Тип інформаційного процесу зумовлює тип інформаційного носія. Людство щоразу отримувало цивілізаційні прориви, змінюючи базовий інформаційний носій. Так сталося з появою книгодруку, кіно, телебачення, сьогодні – інтернету. Але колись головним інформаційним носієм була сама людина.

На людей як на медіа свого часу подивився Режі Дебре, розглядаючи тіла (місіонерів чи купців) теж як інформаційний носій (Debray R. Transmitting culture. – New York, 2000). Але це радше в минулому, сьогодні ми маємо не настільки великий сегмент комунікаційних потоків, що функціонують таким чином.

Люди як медіа функціонують і сьогодні у випадку передачі чуток чи анекдотів. Це саме вони активують у собі бажання передавати й відправляють далі цей тип повідомлень. І бізнес, і політтехнологи намагаються сьогодні зробити цей процес дієвою технологією

Люди як медіа є базою так званих кухонних розмов. Вони досить активні за наявності зовнішнього тиску, в результаті чого публічний і приватний інформаційний простір стають нееквівалентними. Вони зажди будуть нееквівалентними, але в цьому випадку їх старанно вибудовують так, щоб деякі персонажі й теми могли бути в одному з них і не бути в іншому.

Виток інформації є теж порушенням правил публічного простору. Це те, чого в ньому бути не могло. Останній варіант – «ВікіЛікс». Це тексти, які було заборонено для публічного простору, але які з’явилися там. Та реагування все одно є досить мінімізованим. Хоча перед нами і заборона, і порушення її.

Цікавий останній приклад цензури демократичної – Міністерство оборони Великобританії викупило весь наклад книги в 24 тисячі примірників (зрозуміло, за гроші платників податків) про війну в Афганістані і пустило її під ніж. Тобто демократична цензура більш м’яка і навіть вигідна для автора, адже весь тираж розійшовся миттєво.

Розвиток людства зазнає суттєвої трансформації, що веде до вивільнення слова. Це перехід від слова-міфу до слова-ритуалу, а далі вже стоїть слово-смисл. В оболонці того ж самого слова може бути заховано зовсім інші речі, на які слід по-різному реагувати. Заборону порушувати не можна, хіба що тільки там, де це дозволено.

Цей перехід збільшує складову вербальну і зменшує складову подієву. Адже, наприклад, ритуал взагалі може не мати жодного слова. Він виконує функції підтримання ідентичності, тимчасом як слово-міф формує цю ідентичність. Слово-смисл, отримавши волю, взагалі може зруйнувати цю ідентичність. На цьому рівні люди втрачають уже ту запрограмованість долі, яка була центральною для життя в минулі віки.

Причому зрозуміло, що слово-ритуал у сьогоднішній уяві було наступником слова-міфу, хоча історично все могло бути і навпаки: ритуал міг існувати і за відсутності слова. При переході до сучасного стану чітко зростає незалежність і падає запрограмованість.

Як приклад, погляньмо на демонстрацію радянської доби на честь Жовтневої революцію, яку сьогодні дехто називає переворотом. Демонстрація справді мала своєю ціллю утримання (хоча і з елементами оновлення) ситуації єднання партії й народу, моделювання щастя народу під керівництвом партії. Ці меседжі були всюди. Одночасно вона чітко посилалася на міфологію того періоду – матроси з червоними стрічками й под.

Олексій Ширшов із посиланням на П’єра Наке-Відаля як на автора ідеї каже ще про розрізнення слово-заклинання і слова-смислу. Якщо слово-смисл було у греків, то слово-заклинання було інструментом політичної структури сусідніх держав. Підняття на новий рівень слова-смислу породжує нові вимоги, створює новий контекст: «Комунікативність політики, політичний дискурс вимагали володіння мовою, мистецтвом мислення і публічного виступу. На цей запит відгукнулись софісти – спічрайтери, іміджмейкери і репетитори Давньої Греції, які навчали політиків інтелектуальних та ораторських технік за допомогою приватних уроків, навчальних курсів і публічних лекцій, які слугували рекламою їхнього бізнесу. Платон і Аристотель, які представляли більш просунутий табір, докоряли софістам у торгівлі знаннями, яких ті не мали, і отже сприяли інфляції смислів».

