Валерій Калниш, який ще місяць тому був редактором відділу політики української газети «КоммерсантЪ», а тепер очолює редакцію цього видання, каже, що політичний репортаж – жанр зовсім не романтичний. Це конвеєрна, методична робота, внаслідок якої текст може виявитися, можливо, й нудним, але насиченим інформацією, – і це краще, ніж якщо він буде яскравим, але порожнім. Валерій приїхав до Львова, щоб розповісти студентам Школи журналістики Українського католицького університету про правила написання політичного репортажу в «Коммерсанте». Повний відеозапис майстер-класу можна побачити тут, а в цьому матеріалі наведемо найважливіші з даних рекомендацій і наведених прикладів.

Основи

Головними складовими репортажу є оперативність і присутність на місці подій. У тексті повинна бути картинка: місце, час і учасники. Ще одна важлива річ – включеність журналіста. Якщо людина просто спостерігає за подіями, не відчуваючи внутрішнього потягу стати на чийсь бік, доброго репортажу не вийде. Цим треба жити.

Йдеться про включеність на емоційному рівні, а не демонстрацію своїх політичних поглядів. Потрібно вміти спокійно, чітко, без надриву розповісти про події. Ми не маємо права нав’язувати свою точку зору – це не наша робота, ми – не агітатори, а журналісти.

Факт

2006 року ми з Мустафою Найємом писали репортаж про формування парламентської коаліції. Тоді все залежало від соціалістів – чи підуть вони на змову з Партією регіонів і комуністами, чи таки створять коаліцію з БЮТом і «Нашою Україною». У нас вийшов репортаж на 133 рядки. В «Ъ» все міряють рядками, а не знаками, як зазвичай журналісти. Двадцять рядків – десь одну шосту матеріалу про головну політичну подію року – займав опис епізоду, коли хтось підкинув під двері, звідки мав вийти лідер соціалістів, яйце, сподіваючись, що Мороз на нього наступить; охорона тоді викликала прибиральницю й не дозволяла фотографувати процес прибирання цього яйця.

Отже, немає факту, який не міг би стати частиною репортажу. Все залежить від вас – від того, як ви бачите картинку. Репортаж, попри те, що є об’єктивним, доволі суб’єктивний витвір. Його автор вирішує, який факт вартий уваги, а який ні.

Сила слова

2007 року наш кореспондент поїхав до Чернігова, куди мав прибути тогочасний глава уряду Віктор Янукович. Прем’єр-міністр тоді пересувався виключно на гелікоптері й приземлятися любив ефектно, під захоплені крики публіки. У Чернігові він приземлився просто в центрі міста на футбольному полі. Після кількох рядків, написаних у «Ъ» про цей епізод, закрутилася неабияка історія. Народний депутат-опозиціонер Анатолій Гриценко зажадав провести розслідування, висловивши підозру, що Янукович пересувався на гелікоптерах Міністерства з питань надзвичайних ситуацій. МНС визнало це, і в підсумку нам удалося пересадити Януковича на літак – він почав літати чартерами.

Лаконічність

Раніше в «Ъ» стандартний обсяг замітки становив близько 80 рядків. Після того, як по нас ударила криза 2008 року, газета схудла з дванадцяти шпальт до восьми, а замітки зменшились до 60 рядків. У цю невелику кількість тексту треба вміти втиснути колосальний обсяг інформації. Тому важливо добирати факти, які найкраще відображають те, що відбувається.

У Верховній Раді по хороший матеріал для репортажу я, перш за все, пішов би до курилки. Там відбувається найцікавіше, там говорять уголос те, чого не скажуть із трибуни в сесійній залі.

Користь сухих цифр

24 серпня 2001 року відбулося найбільш масштабне й знакове святкування Дня Незалежності в історії України: вперше протестувальники вступили у фізичний контакт із міліцією. На цій події в нас працювало троє людей. Це незабутнє відчуття, коли навпроти тебе стоять беркутята зі щитами, в шоломах і в повній амуніції, і ти розумієш, що за п’ять хвилин із тебе можуть зробити млинець. Окрім репортажу, в замітці про цю подію було написано, що в демонстрації брало участь близько десяти тисяч людей, навпроти яких стояло від 500 до 1000 співробітників правоохоронних органів.

Здавалося б, суха інформація, але вона дає людям, які не були присутні на місці, змогу побачити чіткішу картину. Це нудно, але без цієї інформації читачі не зрозуміють, що насправді сталося.

Причини

У репортажі треба не лише дати картинку, але й пояснити, чому сталося саме так. Хоча це ще нудніша частина тексту. Особливо це стосується репортажів із залу суду – читач повинен розуміти, в чому людину звинувачують. Ми змушуємо журналістів читати Кримінальний кодекс. Бо якщо ти пишеш, що людину звинуватили в хуліганстві, для читача це нічого не означає. Натомість якщо зазначаєш, що за хуліганство людині світить п’ять років позбавлення волі, це додає певний емоційний чинник.

Замашні фрази

2006 року в Українському домі зібралися представники так званих демократичних сил. Тоді вирішувалося, чи розпустить президент Ющенко Верховну Раду. Наш кореспондент тоді запитав Давида Жванію: «Чого не вистачає президентові, щоб оголосити про розпуск ВР?», і Жванія відповів: «Не вистачає яєць». Це пішло в газету.

Отже, крім картинки та пояснення причин, у репортажі є частина, яка змальовує емоційний фон події. Вона найцікавіша, й найкраще настрій передають такі замашні фрази. Не обов’язково це має бути гумор «нижче поясу», звісно ж. Якщо фраза є, логічним буде винести її в заголовок. На моїй пам’яті прикладів таких історичних фраз було всього близько п’яти. Людей, здатних умістити в одне речення весь сенс того, що відбувається, мало.

