За три тижні повномасштабної війни з Росією «Детектор медіа» помістив на «Дошку ганьби» 34 людини, які інформаційно сприяли Кремлю в його прагненні загарбати Україну. Дуже маленьке число, враховуючи, що ми перевірили більше сотні топових пропагандистів. І, якби почали проект зараз, виявлених колабораціоністів було б ще менше. Адже після воєнних та політичних перемог України чимало представників «русского мира» опустилися нижче радарів, а деякі різко змінили риторику. На фоні цього затишшя ми вирішили підбити проміжні підсумки.

Гібридна агресія Росії тривала вісім років і за цей час Кремль устиг виростити в Україні цілу армію агентів, фанатиків та просто прихильників «русского мира». Якби 23 лютого у вас запитали, хто в разі потенційної повномасштабної війни піде вимахувати російським прапором, ви б легко назвали десятки прізвищ. На щастя, як і всі інші плани Москви, цей провалився на практиці.

Євгеній Мураєв одразу почав виправдовувати агресію Росії. Але всі праймові ведучі «Нашого» виступили на боці України. Навіть Олександр Долженков, єдиний відомий науці член партії «Наші», крім самого Мураєва, пішов у територіальну оборону. Числені ведучі каналу Ахметова «Україна 24», які раніше працювали на Медведчука і Мураєва, зараз демонструють патріотичну позицію. Проросійські політики (Геннадій Труханов!) стали на захист від Росії. Пропагандисти, які раніше ретранслювали в українському ефірі кожну брехню Москви, швидко змінили риторику, коли їм почали надходити не темники, а бомби (чи надовго, й чи не є це лише маскуванням, принаймні в декого, — інше питання). Частина людей (Олена Лукаш, Андрій Портнов, Олександр Лазарев) зникли з публічного простору напередодні нападу й відтоді не дають про себе знати. Після перемоги ми обов’язково поговоримо про відповідальність тих, хто вісім років прикривав злочини Росії і допомагав їй закладати основу для ще масштабнішого вторгнення. Але факт лишається фактом: значно менше людей, ніж можна було б очікувати, потрапили на Дошку ганьби. 

Тепер, за три тижні, ще менше її учасників лишаються активними. Наприклад, усі фігуранти лишилися без сторінок у фейсбуку: вони видалені, закриті для України чи ще якось заблоковані для пересічних читачів. На час написання цього тексту активна запасна сторінка була лише у Дмитра Співака.

Політики та коментатори, які раніше не вилізали з ютуб-каналів Медведчука, теж звідти зникли. Ми вже писали, що Ukrlive буквально видалив усі свої відео, опубліковані раніше 2 березня, і тепер знімає проукраїнський контент. Можливо, тимчасово причаїлися. Місцеві завсідники поки що не поспішають переходити на інші платформи. Та й куди їм переходити? «Наш» не оновлюється з 28 лютого. Такі люди, як Олена Бондаренко, Ганна Герман і Євгеній Мураєв, після прокремлівської активності перших днів дотримуються цілковитої радіотиші. Нечислені фігуранти, які зберегли публічність, змінили позицію. Тепер Андрій Єрмолаєв звинувачує Кремль у злочинах; критикує режим Путіна, який викривив ідею «русского мира»; закликає Україну після війни допомогти росіянам відродити нормальну націю. Люди в коментарях обурюються: «Бедный Ермолай, что они с тобой сделали!». 

Мабуть, найдраматичніша зміна трапилася з персональною сторінкою Юрія Дудкіна у фейсбуку. Місцеві дописи раптом почали підтримувати українську армію та висміювати Росію настільки активно, що на думку спадає лише одне пояснення: до чоловіка, який вже рік підозрюється у державній зраді, нарешті прийшли привиди Різдва. 