Якщо ж ми поглянемо на сучасний стан, то виникає ще один варіант слова – слово-гра. Адже телебачення, як приклад, та і взагалі вся мистецька частина базуються на слові, яке дозволяє будь-які видозміни. Тепер слово вже не прив’язане до реальності, воно може жити самостійним життям. Хоча слово-смисл якраз і мало силу лише тому, що йому відповідала реальність. Сила слова-гри лежить у протилежному – у безвідповідностіі безвідповідальності. І найстрашніше полягає в тому, що людство витрачає все більше і більше своїх ресурсів саме на слово-гру. Наприклад, пишуть, що у Японії сорок відсотків паперу йде на видання коміксів.

Якщо визнати за словом-міфом, як і за словом-заклинанням, момент сакральності, то ми можемо побудувати схему, в якій усі вони будуть присутні:

При цьому слово-міф як сакральне може бути присутнім і в системі, де домінує слово-смисл (вільне слово). Наприклад, Олександр Неклесса пише: «Цивілізація має сакральні тексти, на яких стоять її претензії на існування в сьогоденні і право на майбутнє». Він також підкреслює відсутність смислового будівництва в сучасній Росії.

Для цивілізації важливі не лише смисли чи слова самі по собі, вони є важливими в поєднанні з людьми, які здатні їх виголосити і наступним кроком утілити в життя. Слова можна сконструювати й вимовити, але важливими є слова, пов’язані з людьми, частиною яких вони стають. Коли це просто слова самі по собі, цінність їх мінімізується. Це як розрізнення «боги – герої – люди» для часів стародавньої Греції. Та сама дія, але від іншого суб’єкта несе принципово інші наслідки.

Ми багато говорили і говоримо про шістдесятників, погляньмо, що вони робили з цієї точки зору. Шістдесятники (як і будь-які інші дисиденти в різних системах, починаючи з Сократа) переводили слово-міф у розряд слова-смислу, намагаючись чи його спростувати, чи просто дискутувати з ним. Тобто вони руйнували слова-міфи, які були базовими для цього суспільства.

Джон Аркілла і Девід Ронфельдт розділили інформацію на два види існування. Це інформація як передача (стандартний підхід) і інформація як базис (новий підхід, який отримав у них назву структурного) (див.: Arquilla J., Ronfeldt D.  Looking ahead: preparing for information-age conflict // In Athena's camp. Preparing for conflict in the information age. Ed. by J. Arquilla, D. Ronfeldt. – Santa Monica, 1997). Слово-міф належить до інформації як базису. Руйнуючи його, ми руйнуємо саму структуру, побудовану саме на цій інформації. До речі, так і відбулося за часів перебудови, коли базис (Ленін, партія, комсомол) було пересунуто з місця поклоніння на місце обвинувачення. Тобто інформаційна боротьба веде до віртуальної, для того щоб закріпитися в результаті в фізичному просторі.

Микола Рябчук бачить серед шістдесятників лише тих, хто був дисидентом у фізичному просторі: «Щодо "шістдесятників", то я боюся говорити на цю тему. Є багато різних інтерпретацій самого визначення цього літературного явища. Саме тому досі виникають непорозуміння. Скажімо, Євген Сверстюк зараховує до "шістдесятників" тільки тих, хто не колаборував із режимом. Це люди, які пішли в табори чи просто замовкли, як Ліна Костенко. Для інших – це покоління інтелігенції, що прийшло в 1960-ті роки. Тобто є вузьке значення терміна "шістдесятники", а є широке. Коли говорити про перше, то значною мірою це покоління зберегло моральний авторитет. Хоча й не зовсім: бачимо, як певна частина тих, котрі відбули й тюрми, й табори, не витримали випробування свободою, славою. [...] Щодо "шістдесятників" у ширшому розумінні, які ще у 1970-ті пішли на колаборацію, то це абсолютно сумне явище. Це – остаточний кінець творчий, інтелектуальний, моральний. Це щось таке сумне, як Тичина у 1960-ті... У кожнім разі, мені важко визнати кумирів у постатях цього покоління».

