Повернувшись до Москви, російський теле- і радіожурналіст, режисер і письменник одразу відрефлексував свою поїздку до Львова, написавши статтю «Не враги-бандеровцы, а добрые соседи». Як виявилося, сучасній Україні є чим здивувати колишнього львів’янина, що понад два десятиліття прожив у російській столиці. Матвій Ганапольський здивував і надихнув студентів Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету не лише чудовою українською мовою й теплими словами про рідне місто, але передусім своєю візією змін у медіа та викликів, які ці зміни кидають журналістській професії. Відеозапис відкритої лекції Матвія Ганапольського можна переглянути тут; ми ж наводимо найголовніше зі сказаного гостем.

«Ставтеся до інтернету професійно!»

Так само, як колись поява радіо й телебачення змінила журналістику, тепер її змінює всесвітня мережа. Інтернет – це нова загадкова сутність, і передбачити, наскільки він змінить життя людства в майбутньому, ми не можемо. Можливо, колись інтернет розчинить нас, і ми перестанемо існувати поза цифровою реальністю. Можливо, світ стане зовсім іншим.

Мережа вже змінила суспільство. Соціальні медіа, френди, лайки – скільки людей вони врятували від петлі й викидання з вікна? Мільйони! Але з іншого боку – скільки вони зруйнували сімей? Очевидно, теж мільйони. Адже явище френдів у соціальних мережах не таке просте. Френди завжди на вашому боці, з ними все просто й вони завжди кажуть вам «так». А як інакше? Адже в іншому випадку ви можете їх забанити.

І ось ви сидите в інтернеті, де у вас усе добре, де вас люблять, де дослухаються до ваших думок. Потім вимикаєте комп’ютер і заходите до кімнати, де перебувають ваші діти й ваша дружина. Але дружина нервова й без косметики, а діти галасливі й неслухняні. І ви все частіше кажете «зараз, зараз», коли вас кличуть обідати, дратуючись, що вас відволікають від написання чергового повідомлення у Twitter. Виникає конкурентна боротьба між сім’єю та інтернетом, і сім’я програє в цій боротьбі.

Як і для всього людства, для журналістики всесвітня мережа підготувала і безсумнівні переваги, і небезпеки. З поширенням цифрових технологій та за допомогою інтернету змогу писати й фотографувати отримали всі. Тепер для того щоб поширити інформацію, не обов’язково бути журналістом, варто опинитись у потрібний час у потрібному місці та зняти подію на смартфон – і новина пошириться, оминаючи ЗМІ. А тепер іще й блогери перестали бути просто мережевими активістами, їм почали платити гроші.

То що, це означає, що професія журналіста втратила сенс? Невже тепер кожен, хто має доступ до інтернету та смартфон із камерою, може називатися журналістом? Така думка існує, і вона досить популярна. Але це не так!

По-перше, блогер, на відміну від журналіста, насамперед висловлює свою позицію. Тому він ближчий до пропагандиста, а пропаганда й інформування – принципово різні речі. І хоч яким популярним є Олексій Навальний, хоч як йому довіряють, він лише пропагандист, а не журналіст.

По-друге, є ще одна кардинальна відмінність між блогерами й професійними журналістами, й полягає вона у якості продукту. Продукт і перших, і других – інформація, а головна біда інформації, яка вільно гуляє в інтернеті – недостовірність. Будь-яке повідомлення може виявитися брехнею або пліткою, а будь-яке відео на Youtube – фейком. Ба більше, існують цілі групи, метою яких є фальшування інформації. Професіональні журналісти ж, у свою чергу, відрізняються тим, що перевіряють дані, тому їхній продукт якісний. А якісний продукт – це репутація, отже, довіра тих, хто цю інформацію споживає.

Інтернет – найбільше зло й найбільше благо для журналіста. Саме тут інформація з’являється найшвидше. Тепер журналіст, як шестирукий Шива, повинен приймати й видавати великі потоки інформації. При цьому ретельно перевіряючи її та звіряючи багато джерел. І тут інтернет може допомогти, адже дає змогу бути на зв’язку з людьми в будь-якій географічній точці. Мережа дає надзвичайні можливості, але до неї не можна ставитись як до розваги. Це конкурентне поле. Ставтеся до інтернету професійно!

Що значить бути журналістом

Мати стрижень. Коли система радянської цензури розвалилася разом із режимом, настала повна дезорієнтація. Більше ніхто не вказував, у що вірити. Тому для журналіста важливо побудувати власну систему координат і визначитися, що правильно, а що – ні, хто хороша людина, а хто покидьок.

Опонувати. Журналіст може не любити владу, але це не означає, що він повинен в усьому підтримувати опозицію. Ми маємо право на власні політичні вподобання, адже ми люди. Проте коли ми приймаємо чиюсь сторону, це вже не журналістика, а, знов-таки, пропаганда. Потрібно залишатися критичними й безсторонніми, пам’ятати: «всі вони дудять в одну дуду».

