Років з десять тому автор цих рядків мав необережність вказати на невігластво одного дуже й дуже патріотичного «експерта», котрий стверджував, наче такі собі «троцькармійці», виконуючи накази сіоніста Лейби Бронштейна, змасакрували на початку 1918 року українських юнаків під Крутами. Адже насправді Троцький створив Червону армію за кілька місяців після Крутів, а на момент трагедії він був наркомом закордонних справ Росії, а не главою військового відомства, червоними ж військами на той момент керували щирі хохли Дибенко, Криленко та Антонов-Овсієнко. Ба більше: як би ми не зараз ставилися до Лева Троцького, саме він від імені «червоної» Росії без узгодження з ЦК РСДРП(б) на переговорах у Бресті визнав 28 грудня 1917 року право Української Народної Республіки самостійно діяти на міжнародній арені. Це було фактичне визнання незалежності УНР – здійснене , до речі, раніше, ніж цю незалежність проголосили її власні лідери. У відповідь я одержав цілу газетну сторінку, сповнену майже нецензурною лайкою, – і жодного контраргументу. Воно й не дивно: адже щирі українські патріоти мислили і писали в річищі однієї з головних міфологем виробництва всесвітньо відомої фірми «Сталін & C^о».

В одній із минулих статей я писав про масштаби сталінської фальсифікації, а відтак – міфологізації радянської історії на прикладі дати утворення СРСР: справжньою датою конституювання союзної держави є не 30 грудня 1922 року, а 6 липня 1923 року; Сталін через десятиліття змістив цю дату, зробивши головною діючою персоною самого себе і дезавуювавши свій фактичний програш у грудні 22-го. У ситуації з Троцьким масштаби фальсифікації та міфологізації незрівнянно більші, і ця міфологізація досі не піддана деконструкції. З іншого боку, на мітингах комуністи досі співають пісні, написані на його замовлення (і не за гроші написані, а з ідейних міркувань), його фразеологізми міцно увійшли у живу тканину мови (наприклад, «гризти граніт наук») і щороку офіційно відзначається встановлене ним свято, хоча тепер під зовсім іншою назвою – 23 лютого.

Отож – дещо про справжнього Троцького, про його погляди й дії, а не про витворену фірмою «Сталін & C^о» демонічну істоту. Одразу зауважу: в Інтернеті є зібрання творів Троцького, звідки й узяті всі наступні цитати.

Лев Троцький (справжнє ім’я – Лейба Бронштейн) народився у селі Янівці на Херсонщині у родині великого землевласника. Вищої освіти не мав. Революційну діяльність почав у 16-літньому віці як соціал-демократ. Кілька разів був заарештований царською владою, але тікав із заслання, жив у Відні, Парижі, Нью-Йорку і вів бороть­бу з більшовиз­мом із ще більш лівих ідейних позицій. У травні 1917 року Троцький повернувся до Росії з Америки і невдовзі вступив до партії біль­шовиків. У вересні він знову очолив Петроградський Совєт (тоді їх почали якраз звати «совдепами»), був одним з керівників Жовтневого перевороту. По тому Троцький був народним комісаром закордонних справ у першому більшовицькому уряді, головою совєтської делегації на пе­реговорах з Центральними державами у Бресті, наркомом військових справ й одночасно головою Реввоєнсовєта. З весни 1918 року Троцький очолює створення Червоної армії. За допомогою репресій, підкупу та ідеологічної обробки він залучив до цієї армії більше царських офіцерів, аніж пішло до Білої армії. Станом на 1920 рік Червона армія стала найбільшою у світі – у ній було понад три мільйони бійців та командирів – і Реввоєнсовєт поставив перед нею завдання нести на багнетах полум’я революції до Західної Європи, але у другій половині серпня того ж року ударні з’єднання червоних зазнали катастрофічної поразки від союзних польсько-українських військ. Юзеф Пілсудський на Віслі зупинив і розгромив Західний фронт Тухачевського, Марко Безручко у Замості завдав поразки Першій кінній армії Будьонного.

