Мої тези ґрунтуватимуться на кількох дослідженнях, які провела наша організація ГО «Детектор медіа», та результатах деяких спеціальних моніторингів.

Ідеться про:

1. Дослідження інформаційного споживання, потреб та поглядів мешканців сходу України.

2. Оцінка потреб ЗМІ Донецької та Луганської областей (підконтрольні території).

3. Моніторинг комунікаційної політики влади щодо Донбасу.

4. Порівняльний аналіз політичних маніпуляцій у російських ЗМІ та на українському ТБ.

6. Моніторинг російських ЗМІ.

Синтез результатів наших досліджень дозволяє робити висновки, які представлю вашій увазі.

Якщо хтось чекає, що моя доповідь буде про розвінчування фейків чи маніпуляцій, то він буде розчарований. Коли ми говоримо про пропаганду сьогодні, то повинні думати про комплексну оцінку цього явища, а відтак і комплексні контрзаходи.

Російські пропагандисти весь час, починаючи з 2013 року, трансформували підходи до роботи з різними аудиторіями, варіюючи інтенсивність потрібних меседжів. Щоби зрозуміти, як працює російська пропаганда сьогодні, потрібно оцінити, в якому середовищі вона працює, а також зрозуміти, що медіа — далеко не єдиний її інструмент, за допомогою якого вона прагне досягнути головної мети — делегітимації України.

Діана Дуцик, фото з конференції «Сучасний досвід ведення гібридних конфліктів. Приклад України»

Інформаційне поле, в якому перебувають мешканці сходу України

1. Дуже слабкі проукраїнські умовно незалежні місцеві ЗМІ.

Медіа, які залишилися працювати в регіоні, або перебувають під контролем олігархів (які в минулому підтримували Партію регіонів та режим Віктора Януковича) і виконують певне політичне замовлення, або опинилися на межі виживання. У регіоні несприятлива ситуація для розвитку ЗМІ, тим паче незалежних (практично відсутній ринок реклами, низька платоспроможність населення). Редакції часто складаються із двох-трьох осіб (це й журналісти, й менеджмент), вони інституційно не сформовані, журналісти мають низький професійний рівень, і за таких умов не випадає говорити про належний конкурентний російській пропаганді контент.

2. Вільний доступ до сепаратистських ЗМІ.

3. Інформаційна нерівність.

Регіон дуже неоднорідний: існує великий розрив між різними населеними пунктами — економічний, соціальний, а отже й інформаційний. Через складне економічне становище жителі дрібних населених пунктів не можуть собі дозволити придбати домашні комп’ютери чи сучасні телефони з доступом до мобільного інтернету, купити газету тощо. Через складну, обмежену логістику доставки контенту в регіоні залишаються проблеми з вільним доступом до українських ЗМІ («Поймал радио "Чечня свободная", а Украины — нет», респондент, Лисичанськ, фокус-група).

4. Негативний політичний клімат.

У регіоні не працюють нові партії, місцеву владу представляють колишні працівники Партії регіонів. Тож місцевий виборець не чує альтернативного політичного дискурсу. Меседжі наявних політичних сил (колишні регіонали) як правило часто корелюються з тим, що каже російська пропаганда.

5. Нескоординована, нечітка комунікаційна політика органів влади різних рівнів щодо регіону.

Це дає простір для поширення чуток, стереотипів, фейків.

У який спосіб російська пропаганда впливає сьогодні?

Наші моніторинги, а також моніторинги партнерських організацій, таких як Інститут масової інформації та Інститут демократії ім. Пилипа Орлика, фіксують суттєве зменшення кількості проросійських меседжів та російських фейків у регіональних медіа. Також суттєво зменшився прямий уплив російських ЗМІ на населення через обмеження доступу до російських телеканалів.

Та попри це є низка чинників, які підсилюють російську пропаганду в регіоні, а отже й підтримують необхідний рівень проросійськи налаштованого населення.

По-перше, вкорінені ще радянською пропагандою патерни (певне стереотипне мислення і поведінкова реакція) не були зруйновані / змінені в часи незалежності України.

По-друге, нині для багатьох представників регіону актуалізувалася цінність близьких зв'язків із Росією через відчуття загрози для власної культурної ідентичності (що показує наше дослідження). Ця частина населення якраз дуже скептично налаштована до офіційного українського наративу. Найбільше роздратування викликає, надмірна, на їхню думку, демонізація Росії.

По-третє, наприкінці 2013 — на початку 2014 року, в період протестів на Майдані, російська пропаганда вирізнялася особливою агресивністю та інтенсивністю. Основа для делегітимації української влади в очах місцевого населення була закладена саме тоді. Такі характеристики як «хунта», «фашистський режим», «ультраправые головорезы» тощо звучали з усіх російських телеканалів і масово тиражувалися іншими російськими ЗМІ, до яких українські громадяни на той час мали вільний необмежений доступ. Російська пропаганда сіяла серед населення сходу України невпевненість та страх. Це досягалося, зокрема, завдяки великому потоку негативних новин.

Ці страхи, глибоко вкорінені у свідомість місцевого населення, працюють і досі. Будь-яка нова інформація сприймається крізь призму цих страхів.

Нині російська пропаганда не завдає собі клопоту вигадувати багато фейків, вона використовує те, що саме пливе їй у руки: конфлікти в українському політикумі, непродумані заяви українських політиків чи лідерів думок, корупційні скандали, економічну нестабільність. Вона підсвічує й підсилює інформаційно ці негативні тренди, інтерпретуючи реальні події в потрібному російській владі ключі.

Мети досягнуто — довіру зруйновано, населення дезорієнтоване

Наш звіт показує, що російська пропаганда, підсилена переліченими вище чинниками, досягла своєї мети в широкому сенсі. Вона знищила довіру до медіа, до різних державних інституцій, до держави Україна як такої. У регіоні панує тотальна недовіра («Не верю, ни одному ни единому слову и ни одному. Всех посадить или лучше расстрелять», респондент, 36 р., Слов'янськ).

Колосальне відсторонення від медіа у звичайних людей. Я би назвала це інформаційною апатією (не хочу дивитися ТБ, не хочу нічого слухати, читати, нікому не довіряю).

Як деконструювати пропагандистський дискурс в умовах тотальної недовіри до журналістів і несприйняття медіа й тотальної недовіри до інститутів влади? Відповідь і проста, і складна Водночас: повернути довіру людей.

Я не поділяю агресивного підходу: коли кажуть, що мають бути застосовані тільки жорсткі політтехнології («один страх можна вибити іншим страхом»). У такий спосіб можна досягти короткотермінового результату, але ніяк не відновлення довіри.

Вибудовування чіткої інформаційної вертикалі із жорсткою системою обмежень та заборон (нещодавно почула тезу, що нам потрібен український Роскомнадзор) можливе лише в авторитарному й тоталітарному суспільствах. Тому це теж не наш варіант.

Вирішити проблему можна спільними зусиллями різних акторів та комплексним підходом із застосуванням не лише медійних та освітніх засобів, але й через задоволення для початку базових життєвих потреб населення та системної економічної трансформації регіону.