Основа проекту «Культура VS. Пропаганда» — серія дискусій, кожна з яких порушує одну тематику: література, мистецтво, історія, кіно, освіта та інші. Проект організовує «Форум видавців» та БФ «Фонд Дарини Жолдак». У першій дискусії взяли участь Ірена Карпа та Любко Дереш, захід модерувала Лариса Денисенко.

Чи може бути література позбавленою пропаганди — однозначної відповіді немає. Любко Дереш зауважує, що навіть коли писав свою першу книгу «Культ», всіляку пропаганду відчував досить гостро. Цьому посприяв і час, і середовище, оскільки тоді він мешкав у Львові в період розквіту літературного постмодерну. Активізувалася діяльність Бу-Ба-Бу, відбулася деконструкція ідеології, і ці зміни підтримувалися місцевими ЗМІ, газетою Post Postuр зокрема, культурно-мистецьким центром Дзиґа.

Ірена Карпа, в свою чергу, наголошує на неможливості уникнути пропагування в літературі: «Якщо розібратися, то автор усе одно вкладає певний меседж, для чогось же він пише, для чогось же він це робить. Що ж стосується мого меседжу, то я хочу, щоби люди вивільнялися». Ірена пояснює, що в своїх книгах пропагує відмову від штампів, прагнення жити через усвідомлення власних бажань, вискакування з парадигми «щоб все було як у людей, щоб сусіди схвалили». І, зауважує письменниця, судячи з фідбеку, в неї виходить.

Напрошується висновок, що пропаганда є різною за рівнем, структурою та засобами. Щодо відмежування пропаганди від інших типів переконування, то тут у дослідників завжди були складнощі. А ще необхідно уникати подвійного стандарту «якщо це роблять вони, то це пропаганда, але якщо це робимо ми, то це інформування та просвіта».

Якраз на його гачок потрапив Любко Дереш, який на початку дискусії запропонував замінити слово «контрпропаганда» на «просвіта». Письменник наголошує, що позбавившись рамок однієї ідеології, важливо не потрапити до полону іншої: «Найчастіше це виглядає так, що людина пробиває головою стінку однієї камери, в якій перебувала, але, мов у Станіслава Лєца, опиняється в сусідній, — каже Любко. — Виходячи за рамки однієї пропаганди, впливу якої зазнала, людина потрапляє до більш широкої камери. А далі знову потрібен час, щоби отримати досвід, відрефлексувати, що це теж не зовсім твоє і привнесене зовні».

«Коли ми пропагуємо захищати батьківщину, то водночас закликаємо людей до смерті й каліцтва»

Акцентуючи увагу на різниці між типами пропаганди, письменниця Лариса Денисенко висловлює своє бачення конструктивної й деструктивної пропаганди, а також прагне дізнатися в колег, де, на їхню думку, межа між ними.

«Контрпропаганда, як термін, розповсюдилася у часи холодної війни, — пояснює вона. — В Америці було кілька культурних проектів, пов’язаних із нею — мультики з огидними російськими персонажами Борисом та Наташею, комікси. У нас теж працювала машина контрпропаганди. Напевно усі пам’ятають карикатури на буржуазію і ядерні бомби – начебто у нас їх не було. А конструктивна пропаганда — це, скажімо, закликання до миру, деструктивна — до агресії».

Проте письменниці Ірені Карпі дуже складно погодитися, що все так однозначно. Бо пропаганда все ж таки апелює до масової свідомості, до архетипів, до колективного «ми». Навіть заклики до здорового способу життя можуть мати своїм підґрунтям комерційну вигоду, і дуже сумнівно, що нав’язаний продукт виявиться панацеєю. Різниця ще й у тому, що письменники пишуть для конкретної людини, апелюючи до особистості, до кожного «я».