Троцький був одним із натхненників й ідеологів «червоного терору». Уже в грудні 1917 року Троцький у зверненні до лідерів партії кадетів заявляє про близький початок масового терору щодо ворогів революції: «Вам следует знать, что не позднее чем через месяц террор примет очень сильные формы по примеру великих французских революционеров. Врагов наших будет ждать гильотина, а не только тюрма». Саме поняття «червоний терор» було сформульоване Троцьким так: «Орудие, применяемое против обреченного на гибель класса, который не хочет погибать».

Ще за життя Леніна Троцький – один із найближчих в революційні роки ленінських соратників – виступив із дуже жорсткою критикою керівництва ЦК РКП(б), яке, на його думку, забюрократизувалося і втратило зв’язок із масами. Ці ідеї знайшли підтримку серед частини романтично налаштованої студентської молоді та певних груп партійних кадрів, які прагнули до швидкого здійснення світової революції. Після смерті Леніна Троцький зазнав поразки у боротьбі за владу все­ре­дині керівництва Російської компартії та Комінтерну і був крок за кроком усунутий з усіх посад. Виключений з пар­тії у листопаді 1927-го року, він був висланий до Алма-Ати, а через два роки – за кор­дон Совєтського Союзу. Віднині практично всі, хто був запідозрений в антисовєтських настроях, звинувачувалися в СРСР у «троцькізмі» – зазвичай у поєднанні з тими чи іншими різновидами «контрреволюційної», а то й «терористичної діяльності».

 Далі Троцький живе в еміграції, переїжджаючи з місця на місце. Він робив це не за власним бажанням – Сталін вимагав від урядів західних держав, щоб ті не допускали проживання на своїй території «небезпечного заколотника», і ті йшли йому назустріч.

У Троцького було чимало прихильників на Заході. Троцькісти були однією із головних рушійних сил іспанської революції у другій половині 1930-х років, відтак головні зусилля керовані з Москви іспанські комуністи на чолі з Долорес Ібарурі та Хосе Діасом зосередили не на боротьбі з франкістами, а з «неправильними» червоними. «В Испании Сталин потерпел менее непосредственное, но не менее глубокое поражение, чем Азанья и Негрин [прем’єри з числа лівих соціалістів – С.Г.]… Вся политика испанских "республиканцев" определялась Москвой. Те отношения, какие установились у республиканского правительства с рабочими и крестьянами, представляли собою только перевод на язык войны тех отношений, какие установились между кремлевской олигархией и народами Советского Союза. Методы управления Азаньи-Негрина были концентрированными методами московского ГПУ. Основная тенденция политики состояла в замене народа бюрократией, а бюрократии – политической полицией».

1938-го року, переконавшись, що його прихильники «вичищені» з партій Комінтерну, Троцький засну­вав Четвер­тий Інтернаціонал для підштовхування світової революції, «відро­д­ження партії» та звільнення СССР від влади бюрократії. І, звичайно, для боротьби з фашизмом. «Фашизм есть форма отчаянья мелкобуржуазных народных масс, увлекающих за собой в бездну и часть пролетариата. Отчаянье, как известно, наступает тогда, когда все пути спасенья отрезаны. Предпосылкой успехов фашизма явилось тройственное банкротство: демократии, социал-демократии и Коминтерна. Все три не приносят массам ничего, кроме отчаянья, и тем помогают торжеству фашизма», - писав Троцький, поєднавши традиційно марксистське ремствування на «дрібну буржуазію» і чітку формулу «потрійного банкрутства», справедливу щодо континентальної європейської політичної ситуації. Тільки от відчай – це лише передумова фашизму (як і будь-якого тоталітаризму), а сам фашизм знаменує собою рятунок від відчаю, щоправда, ціною політичної й особистої свободи.

Ще з середини 1930-х Троцький попереджав про можливість змови Сталіна і Гітлера. Коли ця змова стала фактом і Друга світова війна почалася, Троцький висунув гасло перетворення її на громадянську війну проти фашизму, сталінізму й імперіалізму, а також попередив про підготовку Сталіним удару у спину Гітлеру. Відповідь Сталіна не забарилася: 20 серпня 1940 року Лев Троцький був смертель­но по­ранений таємним агентом НКВД Рамоном Меркадером у своєму будинку на око­лиці Мехіко і помер наступного дня.

Таким був його життєвий шлях і так була зупинена його політична кар’єра – в один із найскладніших моментів історії ХХ століття.

