Син російського бізнесмена й політика Олександра Лебедєва, який є видавцем британських газет The London Evening Standard, The Independent та і, виступив із лекцією в Оксфордському університеті. Це перша лекція з серії Горбачовських лекцій про свободу слова. Пропонуємо скорочений переклад: повний текст англійською опублікував cайт The Guardian.

… Багатьом із вас я, певно, видаюся чужинцем. Я не лише народився в Росії, але досить нещодавно отримав британське громадянство, яке вважаю величезною честю і не меншою відповідальністю.

 Я особливо вдячний за те, що мене обрали першим промовцем у циклі Горбачовських лекцій про свободу слова, адже моя родина давно і близько пов’язана з Михайлом Сергійовичем. Разом із ним ми співволодіємо «Новой газетой», найбільшим демократичним друкованим виданням у Москві, разом із ним мій батько намагався створити в Росії нову політичну партію. Ми з ним також разом заснували благодійний Фонд Раїси Горбачової, що допомагає хворим на рак дітям.

Цей цикл лекцій названо на честь людини, яка змінила світ і продовжує відстоювати ідеали перебудови та гласності, насущні для свободи слова й необхідні для вільного суспільства. Скажу прямо: жодна інша людина у ХХ столітті не спромоглася зректися такої особистої влади та могутності заради свободи мільйонів людей.

Ви також обрали дуже слушний час для цієї серії лекцій: цього року Горбачову 80, і він казав мені особисто, що йому надзвичайно приємно було довідатись про цей захід.

Бути власником газети в Британії – дуже непередбачувана справа. Особливо у випадку, якщо ви – син колишнього агента КДБ, людини, що жила під тиском постійних погроз і залякування, під загрозою насильства й смерті через діяльність медіа, якими володіла його родина. Мені було 15, коли до мого батька вперше прийшли люди з пістолетами. Він був схвильований, але тримався впевнено. Вони погрожували йому, бо він прагнув говорити й діяти відкрито за тих часів, коли перебудова і гласність були новими словами і ще не заволоділи умами суспільства.

Стоячи тут, у приміщенні університету, що має шестисотрічну історію свободи слова і думки, я, напевно, ясніше за будь-кого з присутніх усвідомлюю, як нам пощастило. У дитинстві та юності я жив у темному, закритому суспільстві, де свободи пересування, свободи самовираження і, звісно, свободи преси просто не було. Напевно, саме тому я так переймаюсь речами, які в цій країні сприймаються як належне: газетами, які можуть вільно висловлювати будь-які погляди.

Мій професійний шлях у цьому бізнесі розпочався 2009-го, коли ми купили газету London Evening Standard. Мені досі мало віриться, коли я згадую, як у дитинстві ходив повз будинки на Кенсингтон Хай Стріт, де тепер розташована редакція нашої газети. Це було неподалік від радянського посольства.

Пригадую свої перші враження від газет. Мої батьки походять із родин науковців. Нам бракувало грошей, але найбільший голод, який ми почували, - це жадоба знань і освіти. Пригадую, як мій дід розрізав газету «Правда», прочитавши її від першого до останнього слова, і складав у маленьку коробку у вбиральні, де ми використовували її клапті як туалетний папір. Ця звичка з’явилась у нього під час війни. За іронією долі, зараз ми друкуємо сотні квадратних метрів газет, наше життя докорінно змінилось, і я, звісно, можу використовувати нормальний туалетний папір. Але спрага знань і бажання поширювати їх – це те, що залишилось незмінним.

Для мене The London Evening Standard – це щось більше за джерело новин для аудиторії. Ця газета символізує Лондон. У дитинстві я вчився в Лондоні, поки мій батько був тут резидентом радянської розвідки. Я пам’ятаю вигуки біля газетної розкладки: STANDARD, STANDARD! – і не можу повірити, що двадцять років потому ця газета стала нашою власністю.