«Завжди можна маніпулювати сенсом. Зараз, наприклад, є пропаганда свободи вибору. Це пропаганда вільного цивілізованого світу, який протистоїть ідеологіям напівтоталітарних суспільств, таких як Росія, наприклад. Але дуже багато людей можуть потрактувати вільний вибір як безкарність. Навіть коли ми пропагуємо захист батьківщини, то водночас закликаємо людей до смерті й каліцтва. Тобто навіть у таких випадках пропаганда не може бути однозначно хорошою і терапевтичною», — підсумовує Ірена Карпа.

«Чорно-біла картинка», або «Как отважный рубль хитрого доллара победил»

Ґарт Йовет та Вікторія О'Доннел запропонували коротке й дієве визначення: «Пропаганда — це умисні, систематичні спроби змінити сприйняття, маніпулювати пізнанням та спрямовувати поведінку для досягнення реакції, яка веде до бажаного наміру пропагандиста».

Письменник Любко Дереш пояснює, як саме працює ця технологія: «Нещодавно я говорив на цю тему з київським критиком Костею Дорошенком. Він дав чітке визначення пропаганді. Пропаганда — це коли певну складну проблему зводять до рівня чорно-білої картинки, коли усуваються півтони і меседж робиться дуже простим, таким, щоб його можна було сприйняти на рівні емоцій. А якщо сприйняття відбувається виключно на емоційному рівні, людина перестає включати мізки. Відповідно, нею зовсім легко маніпулювати».

Любко порівнює поведінку людини за такого впливу з реакціями собаки Павлова. Мовляв, пропаганда звертається до тваринної частини. Письменник визнає, що в нього є ця тваринна частина, однак він волів би, щоб його ототожнювали з іншою, вищою його суттю: «Контрпропаганда, просвітництво, реклама — якщо вони звертаються до мого свідомого, а не до несвідомого, як каже Ірена, тоді в цьому принаймні є якась повага. І тоді хочеться мати справу вже на рівних, а не захищатися».

На столі, за яким сиділи учасники дискусії, — іграшка Ватник Вася, що дуже нагадує персонажа мультфільмів Карпи — Ватніка Обращонного. Модератор Лариса Денисенко пригадує дитячу книжку, котра нещодавно вийшла друком у Росії: «Как отважный рубль хитрого доллара победил» й запитує письменницю, чи здатна вона написати щось подібне — відверто пропагандистське.

Ірена Карпа висміює книжку, але зізнається, що все навіть гірше, бо щось подібне вона навіть почала писати. Це мала бути героїчна казка про те, як одна маленька хоробра дівчинка перемогла військо песиголовців. Казка з тітушками, ватніками, людьми, що сприймають ворога в своєму селі як визволителя, тобто прямі аналогії з Донбасом: «У дівчинки помирає бабуся й розповідає їй про печеру, де під каменем лежить прокляття нашої країни. Якщо вона здолає кучу ворогів, то всьо буде зашибісь. Все по структурі міфу. Я почала писати, писала, писала, писала — і написала десь півтори сторінки. І стало мені тошно від того, що я пишу, бо зрозуміла, що виконую якесь соцзамовлення. Коротше, забила я на хоробру дівчинку і почала писати казку про цинічних неполіткоректних білочок. В мене виходить зараз краще».

«Несиметричною відповіддю пропаганді є пошук складніших способів думання»

Любко Дереш дає інший погляд на нинішні процеси в українському соціумі. Мовляв, у суспільстві з’являється тенденція висміяти Росію, підколупнути, показати, що вона дурніша. На думку письменника, така тенденція є досить небезпечною, оскільки закриває нам частину поля зору. Адже є підхід нав’язати свою реальність іншим, а є й той, що передбачає бажання розділити свою реальність з іншими: «Важливо не запропагувати самих себе. Треба розуміти, що є країни, які обрали такий шлях. Велика заслуга американської цивілізації в тому, що вона створила відчуття, що той погляд, який притаманний західному світові, є універсальним».