Зрозуміло, що протидія в реальному і протидія навіть не в інформаційному, а в віртуальному світі зовсім різні. І різне покарання очікувало цих людей. Є спогади, з яких видно, що Юрій Андропов підкреслював різницю між двома процесами: «инакомыслие» та «инакоделание».

Дмитро Бобишев, який деякий час ішов разом із Йосипом Бродським, а потім опинився в конфлікті з ним, теж схиляється до того, що стандартне розуміння шістдесятників говорить про ту групу людей, яким було дозволено владою трохи відхилятися від норми: «Мені не подобається цей термін з багатьох причин. Мені здається, його штучно причепило до нас наступне покоління, насміхаючись над старшими. Адже з шістдесятниками XIX сторіччя пов'язані змазані чоботи і грубі манери різночинців. Яке це має до нас відношення? До того ж метричними лінійками літературу ніяк не виміряти. Почнімо з того, що рух, який називають цим словом, почався не в шістдесяті, а раніше, в середині п’ятдесятих, в так звану хрущовську відлигу. В той період висунулись нові імена, які в наступне десятиріччя уславилися свіжими голосами і досить обмеженим (дозволеним згори) лібералізмом».

Шістдесятники створили «шар», який жив за власними законами. Він і підживлювався, і породжував сам власний інформаційний потік зі своїми текстами і своїми героями. Таких автономних сегментів може бути багато, наприклад, фани зірок чи толкіністи, але не так багато з них вступають у конфлікт із державою. Такі сегменти, як і шістдесятники, живуть двома життями, лише одне з них співпадає з загальним.

Тоді в них слід визнати наявність двох не просто паралельних, а конфліктуючих між собою ідентифікацій. Радянський Союз творив свої ідентифікації досить активно. Шейла Фіцпатрік (див. про неї та її школу вивчення СРСР: 1, 2, 3, 4) писала з приводу переносу марксистської моделі класів на радянський ґрунт (див.: Fitzpatrick S. Ascribing class. The construction of social identity in Soviet Russia // Stalinism: new directions. Ed. by S. Fitzpatrick. – New York, 2000). Вона вважала, що це радше верстви, а не класи. Історично верстви в царській Росії фіксували права та обов’язки відносно держави. За Сталіним, навіть ліквідація когось як класу (наприклад, кулаків) не була остаточною, все одно зберігалася ментальність ліквідованого класу, тобто класовий ворог усе одно живе в тих представниках, які лишилися.

Олександр Попов перераховує деякі варіанти насильницької зміни ідентифікації, які мали місце в СРСР: побудова радянського народу, руйнація ідентичності козацтва і селянства. Додамо від себе, що все нове ставало можливим лише з трансформаційним присмаком: червона професура, червоні командири. Навіть незрозуміло, що найголовніше в цих словах – «червона» чи «професура». Попов бачить негатив такого підходу в наступному: «Подібні технологічні експерименти небезпечні тим, що після перемоги доводиться знищувати не тільки тих, хто програв, а й переможців (хвилі великого терору в СРСР, які знищили декілька "поколінь переможців")».

Нова радянська еліта стала підніматися вгору з 1929 року, після культурної революції, яка її породила (див.: Fitzpatrick S. The Russian revolution. – Oxford, 1994; Kotkin S. Magnetic mountain. Stalinism as a civilization. – Berkeley – Los Angeles, 1995). З 1932 року еліта намагалася зупинити процес мобілізаційного життя, оскільки була налаштована на стабільність. Саме це дозволяло критикам типу Лева Троцького казати про відступ.

Те, що пише Троцький, до речі, також стовідсотково нагадує зміни, крізь які пройшли й ми в останні десятиріччя: «Так званим "відновленням" керували ті самі класи, партії й навіть особи, які керували руйнацією. Там, де відбувалася зміна політичного режиму, як у Німеччині, відновленням керують на перших ролях ті, хто керував руйнацією на других і третіх ролях. У цьому, власне, і є вся зміна. Війна знесла ціле покоління ніби для того, щоби створити перерву в народній пам’яті і щоб не дати новому поколінню надто безпосередньо помітити, що, по суті, воно займається повторенням того, що вже було, тільки на більш високій історичній сходинці і, відповідно, з більш загрозливими наслідками» (див.: Троцкий Л. Моя жизнь. – М., 1991. – С. 552).