Нам довелося вжити радикальних заходів, щоб урятувати The Standard. Газета була на волосину від закриття, втрачаючи щороку 10-20% аудиторії і мільйони фунтів. Спершу ми змінили економічну модель, зменшивши територію розповсюдження та витрати на нього, водночас підвищуючи наклад і прибуток. Газета стала безкоштовною, або, як я волію її називати, безцінною. Тепер доставка одного примірника газети до читача коштувала нам не тридцять, а чотири з половиною пенси. Ми зменшили кількість місць, де  газета роздавалась щодня з восьмої ранку, до трьохсот, і обмежили її поширення центром Лондона. Ми перенесли дедлайн здавання газети у друк, щоб давати більш оперативні новини. Завдяки цим заходам ми змогли підвищити розцінки на рекламу у два з половиною рази.  Так The Standard знову став життєздатним бізнесом.

Трохи статистики: на станції метро Oxford Circus раніше продавались 700 примірників на день. Зараз щодня, з понеділка по п’ятницю, ми роздаємо там 32 тисячі безкоштовних примірників газети. Кожної секунди роздаються 60 примірників – щодня газету отримують 1,75 мільйона читачів. Наклад The London Evening Standard у сім разів більший, аніж у The Financial Times, у три рази – ніж у The Guardian, удвічі – The Times.

Я також пишаюсь тим, що володію газетою The Independent. Це газета, яка завжди мала найкращих міжнародників та оглядачів поточних подій. Її назва говорить сама за себе: це видання непогрішимо незалежне, воно не боїться казати незручну правду і залишається всесвітнім барометром першокласної журналістики. Я сподіваюсь, що під моїм керівництвом вона такою й залишатиметься.

Придбавши The Independent, ми вирішили розширити франшизу, створивши нову газету під назвою i. Це перша новостворена газета у Великій Британії за 25 років. За її допомогою нам удалося залучити 160 тисяч нових читачів, витративши порівняно небагато грошей. Зараз сукупний тираж The Independent та i обігнав головного конкурента, The Guardian, і ми сподіваємось, що це буде успішний бізнес.

Зростання і прибутковість газет – це важливо. Свобода преси пов’язана із її економічною ефективністю. Виживаючи і процвітаючи, індустрія має змогу постачати читачам якісніші новини та аналітики, має більше шансів лишатися вільною, здоровою й не піддаватись зовнішнім упливам. Тут багато важать відвага і кмітливість – ми бачили це в Британії, коли у 80-ті Руперт Мердок прийшов до Веппінґа. Революційними кроками Мердоку вдалося не лише порятувати британські газети від закриття, але й дати індустрії друкованих ЗМІ стимул для розвитку. Успішна економіка ЗМІ допомагає свободі слова.

Ніде у медіа свобода слова так не підтримується, і водночас не перебуває під такою загрозою, як у нових цифрових медіаплатформах.

Деякі журналісти вірять, що все, що вони публікують в інтернеті, існує поза законодавчим полем. Інші вважають, що написане ними у твітері нічого не важить, і неточні або образливі твіти можна в будь-який момент підтерти. Це велика помилка, і ми пишаємось тим, що недільний випуск The Independent був нещодавно виправданий Комісією із розгляду скарг у пресі (Press Complaint Comission), яка постановила, що твіти є публічною інформацією.

І все ж дедалі частіше стається так, що саме нові медіа першими поширюють важливі новини або розкривають приховану від суспільства правду. Журналісти та звичайні громадяни, що використовують соціальні мережі, блоги та відеосервіси, зробили величезний внесок в інформування світу про повстання в арабських країнах, стихійне лихо в Японії, ліквідацію Осами бін Ладена. Натомість, офіційні джерела виявились неспроможними надати суспільству повну інформацію про ці події. Якщо ж говорити про британські справи, то вбивство продавця нашої газети The London Evening Standard Йєна Томлінсона, а також судова заборона журналістові писати про себе самого, були краще висвітлені саме завдяки інтернет-медіа.

Розвиток цифрових медіа дає нам гарантію того, що вороття немає навіть у тому разі, якщо цього дуже хотітиметься якомусь із репресивних режимів-цензорів.