Любко розповідає, що на конференції з питань права в Пекіні, яка проходила у 2011 році, якраз обговорювалися різні погляди на те, яким може бути світобачення. Як відомо, китайський світогляд украй відрізняється від українського, оскільки в них права людини як індивідуума мають значно меншу вагу. Тому ідея привнести туди лібералізм, індивідуалізм наштовхується на глибинний спротив. «Ми не зможемо перемогти в цій ситуації, якщо не будемо над нею, — вважає Любко. — Несиметричною відповіддю пропаганді є пошук оцих складніших способів думання. Слід зрозуміти, що люди в Росії різні, сама Росія часами різна, Україна така ж різна. Я за складність мислення».

Ірена Карпа погоджується з письменником та наголошує, що коли ситуація така гостра, як зараз, людям, можливо, й потрібно деколи подавати спрощений аналіз ситуації. В цьому вона дещо суперечить сама собі, адже разом із тим стверджує, що протиставляти пропаганді в будь-якому разі треба правду: «Людям треба деколи подавати оцей швидкісний чорний і білий аналіз ситуації, тому що є країна-агресор, а так чи інакше агресором є Росія, скільки б не намагалися викривити новини, що українська армія когось обстрілює, — каже Ірена. — В України дуже чітка сформована Подерев’янським ідея “Від’єбіться від нас”». Любко уточнює, що коли ворог приходить у хату, безперечно треба давати належну відсіч.

Що ж до української літератури, то Карпа переконана: терміново слід позбуватися комплексу жертви, бо ще зі шкільної парти дітям наголошують на багатостраждальності й смиренності українського народу. За її словами, дітей не можна виховувати в такій жертовній міфології, необхідно зміщувати акценти на героїчні сторінки, демонструвати приклади й технології перемоги завдяки розуму й стратегії. Водночас, слід показувати героїв людяними, справжніми, адже й вони когось люблять і чогось бояться.

Відповідаючи на запитання, яка література є патріотичною, але не пропагандистською, Любко Дереш каже про американську, найцікавіша з якої є антиамериканською по духу. На думку письменника, критика західного суспільства найкраще посприяла його становленню: «Яскравим прикладом є бітники. Як не дивно, наявність андеґраунду в американській культурі зміцнює саму ідею істеблішменту. Істеблішмент поширюється на андеґраунд також. І це є Америка. Коли людина думає про Америку, в неї з’являється широкий діапазон уявлень про цю країну, в якому присутні різні полюси». Разом із тим, додає модератор Лариса Денисенко, в американців є чимало патріотичної літератури, яка допомагає дітям любити свою батьківщину.

Ich kritisiere nicht

Апелюючи до посилу Вуді Алена, суть якого полягає в постійному протистоянні митців владі, особливо коли остання робить щось не так, письменниця Лариса Денисенко запитує в колег про їхню позицію щодо того, чи має так бути.

Ірена Карпа стверджує, що її точка зору синхронна з американським режисером, і заявляє: «При владі — мудаки. Я завжди за критичний аналіз того, що відбувається, і за активні дії».

Водночас Любко Дереш називає себе «людиною абсолютно провладною», оскільки конструктив бачить у тому, щоби приймати те, що є, і працювати з цим, а Вуді Алена не сприймає як остаточного авторитета. Письменник каже, що не вважає себе компетентним, аби робити гучні заяви про те, що нас зливають чи щось подібне, і що передовсім лишається в своєму амплуа й не переходить у політологи: «Моє гасло — Ich kritisiere nicht. Тобто я не критикую. Зараз є такий президент, давайте їсти цю кашу, давайте з цим працювати. Поміняється ситуація — будемо рухатися далі».

На думку Дереша, письменник виграє не тоді, коли критикує владу, а тоді, коли він здатен давати поштовх людям задуматися, ким вони є насправді. Але наголошує, що його погляд не означає відмову від усякої діяльності, він означає осмислену діяльність.

«В суспільстві повинна культивуватися ідея самопізнання, ідея розуміння себе, ідея подолання тих “себе”, які ми маємо зараз, — каже Любко. — Необхідно перейти з цієї реактивної системи, коли мене вдарили — я б’ю у відповідь, у в активну систему: мене вдарили — а я використовую це як шанс для того, щоб пробудитися».