Ми теж бачимо в ролі керівників відновлення Бориса Єльцина й Леоніда Кравчука, які до цього на другорядних ролях займалися руйнуванням, Михайло Горбачов просто не встиг очолити це, бо його відкинуло вбік страшною динамікою розвитку, яка мала місце на той час. Ноамі Клейн створила навіть цілу книгу під назвою «Шокова доктрина», в якій під такі зміни підведено теоретичну модель (див.: Klein N. Shock doctrine. The Rise of Disaster Capitalism. – New York, 2007). Соціосистеми інерційні, і без шоків вони повертаються до старих станів. Тому шоки і були всюди: від Чилі до Росії. При цьому автор посилається на економістів, які спеціально закладали саме такий компонент у свої трансформаційні плани.

Микола Косолапов написав рецензію на книгу Стефана Коткіна, в який окреслив те, що не дуже помітно в самій книзі (див.: Kotkin S. Armageddon averted. – New York, 2001; Косолапов Н. Рецензия на Kotkin S. Armageddon averted. – New York, 2001 // Pro et Contra. – 2002. – Т.7. – №4). З перших сторінок своєї книги Коткін наголошує, що треба забути розповіді про неоліберальні реформи і допомогу Заходу, як і про громадянське суспільство, що народжується, це початок і продовження агонії неринкової економіки та антиліберальних інституцій. Тобто, сенс усього сказаного, вже словами Косолапова, такий: суспільство, політична система й економіка, які реально постають у Росії, не мають нічого спільного з аналогічними інституціями західних країн, а є продовженням еволюції старої системи.

Коткін пише: «Радянський колапс був колапсом, а не поразкою, як у Польщі, і в пострадянській Росії він продовжився» (с.187). Або наступний висновок: «Більшість звичайних людей очікували початок багатства в американському стилі, поєднаного з соціальною державою європейського стилю. Це були рожеві іміджі зовнішнього світу, які транслювала гласність, що допомогло зруйнувати те, що лишилося від їх відданості соціалізму. Але замість цього люди отримали економічний хаос і масове зубожіння» (с.115). Додамо, що це пише керівник (до 2009 р.) російських програм Прінстонського університету.

У цій цитаті є ще одна роль медіа, про яку ми забули – вони транслювали картинку життя, рекламу, говорячи сьогоднішніми словами, рівня життя якої ніхто потім не досяг, за винятком групи олігархів і тих, хто на них працює. Одночасно тут слід навести цікаві спостереження Володимира Мартинова, якого взагалі називають найбільш відомим у світі сучасним російським композитором. Він каже, що історичний перелом 60–70-х років ще не було достатньо оцінено. Цитата: «В 70-ті роки ми стали жити в інший країні. Ця трансформація була, можливо, більш фундаментальною, ніж перебудова».

Нам здається, що він каже про те, що саме в цей період країна відкрилася Заходу. Тобто, на відміну від Коткіна, він побачив часові параметри транслювання нерадянського стилю життю набагато раніше.

Ще одним медіаприкладом Коткіна стала прес-конференція серпня 1991 року, яку він оцінює так: «Можливо, нічого не підірвало так "банду восьми", як факт організації телевізійної прес-конференції і дозвіл на непідготовлені питання. Янаєв крутив власні пальці і здавався п’іяним. Не тільки Павлов, а й Язов і Крючков були відсутніми. Не здатні використати ефективно державні медіа, Комітет дозволив західним телевізійним журналістам вільно діяти. На радянському телебаченні деякі співробітники зухвало показали вуличний спротив в Москві та Ленінграді» (с.100).

За концепцією Коткіна (в інтерпретації Косолапова), живемо не в тих країнах, які уявляємо. Це трансформоване (може, навіть і суттєво) радянське ядро системи. Це, умовно кажучи, Китай, який заховав свої радянські елементи, або просто перейменував їх, зберігши найголовніше – сутність системи.

