Джон Ллойд приїздив в Україну як тренер у рамках програми ImpactMedia – освітнього проекту з розвитку економічної журналістики в Україні, який реалізує фонд «Ефективне управління».

Пан Ллойд є директором Ройтерського Інституту вивчення журналістики при Оксфордському університеті та редактором Financial Times (Великобританія). У цьому виданні в різні часи він був редактором відділів із питань праці та промисловості, редактором по Східній Європі й очолював московське бюро. Веде щотижневу колонку на Reuters.com, також є автором декількох праць, у тому числі «Народження нації: анатомія Росії» (Birth of a Nation: an Anatomy of Russia) і «Що медіа роблять із нашою політикою» (What the Media are doing to our politics).

Джон Ллойд прочитав публічну лекцію в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка на тему «Майбутнє світової журналістики». Він розповідав про тенденції у друкованій та інтернет-журналістиці, особливості розвитку медіа в Китаї та Індії, а також про те, чи можуть елітарні видання уникати скандальних тем. MediaSapiens публікує скорочений виклад лекції.

Зменшення накладів газет і фрагментація телемовників

Я трішки розповім, що відбувається у вашій майбутній професії – світовій журналістиці. Хочу окреслити головні тренди, які вам знайомі, але які зараз стають усе більш глобальними. Адже журналісти всього світу відчувають схожі зміни – і в моїй країні, у Великобританії, і в Україні, на Сході, Заході, Півночі, Півдні…. Журналістика, як і інші професії, стає глобалізованою. Звісно, вона не однакова скрізь, але виклики скрізь схожі.

Перша тенденція – це зменшення кількості газет, дроблення мовників, зростання ролі інтернету – в цих процесів спільне коріння, вони нерозривні. В Радянському Союзі такі газети, як «Правда» та «Известия», друкувалися мільйонними накладом, їх продавали по всій території Союзу задешево. На Заході популярні газети теж продавалися мільйонами щодня. Навіть коли набуло популярності телебачення, газети залишалися найважливішим способом розуміння світу, особливо там, де вони недорого коштували. Зараз схожа ситуація в Китаї та Індії, там найбільший газетний ринок у світі.

За останні 10 років газети втратили популярність, їхні наклади скорочуються. На Заході більшість газет продаються вдвічі меншими накладами, ніж 20 років тому, їхня вартість збільшується. Причина в поширенні інтернету й скороченні реклами, яка дозволяла газетам існувати. Кількість журналістів у газетах зменшується: у Washington Post зараз працює вдвічі менше кореспондентів, ніж 20 років тому. Така ж ситуація у Великобританії – в The Guardian, The Independent, The Telegraph, The Time, The Sun, The Daily Star, The Daily Mail та інших. Якщо після закінчення університету ви влаштуєтеся на роботу в газету – вам пощастить.

Ще один процес – дроблення телемовників. Зараз у Великобританії є можливість дивитися дуже різні канали: 300–600 каналів, у тому числі з різних країн світу, це, наприклад, американські канали чи «Аль-Джазіра». Більшість каналів залежать від реклами і запускають привабливі для рекламодавців програми. Якщо років 30 тому такі британські канали, як BBC, ITV, у США – АВС, СBS, NBC, – були єдиними, які ви могли дивитися, то зараз їх замінюють десятки й сотні каналів. Хоча вони й залишаються популярними, кількість глядачів суттєво знижується: раніше 50–60% глядачів дивилися щовечора ВВС, тепер – 10–20%. Зараз канали, як і видання, діляться на елітарні, для високоосвічених людей, і для масової аудиторії.

Де молоді журналісти шукають заробітку

Процес, із яким ви знайомі найбільше, – зростання ролі інтернету. Коли ви дорослішали, він уже був поруч із вами, у старшого покоління все було інакше. Якщо ми говоримо про новини, то інтернет може дати все те, що й газети і телебачення – проблема (для журналістів) у тому, що все це безкоштовно. Журналістам в інтернеті складно нормально заробляти, розвиток інтернету значно ускладнює пошук оплачуваної роботи. Тому багато молодих журналістів створюють власні медіа, свої веб-сайти й намагаються заробити на цьому, деяким вдається привабити трафік, хоч це і складно. В мого покоління все було інакше: молоді журналісти найбільше прагнули приєднатися до великої компанії. Нині ж власні сайти – один зі способів залишитися в журналістиці. Так само і для великих газет: Financial Times минулого тижня оголосила, що відмовиться від паперової версії й виходитиме виключно в інтернеті; інші газети повсюдно працюватимуть за цією ж моделлю.

Цензура в Китаї та на Середньому Сході

Друга важлива тенденція – в кожній країні зараз актуалізується те, що ми називаємо «правом знати», або прозорістю. Особливо в Китаї, де править одна партія, у країнах Середнього Сходу з авторитарним режимом, які залучені у конфлікти. Тут журналістика перебуває під тиском і цензурою, але журналісти починають відстоювати право казати людям, що відбувається в суспільстві.

Якщо у вас є друзі, якісь контакти журналістів у Китаї, я б радив вам поспілкуватися з ними. Те, що там відбувається зараз, дуже цікаво. 25 років тому газети й телебачення жорстко контролювалися комуністичною партією. Зараз контроль також є, однак він зменшився через зміни в економіці – медіа мають платити за себе, мають стати бізнесом. А якщо хочуть стати бізнесом – повинні здобути популярність, писати те, чого раніше не писали, вивчати й розуміти, чого хоче їхня аудиторія. Тому в Китаї зараз конфронтація між журналістами й чиновниками на всіх рівнях щодо того, що вони можуть і не можуть писати, це стосується в першу чергу критики партії влади.