Тепер логічно перейти до драстичної теми «Троцький та Україна».

Беззаперечно, діяльність Троцького мала наслідком завоювання України Червоною армією і перетворення її номінально збереженої незалежності майже на фікцію. Але водночас той самий Лев Троцький, коли Україна була вже в основному впокорена, став одним із головних ініціаторів та промоторів процесів «коренізації» більшовизму на початку 1920-х років; він активно підтримав ідею українізації червоних військ на теренах УРСР, але тут втрутився Сталін і зірвав виконання цієї ідеї. Схоже, в уяві Троцького як фанатика ідеї світової революції існувала якась ідеальна «червона Україна», під яку він хотів будь-якими засобами, не гребуючи нічим, підігнати Україну реальну, а тоді вже цю «червону Україну» всіляко возвеличувати й підносити. Так підносити, щоб зробити з неї певну «вітрину переможного соціалізму», взірець, який би захотіли наслідувати народні маси країн Центрально-Східної Європи.

При цьому, об’єктивно своєю діяльністю зі зміцнення більшовицької влади сприяючи піднесенню російського шовінізму, Троцький водночас підтримував Леніна, який в останні роки свого життя намагався із цим шовінізмом боротися («великоруському шовінізму оголошую бій не на життя, а на смерть»). Сталінські пропозиції з’їзду РКП(б) у 1923 році Троцький оцінив так: «Сталинская резолюция по национальному вопросу никуда не годится. Грубый и наглый великодержавный зажим ставится в ней на один уровень с протестом и отпором малых, слабых и отсталых народностей».

Тоді ж він (з дитинства володіючи українською мовою) вимагав, щоби всі мешканці України іноетнічного походження толерантно ставилися до української культури і мови, знали їх і поважали: «В 1923 году я на партийной конференции большевистской партии Украины выставил требование: чиновник должен уметь говорить и писать на языке окружающего населения. Сколько по этому поводу было иронических замечаний, исходивших в значительной мере от еврейской интеллигенции, которая говорила и писала по-русски и не хотела учиться украинскому языку!».

Отже, Лев Давидович був українофілом? Відповідь – і так, і ні. Бо дуже своєрідною була у ті роки його «українофілія», її з таким же правом можна назвати й практично-політичною українофобією.

Але з середини 1930-х років вигнанець з СССР й організатор Четвертого Інтернаціоналу заговорив про необхідність відновлення цілковито суверенної України – у вигляді робітничо-селянської держави, яка має відкластися од сталінської імперії…

Взагалі, до національної політики сталінського режиму «пізній» Троцький ставився надзвичайно критично: «На деле бюрократия превратила Советский Союз в новую тюрьму народов. Правда, национальный язык и национальная школа продолжают существовать: в этой области самый могущественный деспотизм не может уже повернуть колесо развития назад. Но язык разных национальностей является не органом их самостоятельного развития, а органом бюрократического командования над ними».

А особливо негативно ставився Троцький до сталінської політики на теренах України. Ось фрагмент з його статті 1937 року, присвяченої спеціально українському питанню: «Украинский вопрос, который многие правительства и многие "социалисты" и даже "коммунисты" пытались позабыть или отодвинуть в долгий ящик истории, снова поставлен теперь с удвоенной силой в порядок дня. Новое обострение украинского вопроса теснейшим образом связано с вырождением Советского Союза и Коминтерна, успехами фашизма и приближением новой империалистской войны. Распятая между четырьмя государствами, Украина заняла ныне в судьбах Европы то положение, которое занимала в прошлом Польша… Украинскому вопросу суждено в ближайший период играть огромную роль в жизни Европы… Нигде зажим, чистки, репрессии и все вообще виды бюрократического хулиганства не принимали такого убийственного размаха, как на Украине, в борьбе с сильными подпочвенными стремлениями украинских масс к большей свободе и самостоятельности. Советская Украина стала для тоталитарной бюрократии административной частью экономического целого и военной базы СССР. Сталинская бюрократия возводит, правда, памятники Шевченко, но с тем, чтоб покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников».

Здається, під цими словами Троцького підписалися б і Бандера з Лебедем та Шухевичем, не кажучи вже про «шістдесятників»...