Сніжана Єгорова на власному прикладі показала, як працює інститут репутації. Консульство України в Туреччині відмовилося продовжувати закордонні паспорти її дітей, бо Єгорова підтримує російську агресію. Як наслідок колабораціоністка спочатку записала відео з обуренням та згадками про «нацистський режим» (також вона формально заявила, що «не підтримує» напад на Україну). Потім допис із каяттям з’явився у її телеграм-каналі, хоча хтозна, чи він щирий/автентичний. Олеся Медведєва заявила у своєму телеграм-каналі, що виїхала з України через погрози і тепер «снова может говорить». Побачимо, що саме.

Насправді, пропагандисти в телеграмі — це єдина частина Дошки ганьби, яка за три тижні відносно не змінилася. По-перше, російська мережа захищає своїх дезінформаторів. По-друге, чимало з цих українців перебувають в Росії чи на захоплених Росією територіях. Кирило Стремоусов, наприклад, зі свіжою підозрою в держзраді, чекає українських спеціалістів десь у Херсоні, заробляючи собі на ще довший термін ув’язнення . Володимир Рогов продовжує копати собі яму в Мелітополі. 

«Опозиційна платформа — За життя» об’єднує всі згадані вище крайнощі й змагається з логістикою за звання найбільшого воєнного провалу Росії в Україні. Лише один член партії нормально зробив свою «роботу» і здав місто окупантам. Пригоди інших звучать наче анекдоти.

Пам’ятаєте Віктора Медведчука, на якого Москва витрачала десятки мільйонів рублів, особисті зустрічі з топовими мешканцями Кремля, імітацію обміну полоненими, імітацію газових угод, три телеканали? Усе, аби кум Путіна повернувся в українську політику та закріпився там у якості «приймаючої сторони» для вторгнення. І що? Вісім років колишні «регіонали» критикували Януковича за втечу й тепер Медведчук теж просто втік. Цитуючи відомий мем, Москва знову інвестувала в гівно. 

Підхопити кремлівський вектор в ОПЗЖ виявилося нікому. Ренат Кузьмін, можливо, найбільша мерзота в українській політиці, у перші дні повністю підтримав Росію та навіть виправдав убивства цивільних. Але потім зник. Нестор Шуфрич почав просувати політичну капітуляцію, проте майже відразу невдало сфотографував блокпост. Ще кілька членів ОПЗЖ з нашої Дошки ганьби зникли з соцмереж та новин. Рештки партії прибрала до рук група Юрія Бойка (Фірташа-Льовочкіна) — проросійська, але не російська частина політсили. Ці зміни стали помітними одразу. На другий день війни ОПЗЖ видала заяву з очікуваним колабораціонізмом: жодного звинувачення Росії, фактичне звинувачення України, схиляння до перемовин. Через одинадцять днів та зі зміною керівництва в заяві ОПЗЖ уже підтримувала участь партійців у територіальній обороні. Четверо нардепів покинули фракцію.

Ілля Кива заслуговує окремої згадки. Після трансферу до кума Путіна колишній полісмен став одним із найбільш завзятих прихильників Росії в Україні. Він і керував тітушками ОПЗЖ, і водив хороводи на 9 травня, і особисто боровся з «нацизмом», і брав участь у театральних акціях із Соросом, і публічно нахвалював Путіна, і найгучніше кричав про українську агресію та провокацію невинного Кремля. Мем українського парламенту настільки старався, що за день до повномасштабного вторгнення Росії закликав очільника Кремля «звільнити Україну». І що? Зірочка ОПЗЖ, позбавлена мандату та майбутнього, ганьбиться на токшоу десь у Росії.

Парадоксально, але саме «прихід Росії», якого більшість фігурантів нашої Дошки ганьби так чекали, знищив їхні життя. Якби не вторгнення 24 лютого, вони б і далі насолоджувалися публічністю, займались політикою, купляли нерухомість за рублі, розповідали про свободу слова. Декому з фігурантів не довелося б покидати дім, партію, Україну. Проте вони поставили все на Росію і їхня ставка, з тріском на весь світ, програла. Тепер настав час платити.