Майкл Макфол, який сьогодні є помічником президента США з питань національної безпеки і, може, єдиною людиною такого рівня зі знанням російської мови і російських реалій, назвав одну зі свої статей так – «Небезпеки перехідного періоду, який затягнувся» (Pro et Contra. – 1999. – Т.4. – №2). Всі недоліки збудованої системи тягнуться з 1999-го по сьогодні. До речі, вони автоматично повторені й Україною, що можна побачити вже за першою ж характеристикою, якою є суперпрезидентська система.

Дисиденти були медіалюдьми, трансляторами смислів, причому тих смислів, які повністю суперечили тогочасній картині світу. Тому транслювати ці смисли можна було дуже обмеженому колу спільників. Це було комунікацією за дружніми й родинними зв’язками, бо всі інші відразу обривалися.

Сили, що формували дисидентство, можна звести до чотирьох причин:

- внутрішні переконання, які досить часто з’являлися як наслідок сімейних чи дружніх переконань,

- західна підтримка,

- тиск радянської системи,

- роботи КДБ зі створення власних агентів у цьому середовищі. Сергій Кургінян узагалі наполягає, що перебудовчі рухи в національних республіках було створено саме КДБ (Кургинян С. Качели. Конфликт элит – или развал России? – М., 2008. – С.691).

Шістдесятники (сучасники кажуть про два варіанти, два підходи до цього поняття) мали прямий та опосередкований уплив на сучасність, який ми можемо зобразити так:

Юрій Андропов створив систему, в якій дисидентство було дозволено в конкретних межах тим чи іншим «маякам» (Юрію Любімову, Володимиру Висоцькому, Євгену Євтушенку та іншим). Мабуть, конструювалася така собі система з випускання пари. Щось на зразок сьогоднішніх інтернет-коментаторів, які дають людині відчуття «героїчного» вчинку під завісою анонімності. Можна говорити про застосування м’якого інструментарію замість жорсткого (детальніше про Юрія Андропова та його систему див. тут). Але мета буде єдиною в обох випадках.

Є одна загальна проблема, яка може допомогти знайти відповідь. Вона стосується демонстрації агресії по телебаченню. За одними даними, це зменшує рівень агресивності в суспільстві, оскільки глядач «програє» в собі побачене, за іншими – навпаки. Можливо, так само відбувається й у випадку демонстрації дисидентства. Вірш, п’єса з дисидентськими натяками радянських часів могли не тільки збуджувати однотипні реакції, а й «блокувати» їх. Це потребує відповідних досліджень. Антивладний коментар у блозі, залишений анонімним дописувачем, залишає в нього відчуття героїчної боротьби з режимом, якої насправді немає. Але психологічно для нього все добре: він свій «постріл» зробив.

Взагалі це було, умовно кажучи, «богемне» середовище, те, що колись і в інших країнах було літературними й мистецькими салонами, в СРСР починалося майже з дитинства, де всі знають усіх, бо разом відпочивають, зустрічаються в ресторані Центрального будинку літераторів. Син Давида Самойлова Олександр згадує: «Добре пам’ятаю 50-ті роки. Тоді в нас збиралися найталановитіші і найрозумніші люди покоління мого батька. Не лише поети, а й художники, вчені. Всі ще досить молоді, в більшості невідомі, але вже на порозі слави. Саме в їхніх бесідах формувалася ідеологія й естетика майбутнього – те, що звуть шістдесятництвом». Такі ж тексти в нас є в Юрія Смолича стосовно довоєнного літературного життя.

В Україні була жорсткіша система. До речі, колишні співробітники КДБ розповідають, що боротьбу з націоналізмом породжував сам Київ, а не Москва. Москва вимагала боротьби зі шпигунами і сміялася з того, що «хохли знову привезли матеріали по націоналістах».