А навесні 1939 року Лев Троцький конкретизує своє бачення української ситуації. Він висуває гасло виходу України зі сталінського СССР та об‘єднання всіх українських земель (нагадаю, тоді вони були розділені між чотирма державами) у межах незалежної Української радянської (але без сталіністів і російських шовіністів) республіки: «Национально-революционное украинское движение есть составная часть той могущественной революционной волны, которая сейчас молекулярно подготовляется под корой торжествующей реакции. Вот почему мы говорим: Да здравствует независимая советская Украина!»

А на додачу Троцький, зазирає, здається, аж у ХХІ століття, говорячи про ставлення російських демократів до українського питання:  «Нация или украинцы, на этот вопрос демократы из "Новой России"…  готовы, вероятно, ответить, что украинцы "в общем и целом", пожалуй, и нация, но что надо же и честь знать... Иными словами: если нация, то второго сорта, так что судьба Украины должна определяться интересами России… Это и есть точка зрения шовинистических крепостников».

Як на мене, фантасмагорія, квадратура кола: беззаперечне визнання права української нації на самостійне життя в одних абзацах поєднується із наміром підпорядкувати це життя якійсь «могутній революційній хвилі»; проникливе розуміння сутності російського шовінізму, коли і демократи, і чорносотенці об’єднуються проти всього українського («Демократическое стремление угнетенной нации завоевать себе полную самостоятельность не может не возмущать крепостников»),- з вимогою, щоб незалежна Україна обов’язково була радянською, та ще й внаслідок «национальной украинской революции»… Але чи не є фантасмагорією вся система поглядів Троцького, котрий вважав за можливе ощасливити людство шляхом побудови «істинного» соціалізму за одноосібного панування комуністичної партії, але – водночас – без нового панівного класу, без всевладдя бюрократії, за допомогою розвитку робітничо-селянського самоврядування? І хіба сьогодні у світі мільйони людей не є послідовниками ідей Троцького, хоча, найчастіше, у їхньому пом’якшеному вигляді, без акценту на «червоний терор»?

«Троцький і війна» – це окрема тема; тут же зауважу, що йому належить чимало проникливих зауважень щодо можливості союзу Сталіна й Гітлера задовго до того, як цей союз став фактом, і про перебіг майбутніх воєнних дій та політичних маневрів. Іще навесні 1939 року Троцький написав, що Сталін визрів для союзу з Гітлером. А 2 вересня 1939 року він відзначив дві надзвичайно важливі речі. По-перше (коли ще ніхто не вів публічно мову про таємні протоколи до Пакту Молотова-Ріббентропа), що «германо-советский пакт является в полном  смысле слова военным союзом, ибо служит целям наступательной империалистической войны». По-друге, що цей союз ненадовго: через два роки Гітлер нападе на Сталіна. А наприкінці 1939 року Троцький попередив політичні еліти Заходу: «Величайшим легкомыслием отличается та международная пропаганда, которая торопится изображать Гитлера, как загнанного в тупик маньяка. До этого еще очень далеко. Динамическая индустрия, технический гений, дух дисциплины, все это налицо; чудовищная военная машина Германии еще себя покажет. Дело идет о судьбе страны и режима. Польское правительство и чехословацкое полуправительство находятся сейчас во Франции. Кто знает, не придется ли французскому правительству вместе с бельгийским, голландским, польским и чехословацким искать убежища в Великобритании?..»

Загалом же Лев Троцький був геніальним організатором і блискучим публіцистом. Проте свій хист він присвятив глобальній тоталітарній утопії, і крові на його руках було чимало, але україножером він ніколи не був; це – смертний гріх головного опонента Троцького – Сталіна – і його команди. Ба більше – Лев Троцький добре знав і по-своєму любив Україну, бажаючи зробити її зразковою вітриною світового комунізму. І в цьому він не був оригінальним: Микола Скрипник, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Винниченко, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков, Микола Хвильовий... Список питомих українців, котрі так само в ім’я своєї любові до України активно нищили її свободу і незалежність (бо ті, бач, були «невірні», «неправильні», «ненародні») можна продовжити аж по сьогодні. І подобається це нам, чи ні – це складова української історії.