нову геополітичу гру Кремля, пише, що путінський режим з метою «підриву ЄС ізсередини» зближується з крайніми правими в багатьох країнах Європи. ВВП сподівається, що підтримка «маргінальних партій» дестабілізує його ворогів і приведе у Брюссель політиків, які зосередять свої зусилля не на розширенні Євросоюзу, а на його руйнуванні.

Навряд чи варто списувати в маргінали на національному та європейському рівнях ультраправих, зокрема французький Національний фронт, особливо зважаючи на їхній останній успіх. На виборах у Європарламент, що відбулися у Франції того ж дня, що й українські, він підніс сюрприз. Жорстко критикуючи імміграційний курс ЄС під патріотичним гаслом збереження національної самобутності, очолюваний нею НФ отримав 25 відсотків голосів і домігся перемоги. Він випередив провідну опозиційну правоцентристську партію «Союз за народний рух» (UMP) та правлячу соціалістичну партію, викликавши шок. Марін Ле Пен, яка називає французів не інакше як «мій народ» і переконана у своїй месіанській місії, налаштована боротися 2017 року з президентом Франсуа Олландом за Єлисейський палац.

Щоб визначити ймовірні політичні перспективи, доречно звернутися до недавнього минулого. В той час, як Крим ще не був анексований Росією, вона заявляла, що «чимало французів» розчаровані ЄС і міркують над тим, аби разом із «дружньою Україною» приєднатися до Митного союзу. Відсутність спільних кордонів, за її словами, цьому не на заваді.

Медіаресурс НФ спільний із Кремлем

Радник лідера НФ із зовнішньополітичних питань Емерік Шопрад (Aymeric Chauprade) перебував у групі спостерігачів від правих європейських партій, які на замовлення Москви підтверджували «законність» сфабрикованого в Криму референдуму.

В інтерв’ю московській радіостанції La Voix de la Russie, вміщеному на онлайн-каналі Realpolitik TV, він назвав операцію Росії на півострові та на сході України «гуманітарною місією».

Цей редагований Шопрадом геополітичний сайт вважається органом Національного фронту з проросійської, антиукраїнської та антизахідної пропаганди.

Для нього московські джерела – головні, через їхню призму подається й те, що відбувається в Україні. Тут було вміщено й «репортаж НТВ про травневі події в Одесі: як контрольована НАТО і ЄС київська влада, що нею керує неонацистська “Свобода”, організувала масове нищення понад 40 цивільних людей, які проводили мирну демонстрацію, домагаючись референдуму про федералізацію». Назву важко навіть вимовити на одному подиху. Однак чим довша вона і сам репортаж – тим більше можна нанизати вигадок на брехливу канву.

Realpolitik TV опублікував серію статей про Україну, в якій її стратегічне значення подається крізь московську призму «ближнього зарубіжжя», та про «євро-американський державний переворот» у Києві.

Нещодавня стаття самого Емеріка Шопрада написана у стилі путінофонії й українофобії, приперчених антиамериканізмом. Автор визначає як одну з двох найважливіших подій у міжнародних відносинах після розвалу СРСР прихід до влади Путіна, відмічаючи її «знаком надії». На противагу іншій із «трагічним знаком» – вересневому теракту 2001 року, що «дав привід США посилити агресивне стремління до утвердження однополярного світу». Шопрад ліпить із Америки імперію зла і протиставляє їй міфічну Росію з добрими намірами й учинками.

Путін, проголошує він, відкрив можливість для створення багатополярного світу. Однак, як стверджує автор статті, сьогодні американський однополярний проект «ще здійснюється в Україні. Його єдина мета – поглибити розрив між ЄС та Росією, встановити у нашій Європі панування олігархічної імперії».

Автор плутаного опусу вважає Путіна взірцем для всіх тих, хто прагне багатополярного світу, в якому європейці будуть вільними «від панування США та ЄС». Він, запевняє Шопрад, «відновлює традиційні та духовні цінності християнської цивілізації в Європі, а Росія стала “надією для всіх народів Європи”».