Проти людей як медіа сьогодні використовують не лише старі медіа, де друкуються розгромні статті, а й нові меда. Росія, наприклад, знаходить піратське програмне забезпечення «Майкрософт» на комп’ютерах дисидентських груп. І тому вилучає комп’ютери. Це спіткало, наприклад, Байкальську екологічну хвилю, яка виступила проти відновлення роботи паперового комбінату на Байкалі після дозволу прем’єр-міністра Путіна. Представники компанії «Майкрософт» у Москві та у США в таких випадках зазначали, що не вони ініціювали ці процеси, просто брали в них участь, оскільки того вимагають російські закони. Але це масові й чітко спрямовані випадки. В Самарі, наприклад, комп’ютери забрали в двох опозиційних газет.

Після двох місяців суперечок у Китаї Googleпереорієнтував свої пошукові машини на нецензуроване місце – Гонгконг. До цього китайці навіть зламали Gmail-акаунти китайських активістів за права людини. Один із дослідників китайського інтернету каже: «Інтернет розглядався як каталізатор інтеграції Китаю в світ. Той факт, що гугл не може існувати в Китаї, чітко демонструє, що шлях Китаю як сили, що піднімається, йде в напрямку, відмінному від того, який очікував світ і на який сподівалося багато китайців».

Одночасно не слід забувати, що йдеться весь час про формування нової ідентичності. Маємо конкретні дані змін в ідентичності молоді (в нашому випадку – російської) з роботи Вардана Багдасаряна, за якими видно, як швидко і принципово відбуваються зміни.

Ієрархія статусних цінностей російської молоді

Ці зміни досить вражаючі. До того ж, одразу впадає в око роль медіа, які транслюють ці моделі успішності. Навряд чи хтось із опитаних мав уявлення і про бандита, і про модель. Це знання життя на екрані, а не в реальності. Як і пріоритет космонавта в минулому.

Американці нині активно вивчають ціннісні пріоритети покоління 2020 (див. праці: Luntz F.I. What Americans really want ... really. The truth about our hopes, dreams, and fears. – New York, 2009; Zogby J. The way we'll be. The Zogby report on the transformation of the American dream. – New York, 2008). Росія вивчає 2030 р., тобто зміну поколінь у владі вони бачать у різні строки. Але в будь-якому випадку зміни будуть суттєвими й ті ідеологеми, якими нас годують сьогодні, виглядатимуть просто «ідеологемами», адже в системі нового покоління вже не буде багатьох речей, до яких ми звикли.

Ось російські дані покоління Y народження 1982–1992 рр., які мають такі пріоритети: сім’я – 48%, шлюб з любові – 45%, дружба – 42%, гроші – 38%, кар’єра – 27%, успіх – 24%, незалежність – 22%, стабільність – 19%, професіоналізм – 19%, справедливість – 15%. Це перші десять пріоритетів за даними ФОМ. І мабуть, на базі таких досліджень і повинна писатися нова ідеологія, бо вона потрібна вже наступному поколінню.

Ідеологію закладають одні люди, а все решта будують інші. Так трапилося з Левом Троцьким. Чи не єдина жива людина, яка зустрічалася з Троцьким ще дитиною, дев’яносторічний Л. Мілграм, каже вже тепер: «Що сьогодні думають про Троцького? Він створив радянську ідеологію. Окрім керівництва Жовтневим переворотом Троцький розробив принципи більшовизма – терор, індустріалізацію за рахунок зубожіння селянства, трудові армії. Якби Сталін не відсунув Троцького від влади, було б іще гірше».

Ми весь час говоримо про розкол України, але це характерно для всього пострадянського простору. Навіть балтійські республіки мають у собі дві ідеології: проросійську і прозахідну. Сергій Кара-Мурза знайшов лише два приклади подолання розколу в Росії: це бомбардування Сербії, коли 90% населення було проти агресора, та початок війни в Іраку, коли 80% населення було проти США. Тобто всі ці приклади будуються на негативному відторгненні, а не на позитиві. Позитив – це перемоги, а їх не так багато.

Дисидентство породжувало альтернативний інформаційний потік. Тут була не просто додаткова інформація, а інформація, що базувалася на інший моделі світу, яка конфліктувала з домінуючою моделлю.

