Нова журналістика (The New Journalism) постала в шістдесятих роках минулого століття. Тоді в усіх сферах життя американського суспільства відбувалися великі зміни. Журналісти відчули, що наявних жанрів і форматів не вистачає для того, щоб описати ці зміни, й мусили експериментувати. В журналах і газетах США почали з’являтися неформальні матеріали на межі журналістики й модерної літератури.

Лекція-дискусія про цю заокеанську течію в журналістиці несподівано зібрала у львівській книгарні «Є» стільки охочих послухати, що декому з них доводилося стояти між книжковими полицями й сидіти прямо на підлозі. Лектор – Марія Титаренко, викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка, спеціалізується на дослідженні американської Нової журналістики. У 2008–2009 роках вона була стипендіатом програми Фулбрайта, стажувалась у Пенсільванському університеті. За її словами, досвід американських експериментаторів від журналістики можна застосовувати в українських умовах.

Батьком Нової журналістики вважають Тома Вульфа, одного з найуспішніших журналістів і водночас літераторів США другої половини ХХ століття. Публіці він запам’ятався своїм білим піджаком, капелюхом і манерами джентльмена. Сам він, хоч і уклав фундаментальну антологію The New Journalism, був не в захваті від назви «Нова журналістика»: мовляв, якщо це нова, то потім буде неонова, а далі постнова? Та назва прижилась. Інколи Нову журналістику називають також нон-фікшн-журналістикою, паражурналістикою, літературою факту, прозою ідей чи наративною журналістикою. Її не слід плутати з есеїстикою: нова журналістика оперує лише фактами, передбачає сюжети й діалоги, есеїстка ж – це рефлексія та потік свідомості.

Найперше, що слід пам’ятати, якщо берешся писати у стилі Нової журналістики, – це порада Ернеста Гемінґвея, духовного наставника цієї течії: зображай реальність реальнішою за саму реальність. Том Вульф визначив чотири фундаментальні ознаки Нової журналістики:

1. Кінематографізм. Думайте кінематографічно, будуйте матеріал зі сцен, що швидко змінюють одна одну. В такий спосіб наратив стає динамічним, його легко уявити. По прочитанні тексту в читачів має з’явитися відчуття, ніби вони переглянули фільм.

2. Діалогізм. Подавай якомога більше матеріалу у формі діалогу. Читачі мають чути голоси героїв.

3. Ракурс третьої особи, або прийом хамелеона. Автор намагається втілитись у свого героя, щоб його вустами розповісти про подію. «Залізь у шкуру героя», – радив Том Френч.

4. Владарюйте над жанрами. «Нові журналісти» розширювали рамки жанрів, що існували в журналістиці до них, легко поєднували їх та виходили за їхні межі. Звичайне інтерв’ю, на їхню думку, не може вповні розкрити співрозмовника. Натомість спробуйте писати інтерв’ю-репортажі, психологічні нариси, портрети, детективи. Наприклад, Барбара Ґолдсміт днями ходила за своїми героями хвостиком, живучи з ними одним життям.

«Нові журналісти» також створили й випробували чимало специфічних творчих прийомів.

Бавтеся звукописом і шрифтами – намагайтеся передати сенсибельність тексту, щоб читачі відчули, наприклад, як машина рве мотор на перегонах. Інколи це може переобтяжити текст, та найчастіше додає йому краси й випуклості.

Передавайте різні голоси. Пряма мова не може бути однаковою для всіх героїв, адже люди говорять по-різному. На письмі їхні голоси можуть різнитися лексикою, інтонацією, набором пауз. Ці нюанси слід намагатися передати якомога детальніше, вдаючись до діалектизмів, сленгових слів або навіть нецензурної лексики.

Вигадуйте нову пунктуацію. В шістдесяті мова смайлів тільки зароджувалась, а нові журналісти вже потребували додаткової пунктуації, відчуваючи, що їм замало ком, крапок, двокрапок, знаків питання й оклику. Вони почали вигадувати нову знакову систему, щоби збагатити свої тексти, передати різні почуття й настрої.

Не бійтеся змінюватись і перебиратись, якщо це допоможе знайти необхідний матеріал. Слід пірнати у вир подій, не забуваючи, втім, про обережність. «Новий журналіст» Гантер Томпсон понад рік мандрував із угрупуванням байкарів «Янголи пекла». Довідавшись про істинні наміри Томпсона, байкери нещадно його побили. Том Френч радить практикувати непомітність і не боятись трохи забруднитися.