Свобода преси є універсальним ідеалом, одначе втілення цього ідеалу різниться у різних країнах, і він має неоднакове значення для різних народів. У Росії люди вмирають за свободу преси. У день, коли ми купили The Standard, у Росії ховали двох журналістів «Новой газеты», убитих за їхні переконання. Тож ця свобода не дається нам легко.

Думаю, багато хто з вас читав про те, як наш сімейний бізнес нещодавно зазнав нападу озброєних людей у масках. У цьому можна вбачати прямий наслідок того, що ми насмілюємось видавати газету, яка пише неприємну для влади правду. Наприклад, дає слово Михайлові Ходорковському, російському бізнесмену, ув’язненому в Сибіру,  аби він міг доводити свою невинуватість.

Визначити, хто саме стоїть за нападами на свободу слова в Росії, непросто. Але я з упевненістю можу сказати, що ці напади не матимуть результату. Бандитизму ніколи не загасити вогонь журналістики в наш час, коли комунікаційні технології унеможливлюють тотальну цензуру (в чому ми нещодавно пересвідчились на прикладі Єгипту).

Що вільнішими є ЗМІ, то менше можливостей мають ті, хто залякує, б’є  й убиває журналістів. Тож я маю намір вкладати свої гроші у захист газет, допомагаючи їм виживати й заробляти гроші, підживлюючи таким чином свободу преси.

Та часом найщиріше прагнення обговорити це питання вилізає боком. Я знаю, які уявлення має більшість людей про російських олігархів: ікра, осетрина, супер-яхти, й аж ніяк не свобода слова. Нещодавно мене представили принцові Вельському. Він знав, що я власник the London Evening Standard та the Independent, і я чекав, що він висловить свою думку про ці видання чи про те, як вони про нього пишуть. Можливо, згадає про той випадок, коли натовп напав на його дружину – це було на першій шпальті The London Evening Standard. Або захоче обговорити критику монархії, яка часом трапляється на сторінках The Independent.

Натомість, він запитав мене: «Ви завжди так захоплювались футболом?». І все. Можливо, він переплутав мене з Абрамовичем. Чи думав, що всі росіяни займаються футболом.

Але, хоч що він там собі думав, ми обоє втратили нагоду поговорити про те, що, на мою думку, є однією з найважливіших тем нашого часу: свободу преси.

Сьогодні значущість і відповідальність медіа очевидна як ніколи. Ми повинні сприймати ці речі серйозно, підтримувати, плекати й розвивати їх. Якщо ми не робитимемо цього, ми  втратимо вільні ЗМІ, а відтак зашкодимо суспільству.

Займатись газетним бізнесом у наш час нелегко. Всі газети зазнають збитків. Інтернет, цілодобове телебачення, твітер – усі вони відвойовують територію, на якій раніше панували друковані видання. Навіть The Guardian, титан розслідувальної журналістики, що завоював звання газети року в Британії, утратив торік 270 мільйонів доларів.

На газети тиснуть, намагаючись змусити їх публікувати матеріали, які продаватимуться, і зробити їх доступними найширшим масам, знизивши планку якості. Ми живемо у часи шаленого прискорення – щойно про щось стає відомо, люди хочуть знати все й негайно.

Судова баталія навколо скандалу з нелегальним прослуховуванням газетою News Of The World телефонів знаменитостей, політиків та членів королівської родини вже призвела до ув’язнення репортера та приватного детектива. І це лише початок, адже у справі з’являються нові й нові докази.

Викрадання інформації – це не журналістика. Ми не приймаємо таких методів. Журналісти, причетні до прослуховування, діяли безвідповідально, необачно й безрозсудно, знехтувавши свій обов’язок перед суспільством. На жаль, їхній учинок кидає тінь на всіх журналістів. Він дає підстави для впровадження суворого законодавства, що обмежить свободу слова. Чи є простим збігом той факт, що судді користаються галасом навколо цієї справи, аби виносити ухвали про заборону висвітлення у ЗМІ життя певних знаменитостей без їхнього дозволу?