Чутки й анекдоти теж відносяться до цієї сфери альтернативного світосприйняття. Чутки стають резонансними, коли в них повідомляється про те, що ми знали, але чому не мали підтвердження. Наприклад, корупційний скандал зі львівським суддею-колядником. Політичні анекдоти гіперболізують реальні риси, роблячи їх основними. Леонід Брежнєв в анекдоті, наприклад, читає з папірця навіть прості слова «Хто там?», почувши дзвінок у двері.

Блазні і юродиві мали право на висловлювання дисидентського плану, які теж не відповідали моделі світу. Але тут функцію неправильного вислову зафіксовано офіційно й професійно виділено людину, яка могла це робити. Це неспівпадіння фіксує фраза Сергія Іванова: «Юродивий – це природний провокатор, він для цього приходить у світ» 

Карнавал як формат дозволяв зміну ролей правителя і слуги з відповідним розворотом інформаційних потоків. (Про карнавалізацію як особливий феномен писав не лише Михайло Бахтін, якого згадують усі, а й забутий на сьогодні Соломон Лур’є, чия книга вийшла ще в 1929 р. З його біографії можна дізнатися, що він утік від боротьби з космополітизмом із Ленінграду спочатку в Одесу, а потім у Львів, де помер в 1964 р. в статусі професора кафедри класичної філології Львівського університету.)

А ще раніше професор Фаддей Зелінський писав про значення культурного дуалізму, про необхідність дуалізму для будь-якого розвитку – біологічних чи соціальних організмів (див.: Зелинский Ф. О дорийском и ионийском стилях в древнеаттической комедии. – СПб., 1885). Він вважав, наприклад, що Греція досягла своїх вершин саме через наявність орієнтації на два центри. Візантія загинула, з його точки зору, саме через відсутність дуалізму. А дуалізм породжує боротьбу і, відповідно, розвиток.

Сергій Іванов висловив нетрадиційну оцінку книги Дмитра Лихачова й Олександра Панченка «Сміх в Давній Русі», вважаючи її намаганням будь-що перенести на наш ґрунт ідею західноєвропейського карнавалу в розумінні Бахтіна. Він підтверджує свою думку таким висловлюванням Сергія Аверинцева. На Заході в середні віки був виділений час, коли можна було сміятися – це був карнавал. В цей час сміх був обов’язковим, а в решта часу – забороненим. На православному ґрунті сміятися взагалі не можна було, але не сміятися не було сил. Тому сміх юродивого – це сміх антикарнавальний, оскільки сміятися все одно не можна.

Якщо нетрадиційні культурні моделі у вигляді різних шкіл чи напрямків підтримуються державами, бо мистецтво має такий собі заповідник, де навіть одягатися можна як завгодно, то альтернативні політичні моделі принципово блокуються. Це розглядається як посягання на сакральне (раніше) чи квазісакральне (сьогодні). На такі зміни покладено табу.

Суспільства взагалі більше полюбляють «однорідні» інформаційні потоки/ об’єкти, прикладом чого є кіно, яке, як і телебачення, тримається домінуючої моделі світу. Артхаусне кіно потрібно одиницям.

Ієрархічні суспільства погано ставляться до альтернативних моделей світу. Мережеві суспільства активно користуються ними. Однак навіть у суперієрархічному суспільстві (сталінському) була мережева сітка (наприклад, група старих більшовиків). Їх об’єднувало знання не за підручниками тих подій, свідками яких вони були самі. Вони могли не розповідати про них, але усна пам’ять усе одно їх зберігала. В цілому ж сталінська система ламала людей, щоб отримати однорідні інформаційні потоки, які за рахунок відсутності інших і створювали відчуття правди.

Радянське суспільство не знало альтернативних інформаційних потоків. Middle-радянське сімдесятих (якщо використати такий термін про цей період) вже знало, але виключно про західну дійсність. І вже про радянську дійсність найбільш повно знало лише пострадянське суспільство. Тобто перед нами виникає чітке управління знаннями.

Робота з альтернативною моделлю світу досить небезпечна, оскільки влада зацікавлена в безальтернативності. Вона підсилює джерела, які утримують у масовій свідомості домінуючу модель, і блокують ті, що налаштовані на утримання альтернативної моделі.