Право на думку

У російському «Ъ» є двоє майстрів політичного репортажу. Перший – Андрій Колесников, людина, яка знає практично все про Володимира Путіна. Він не просто президентський кореспондент, він – кореспондент Путіна. Він супроводжував Путіна завжди і скрізь, написав про нього декілька книжок. Саме йому Путін давав інтерв’ю під час «спуску на воду» нової «калини» – вони їхали зі швидкістю 300 кілометрів на годину і спілкувалися.

Репортажі Колесникова не редагуються. Його текст можна просто взяти й поставити. Така довіра набувається роками. Одного разу в нього виник конфлікт із головним редактором газети Андрієм Васильєвим через кількість дужок, у яких Колесников висловлює своє «мені здається, що». Зрештою, зійшлися на тому, що їх може бути не більше трьох в одному тексті. Присутність журналіста в репортажі – це, мабуть, показник високого класу.

Прості люди

Другий репортажний геній російського «Ъ» – це Ольга Алленова. Вона пройшла Дагестан, чеченську війну, висвітлювала захоплення «Норд-Осту». 2007 року їй дали національну премію за висвітлення війни в Лівані. Багато писала про Грузію під час війни з Росією.

Один із репортажів Ольга написала, коли війна у Грузії вже два місяці як закінчилася. Вона описала зустріч із місцевими мешканцями на повоєнних дорогах, у зруйнованих селах, розграбованих мародерами.

Історії про простих людей набагато цікавіші за історії про депутатів і прем’єр-міністрів. Із них ми дізнаємося більше про країну. Бо прості люди – це і є Україна. Під час виборів вони приходять на дільниці зі своєю думкою. Вона може здаватися трохи приземленою, примітивною, такою, що не відображає всіх тонкощів політики. Ну, і біс із ним. Насправді ці маленькі люди – саме ті, від кого залежить майбутнє країни.

Користь простих розмов

В Америці, коли людей під час передвиборної кампанії запитували, чи підтримали б вони чорношкірого кандидата, «за» були близько 90%. Обама отримав дещо гірші результати. Люди просто боялися сказати, що не підтримують його, щоб це не було потрактовано як вияв расизму. Цей феномен навіть отримав якусь наукову назву.

Краще не говорити простим людям, із якими ви розмовляєте, збираючи матеріал для репортажу, що ви – журналіст. Нас побоюються, перед нами намагаються створити якийсь образ, люди починають грати і видавати штампи. Якщо маєте змогу просто поговорити, так і зробіть.

Як стати журналістом

З дванадцяти людей, які працюють у неділовому блоці «Ъ», спеціальну освіту має один, і той навчався на редактора. Журналістом може стати кожен.

Друзі в політиці

2005 року Мустафа Найєм розповідав, як у Верховній Раді до нього підійшов депутат і запросив на пиріжки. Я запитав: пиріжки – це скільки? Виявилося, що це тисяча гривень. Запрошення Мустафа, звісно, не прийняв.

Рано чи пізно, якщо ви присвятите себе в політичній журналістиці, вам почне здаватися, що у вас почали з’являтися друзі серед людей, обтяжених званнями й посадами. Повірте, це не друзі. Ви повинні проводити чітку межу між професійним і особистим. Вас будуть намагатися використати. Рано чи пізно ці «друзі» захочуть уплинути на те, що ви пишете, а в ідеалі – на всю газету. І тут дружба закінчується. Або не закінчується – але тоді говорити про незалежність медіа не доводиться.

Страх

Одного разу в курилці ВР наш журналіст почув, як один із нардепів-бютівців, звертаючись до колеги з «Нашої України», сказав: «Ми вашого президента з Ради вперед ногами винесемо». Й це пішло в газету.

Треба сказати, що бютівець був Роман Забзалюк, колишній десантник. Наступного дня він кинувся на кореспондента «Ъ» з кулаками й вимагав спростування. До спростувань у «Ъ» ставляться дуже недобре, адже це означає, що ми десь налажали. Справа навіть не в позовах, а в репутації. Я перепитав, чи справді Забзалюк це сказав, і вирішив, що спростовувати ми нічого не будемо. А незабаром політична ситуація змінилася, Тимошенко розсварилася з Ющенком, і Забзалюк став пророком – першим у своїй політсилі, хто вловив тенденцію. З журналістом «Ъ» він відтоді спілкувався як із найкращим другом.

Не бійтеся своїх репортажів. Не бійтеся, що вони не геніальні. Якщо ви будете займатися цим усерйоз, у вас усе вийде. Думайте не про себе, а про читача.

Схований диктофон

Був випадок, після якого у Верховному суді прибрали всі вішалки. Кореспондент «Ъ» зовсім випадково залишив увімкнений диктофон у кишені куртки, а куртку – на вішалці. Й випадково в цей час у тому приміщенні йшли вибори голови Верховного суду. Так вийшло.

Треба бути готовим до того, що, якщо ви опублікуєте підслухане, можете мати проблеми. Запис не є доказом у суді. Можете запитати в Мельниченка.

Час

Зазвичай найважливіші події відбуваються у проміжком між 15-ю і 18-ю годиною. На написання замітки потрібно три-чотири години. На репортаж – годин п’ять. Якщо матеріал пишеться вісім годин, це штраф.

Редактор витрачає на текст ще півгодини, щонайбільше годину. Потім матеріал іде до рерайтерів. Тут ми починаємо сперечатися, захищати свої формулювання. На це йде ще година. Потім замітка йде до коректора – ще півгодини. Грубо кажучи, процес займає вісім годин. 22.00 – дедлайн виходу газети; автор затриманого після 22.00 тексту позбавляється премії.

Щоб написати хороший репортаж, вистачає одного дня.