Це небезпечно, бо багаті й впливові – не лише актори, виконавці та спортсмени, - можуть скористатись цими законодавчими механізмами, аби уникнути справедливого інтересу ЗМІ до їхніх дій, зокрема й можливих зловживань. Ми не повинні припуститись цієї помилки. Втішати ображених і ображати ситих – один із девізів невсипущої преси. Ми повинні протистояти спробам обмежити інформаційних потоків, діючи в рамках закону.   

Усе це говорить нам про одне: не слід забувати про свою відповідальність. Ми маємо бути дуже уважними та обережними, бо наша недбалість дає суддям і політикам змогу встановити обмеження й заборони для медіа, що не відрізнятимуться від тих, які ми бачимо в тоталітарних країнах. Охоплені цікавістю до приватного життя знаменитостей, ми ризикуємо створити систему, подібну до тієї, що існувала два десятиліття тому в моїй рідній Росії.

Це непроста тема. Наприклад, чи правильно вчинила газета The Daily Telegraph, використовуючи крадену інформацію для викриття корупції деяких членів парламенту? Двоє парламентарів у тюрмі, ще кілька, скоріш за все, не уникнуть ув’язнення. Але ж The Telegraph купила крадений диск з інформацією. Чи мала газета рацію, публікуючи ці дані? Як на мене, так, мала. Вона розповіла суспільству, як народні обранці незаконно витрачають народні гроші. Подібні викриття є механізмом захисту суспільства від політиків, що прагнуть приховати свої неправедні дії. Одна з головних функцій вільної преси – тримати можновладців під контролем.

Отримати інформацію про народних обранців, утім, буває дуже важко – окрім тієї, яку вони самі  прагнуть розповсюдити. До того ж, ми повинні бути обачними: є велика різниця між викриттям гріхів політиків та втручанням у приватне життя громадян. Перше має цінність для суспільства, друге – завдає шкоди його членам.

А чи має рацію WikiLeaks, публікуючи мільйони вкрадених документів, - у деяких із них ішлося про бін Ладена, через що операція з ліквідації терориста могла зірватись? Я думаю, так, має. Бо влада докладає дуже багато зусиль для того, щоб тримати в секреті зроблене в ім’я народу й коштом народу. «Зливи» не лише викривають слабкість системи, але й засвідчують лицемірство тих, кому ми доручили керувати державою від нашого імені, і хто натомість діє у своїх власних інтересах.

Володіння газетою наділяє певним впливом і перевагами – серед яких запрошення на такі чудові заходи як цей. Але й тут я хотів би повернутись до відповідальності. Це неправильно, коли медіавласник користується необмеженою владою. Деякі його можливості мають бути обмеженими, аби уникнути зловживань або монополізації ринку.

Відповідальність означає добровільне самообмеження. Медіавласники не повинні втручатися у редакційний контент своїх медіа. Трапляється, що The London Evening Standard та The Independent у певних конфліктах висловлюють кардинально різні – й відмінні від моєї – позиції.

Повторюю: якщо медійна індустрія не діятиме відповідально, ми завдамо страшної шкоди й собі самим, і суспільству, яке чекає від нас свіжих новин, думок і знань. Преса Британії вільна. У Росії свободи преси немає взагалі.  Багато російських медіа торгують редакційними матеріалами, а це вже звичайна журналістська корупція.

Я бачив темні часи, тому усвідомлюю, як нам усім пощастило зі свободою преси в цій країні. У Британії не буває нічних нальотів спецслужб або бандитів на редакції з метою залякати журналістів. Можливо, тут ніколи такого не буде. Одначе медіа повинні бути пильними, дбати про свою свободу й бути відповідальними. Завжди прагнути до найвищих стандартів. Виборювати найвищу мету: вільну країну й вільну пресу. Протистояти будь-яким спробам зазіхання на свободу слова. Свобода слова – це те, що треба захищати, плекати, за що треба весь час боротися. Це живий дух демократії та вільного суспільства. Свободу слова ніколи не слід приймати як належне.