Тобто дисиденти, юродиві, блазні, або формати карнавалу, чуток чи анекдоту, – все це форми людської культури, які дозволяли утримувати альтернативну модель світу, яку не здатні були «загасити» носії домінуючої моделі. До речі, телебачення саме вважається генератором домінуючої моделі (див., наприклад, дослідження Фіска: Fiske J. Understandig popular culture. – London – New York, 1989). Популярна культура, з точки зору Фіска, формується як реакція в боротьбі з домінуючими силами, бо це відповідь сил підлеглих на усталений у суспільстві розподіл сили. Промислове виробництво породжує універсальний культурний продукт, бо тільки так можна отримати прибутки, але декілька віків такого виробництва не змогли зробити мислення людей теж універсальним. Люди використовують ці єдині й універсальні культурні продукти для задоволення власних локальних потреб. Вони активно трансформують ці культурні продукти, отримуючи від цього свій варіант задоволення.

Грецькі софісти і грецька риторика навчали не стільки говорити, як нам сьогодні здається. Вони навчали мислити. Це більш серйозний тип уміння, за яким автоматично йде й говоріння. Сучасне суспільство узяло в руки виключно вміння говорити, вміння мислити ми залишили за межами.

Тому й виникає завдання, яке колись і комусь могло здатися дивним, але воно не є дивним на сьогоднішній час. Його висловлює Філіп Соллерс: «В наш час на перший план вийшла проблема читання. Тому що з появою різної розумної техніки дуже важливим стає питання про тих, хто ще зберіг вміння читати. Тобто хто має достатньо розвинуту нервову систему, щоб запам’ятати те, що він читає. Запам’ятати хоча б пару сторінок, пару параграфів. Бо зараз поставлено під сумнів подальше існування всіх бібліотек. Іншими словами, зараз дуже важливо навчитися вести оборонну війну, причому не статичну, а ту, що розвивається. Оборонна війна є вищим стратегічним мистецтвом, яке рано чи пізно дозволяє отримати перемогу».

Одним із наслідків інтернет-мислення стала нездатність читати тексти довжиною більше двох сторінок. Ми відразу «клікаємо» й переходимо на нові сторінки. Нашу увагу неможливо втримати.

Інтернет зробив наші комунікації набагато вразливішими. Є відповідні розробки і для скайпу, і для голосових повідомлень, які дозволяють розпізнавати потрібні слова, що дає можливість спецслужбам зацікавитися такою розмовою. Американські військові, точніше на їхнє замовлення, створили програмне забезпечення, яке дозволяє одному оператору керувати 10 фіктивними особами в фейсбуку чи твітері. Таким чином вони збираються масово розміщувати в інтернеті проамериканські повідомлення. Причому фіктивні особи обов’язково подано так, ніби вони перебувають поза межами Сполучених Штатів.

Все це робиться в рамках операції «Щирий голос» – Operation Earnest Voice (OEV), що вперше була застосована в Іраку як зброя психологічної боротьби проти присутності в онлайні захисників Аль Каїди. Нині вона виросла до 200 мільйонів доларів і застосовується в Пакистані, Афганістані та Близькому Сході. Тобто на сцену вийшли і фіктивні (віртуальні) люди, які повинні ставати найбільш активними медіагравцями. І це є моделлю контролю інтернету, яка повинна боротися з альтернативною думкою.

Слово «відлига» прийшло в політику з літератури. Так звалася книга Іллі Еренбурга. І як пише Костянтин Кедров: «Парадокс, але відлига Еренбурга тепер зветься хрущовською відлигою». Тобто, перед нами ще один приклад переходу зі світу віртуального у світ реальний.

Люди є носіями ідей, тому люди й виступають у ролі медіа. Тільки інформаційні технології дозволяють розширювати коло отримувачів цієї інформації, а джерело в будь-якому випадку складається з однієї людини: і коли ми маємо справу з усним спілкуванням (кухня, наприклад), і коли спілкування стає масовим.

Георгій Почепцов, професор