Іти на компроміси. Це дуже складно, адже щосекунди потрібно вирішувати для себе, хороша це людина чи ні, кого варто захищати, а кого ні. Іноді можна промовчати й не поставити запитання, якщо несправедливо засудженому це допоможе вийти із в’язниці.

Берегти репутацію. Репутація – найважливіший скарб журналіста й водночас найвразливіша зона. Якось я написав, що татаро-монголи дійшли до Києва, тоді як насправді вони не дійшли. Минули роки, а в інтернеті слід залишився й досі, як і ярлик «неосвіченого». У кожного свої татаро-монголи, які стоять десь під Харковом і чекають, коли ти зробиш помилку. Суспільство не забуває помилок.

Відчувати свою місію. Слід пам’ятати, що аудиторія вас ненавидить, не вважає авторитетом і могла б написати краще, якби не футбол сьогодні ввечері. Якщо ви висловили свою думку, й вона не збігається з думкою читача/ слухача/ глядача, ви або єврей, або дурень. Але ви будете писати знову, бо якщо ви журналіст, ви не зможете не писати. Чи знав Георгій Ґонґадзе, до чого може призвести його робота? Знав. Чи міг він не писати? Не міг. Бо журналістика – це місія, це бажання зробити світ кращим. Тому християн спалювали, а журналістів убивають. Якщо аудиторія поділяє вашу думку, вона вам удячна, й це додає сил.

Перевіряти інформацію. Всепроникність інтернету породила конкурентне поле, де інформація з’являється й поширюється миттєво. Та серед усіх цих потоків потрібно вирізняти, що правда, а що – ні. Сьогодні кожен, маючи телефон та інтернет, прирівнює себе до репортера. Але професійність журналіста в тому, що він кілька разів перевіряє факти, щоб видавати якісний інформаційний продукт.

Ставити правильні запитання. Слід пам’ятати, що політики мають справу з журналістами виключно тому, що їм потрібен піар. Ви для них – тільки засіб розповсюдження їхньої точки зору. Тому до розмови з політиком потрібно готуватися, пам’ятаючи, що громадська думка залежить від того, які ви ставите запитання і як він на них відповідає.

Напрацьовувати досвід. Коли ви вперше чуєте себе в записі, ви хапаєтеся за голову й у відчаї питаєте: «невже це я?!». Так, це ви. І тільки на двадцятому інтерв’ю, постійно аналізуючи себе, можна виправити свої недоліки. З часом вдасться також вивчити гостей – хто який насправді, з якими тарганами в голові, налагодити з ними зв’язки. Є речі, яких може навчити тільки життя. Але одного разу ви пожартуєте в ефірі, і жарт пройде. Так сформується ваш стиль.

Запозичувати в інших. Щоби стати успішним, потрібно насамперед зрозуміти, чому одних слухають чи дивляться, а інших – ні. Зрозумівши, в чому причина популярності того чи іншого журналіста, можна сміливо запозичувати в нього саме це: манеру, фрази, жести, стиль. Не треба боятися, що це торгівельна марка: журналістський стиль – не «Макдональдс».

Знати все. Журналістика – міждисциплінарна галузь. Добрий журналіст повинен знати про все потроху, щоб мати змогу говорити на будь-яку тему: чи то політика, чи будівництво хмарочосів. Потрібно щодня читати книжки, навіть змушувати себе, коли «не лізе». Якщо книга вам не подобається, але про неї всі говорять, її все одно треба прочитати. Мозок необхідно качати, як м’язи, тому що без постійного апґрейду вашу роботу хтось може зробити краще.

Поважати співрозмовника. Потрібно пам’ятати: ваш гість вам довіряє. До того ж, головна тема – він, а ви – лише посередник між ним та аудиторією. Його не можна принижувати.

Ставити короткі запитання. В нас майже ніхто не вміє цього робити. Знаменитий Ларрі Кінґ ставив запитання, не довші за сім слів. Не потрібно підказувати співрозмовнику відповідь своїми уточненнями. Після слів «тому що» у запитанні журналіста потрібно ставити до стінки.

Правильно повертатись. Якщо доля складається так, що журналіст іде в політику, а потім повертається у професію, головне – не бути продажним. Є велика спокуса далі користуватися політичними бонусами в обмін на лояльність, але на такому журналістові можна ставити хрест. Адже він не просто повернувся, а повернувся з конкретною місією. Чесно – це попрощатись із владою й обслуговувати політиків лише в тому контексті, в якому кожен журналіст працює на кожного з політиків. А тут є лише один варіант: інформування. Головне в журналістиці – людська порядність.

Постарішати. Поки журналіст молодий, він може тільки розважати й робити репортажі. Довіряти йому починають лише років із тридцяти п’яти, коли він набере репутаційної ваги, обросте зв’язками та напрацює власну манеру, при цьому ніде не проколовшись і не вдаючись до крайнощів.

Фото Олени Клименко