Не бійтеся великого обсягу. Дев’ять із десяти новожурналістських текстів – справжні «простирадла». До того ж, будьте готові до того, що вам доведеться довго добирати факти для матеріалу. Для прикладу, Трумен Капоте, досліджуючи вбивство двох молодиків у Канзасі (твір «Холоднокровно»), збирав матеріал шість років і написав близько шести тисяч сторінок.

Хитруйте, будьте вигадливими, щоб зібрати унікальну інформацію і збагатити свій матеріал. Так, Джон Плімптон для того, щоб увійти в контакт зі своїми героями, вдавав загубленого. Він легко входив у довіру до тих, хто зголошувався йому допомогти. Джоан Ліньйон була такою сором’язливою, що, за словами фотографів, які з нею працювали, під час інтерв’ю шарілась і не могла вимовити й слова. Тоді співрозмовники розповідали їй усе, щоб заповнити бодай чимось цей гнітючий вакуум. Так вони розкривались і говорили значно більше, ніж міг би витягти з них навіть фаховий психолог.

Провокуйте своїх героїв розмовляти, шепотіти, кричати одне на одного. Пишіть для органів чуттів.

Немає зайвих деталей. Одна деталь, казав Том Френч, може відкрити цілий світ. Опишіть, у що вбраний герой, що він їсть, як пахне. Дізнайтесь ім’я його собаки – потім цю інформацію ніде буде взяти. Якщо ж деталі не буде в матеріалі, читач це неодмінно відчує. Гемінґвей називав це «діркою в тексті». Журналіст повинен приходити на місце події за годину-дві до її початку, щоб устигнути описати всі деталі включно з ландшафтом, у якому все відбувалося. Полюйте за великим у малому.

Звертайте увагу на все – не лише на деталі, але й на те, що за ними. Гемінґвей писав: «Не пишіть, що людина має мозоль на руці. Спитайте, чому мозоль там – можливо, це розкриє характер людини».

Пам’ятайте про факти, зберігайте записи розмов. Утім, не бійтеся бути звинуваченими в наклепі. Адже журналіст, навіть намагаючись передати інформацію об’єктивно, пропускає її крізь себе, крізь призму власного бачення.

Головною порадою Тома Френча тим, хто хоче долучитися до Нової журналістики, була: «Нічого не вигадуй».

Ґонзо-журналістика є специфічним підвидом Нової журналістики, започаткованим текстом The Kentucky Derby Is Decadent and Depraved Гантера Томпсона. Слово gonzo має багато значень – від людини, що перебила всіх інших у пабі, до якоїсь нісенітниці. Приїхавши в Кентуккі на кінські перегони, Томпсон занурився у вир алкоголю, наркотиків і безладу, який із точністю описав. Наприкінці він писав на шматках серветок і всюди, де тільки міг, передавши згодом усі ці нотатки в редакцію. Редактор опублікував їх без правок.

Ґонзо-текст повинен бути суб’єктивним, написаним від першої особи й передавати авторське бачення подій. Цей стиль передбачає хаотичність викладу, нецензурну лексику, гіперболи, емоційність, іронію, сарказм, чорний гумор та епатаж.

Чи хтось в Україні пише в стилі Нової журналістики? За словами Марії Титаренко, таких текстів не надто багато, вони не так чітко окреслені, як в американській пресі, але вони є. Найчастіше такі матеріали можна знайти в «Газеті по-українськи» та журналі «Країна», автори яких дозволяють собі експерименти з текстом. Значно більше прикладів знаходимо у блогосфері, літературі та публіцистиці. Їх побільшало після Помаранчевої революції, коли багатьом авторам захотілося писати по-іншому. Зокрема, ознаки «літератури факту» притаманні текстам Марії Матіос, Оксани Забужко, Ірен Роздобудько, Артема Чапая, Максима Кідрука, Клари Ґудзик, Марії Мицьо.

Особливість українських прикладів Нової журналістики полягає в тематиці, яка тяжіє до історичної пам’яті та пошуків ідентичності. Та писати в новожурналістському стилі можна про все, від філософії до медицини. Тож якщо маєте охоту спробувати, не обмежуйте себе тематично.