«Геополітик» називає одним із реальних розколів у сучасному світі протистояння між антипутінцями та пропутінцями. Його розумування про «велику людину в історії Росії, поруч із якою західні лідери схожі на ефемерних карликів» повертає нас до розвінчаних міфів минулого століття. Вони нагадують дифірамби кремлівському диктатору Сталіну, що їх співали хором співвітчизники Шопрада – комуністи й ліберали.

На сайті Realpolitik.tv персональний блог «Бананова Республіка Україна» веде Ксав’є Моро (Xavier Moreau) – вихованець військової школи Сен-Сір, колишній офіцер-деcантник, який заснував 2000 року в Москві «бізнес-консалтинглву фірму з безпеки "Сокіл"».

Він уже видав майже чортову дюжину розлогих статей, демонструючи, що являє собою українофобія. У першій із них Моро писав, що «український уряд, який прийшов до влади внаслідок державного перевороту, вживає “демократичних заходів вищої міри”». Претендуючи на сарказм, він вів мову про міфічну заборону опозиційних партій, переслідування української православної церкви московського патріархату та про інші нісенітниці.

Київ, прогнозував він, орієнтується на тимчасове фашистське урядування, щоби придушити будь-яку форму інакомислення, а потім передати владу урядові, сумісному з ЄС, і виконати всі свої моральні та економічні зобов'язання. Моро жахав Європу загрозою «Свободи» та «Правого сектору», незрозуміло якою.

Ще до анексії Криму та агресивних дій Кремля на сході країни Моро давав моральний карт-бланш Кремлю на втручання у внутрішні справи України і спонукав розшматувати її. «Для Росії це була б чудова операція, – втішався блогер. – Вона повернула б собі Крим, що є переважно російською землею, і схід – єдиний багатий промисловий регіон України (?). А ЄС Росія залишила б бідну сільськогосподарську Україну з її націонал-соціалістичним вогнищем…».

Невгамовна фантазія остаточно завела Моро у нетрі безглуздя. У блозі «НАТО починає свою кампанію залякувань і масових репресій» він запустив безглузду версію про те, що «США за підтримки ЄС розгорнули акції проти українських федералістів». Метою, за його твердженнями, було «влаштувати пастку Росії». Однак «Кремль, який добре розуміє усю ситуацію», звісно, її уникне. Моро прогнозував, що проведений на сході України референдум «принесе уряду ДНР не меншу легітимність, ніж Верховній Раді у Києві». А Росія без визнання незалежності чи анексії Донецька зможе за короткий час надати допомогу сходу України «у ліквідації неонацистів та американських найманців, а також допомогти Донецькій республіці створити власну армію».

Запустивши конвеєр фабрикацій, Моро звинувачує в цьому інших. В останньому блозі «Блиск і жебрацтво французької преси» він розцінює критичну статтю в Le Figaro про політику Путіна щодо України як «образу російського президента». Однак сам поіменно причіплює ярлика «неонацистів» деяким теперішнім українським урядовцям і пускає шпильки автору статті у Le Monde, яка не вкладається в його проросійське пропагандивне русло.Hjcsz

У Білокам’яній навколо Моро, який вбачає в Росії цікаву для французьких інвесторів «альтернативну модель соціального розвитку», структуруються крайньо праві мережі, свідчить online-видання розслідувань Mediapart. «Він – ділова людина, впливовий хлопець. У нього приятельські стосунки, особливо в оточенні Путіна. Він лишається однією з наших контактних осіб у Росії. За певних обставин він діяв як посередник», – каже впливовий діяч НФ, президент Альянсу європейських національних рухів Бруно Гольніш (Bruno Golnisch), який підтримує з Моро дружні відносини. Однак він одразу замовкає у відповідь на запитання, про які зв’язки йдеться.

Сам Моро відмовляється від інтерв’ю на вразливу тему. Він заявляє, що дає консультації винятково зі стратегічних і зовнішньополітичних питань і не підтримує «жодних зв’язків із французькими політичними партіями, окрім як із депутатами свого виборчого округу».

Публічно поки що невідомо, чи фінансує Москва, не рахуючи підтримки у сфері медіа, діяльність ультраправого Національного фронту. А якщо виявляться її справжні масштаби, навряд чи це стане великим сюрпризом, вважають французькі медіа.