Про збільшення швидкості й елітарну пресу

Соціальні медіа і взагалі розвиток інтернет-журналістики впливають на професію й позитивно, й негативно, це паралельні процеси. Стандарти страждають через збільшення швидкості. У твітері, фейсбуку люди пишуть узагалі дуже швидко, жахливою англійською, роблять помилки. Журналісти мають усе робити швидше, в них більше завдань: писати для газети, блогу, для профілю в соцмережах, іноді робити подкасти, відео. Якщо раніше треба було написати одну статтю для газети, то зараз декілька завдань, журналісти перебувають під більшим тиском, робота стала інтенсивнішою, і через це погіршуються стандарти.

Із позитивів – зростає кількість матеріалів елітарного рівня, не знаю, чи спостерігається це в Україні. В нас експерти з певної теми пишуть блоги, журналісти пишуть розлогі відгуки, дослідження на певні теми, їх значно більше, ніж раніше. Зросла кількість невеликих місячних журналів. Я це бачив в Індії, там це нове явище, раніше було 2-3 журнали на всю країну, зараз по декілька в кожному штаті, й у них є аналіз, дискусія. Тобто зараз журналістика рухається в двох напрямках: елітарна розвивається, а щоденна журналістика погіршується, в ній менше стилю, це зумовлено саме швидкостями.

Як елітарним виданням уникати диктату масового інтересу до таких тем, як скандали, секс, плітки?

Газети завжди використовували ці теми – як відомо, News of the World закрилася в 2011 році тому, що прослуховувала телефони зірок. А це дуже стара газета, її було засновано 1843 року. Й тоді вона здобула популярність, бо публікувала деталі скандалів, користуючись стенограмами судових засідань, багато з цих справ стосувались арешту повій, і стенограми містили різні подробиці, цікаві для аудиторії.

Тож скандали й секс довго були частиною роботи видань, а інтернет тільки підтримує цю тенденцію, значною мірою через те, що тут можна викласти велику кількість фотографій, немає обмежень, як у газеті. Тож інтернет збільшує частку скандалів у медіа. Елітарні видання не стоять над цими скандальними історіями, якщо історія стає важливою новиною, вони також її публікують. Я товаришував із чоловіком, редактором New York Times, він був дуже строгий щодо скандалів у газеті, не публікував їх. Потім здійнявся скандал довкола президента США Біла Клінтона та Моніки Левінскі, це була світова новина. Мій друг намагався тримати цю історію подалі від газети: тоді нічого не було доведено, президент заперечував усе (якийсь час), окрім цього, то була приватна історія – «ми не пишемо про приватне життя інших», казав мій друг. Але потім він уже не міг залишати цю історію осторонь, він здався й видання висвітлювало скандал. Зараз, як я вже казав, стало більше прозорості, з’явилося більше публікацій про приватне життя, що зачіпають політиків, які вже не можуть зберігати свої секрети. Рано чи пізно це стає великою історією – й тоді елітарні медіа не можуть лишатися осторонь.

Однак елітарні медіа – це не лише такі газети, як New York Times, до них відносимо й журнали, яких стає дедалі більше, й тижневі газети, які публікують усе більше матеріалів-досліджень про актуальні події, тобто вони не пишуть про скандали, а намагаються більш вдумливо висвітлювати події. Зараз стає зростає кількість освічених людей, мільйони людей закінчують університети, вони хочуть читати матеріали, які щось пояснюють. Як хтось мені сказав – життя надто коротке, щоб читати коротку журналістику. Мається на увазі, якщо ви хочете зрозуміти якусь тему чи проблему, особливо економічну чи політичну, то ви не захочете читати чийсь твіт чи 200–300 слів на цю тему. А для ґрунтовнішого матеріалу потрібно витратити час: і журналісту, й читачу.

Саме з цієї причини зараз журналісти часто пишуть книжки. Я б рекомендував вам книжку журналіста-розслідувача Еріка Шлоссера про ядерну зброю, яка нещодавно вийшла [«Command and Control: Nuclear Weapons, the Damascus Accident, and the Illusion of Safety» – «Команда і контроль. Ядерна зброя, Дамаський інцидент і ілюзія безпеки». – MS]. Він витратив шість років на написання цієї книги, в ній оприлюднено факти про зберігання та використання ядерної зброї, які американський уряд тримав у секреті. Це та журналістика, яка може лякати, однак вона пояснює світ. Тож замість читати багато коротких речей, сьогодні чимало людей хочуть прочитати щось одне велике, але таке, що дасть змогу зрозуміти сенс речей. Якщо ви добре освічені, у вас є звичка розуміти речі, а для розуміння потрібні час і терпіння.

Підготувала Марина Дорош

Довідка:

 Джон Ллойд – директор Ройтерського Інституту вивчення журналістики при Оксфордському університеті. Редактор Financial Times (Великобританія). Редактор Financial Times, де в різні часи працював у відділах із питань праці та промисловості, був редактором по Східній Європі та очолював московське бюро. 2003 року був редактором-засновником Weekend Magazine, недільного додатку до журналу Financial Times.

В журналістиці також працював на таких посадах: редактор журналу Time Out, редактор журналу The New Statesman, кореспондент Independent Radio News, кореспондент програми London Programme і продюсер Weekend World на каналі London Weekend. Веде щотижневу колонку на Reuters.com і в римській La Repubblica.

Голова консультативної ради Московської школи політичних досліджень, позаштатний науковий співробітник Коледжу Святої Ганни і член-кореспондент Коледжу Наффілд в Оксфорді.

Автор численних довідкових видань, есе й декількох книжок, у тому числі: «Збиток без меж: страйк британських шахтарів» у співавторстві з Мартіном Адені; «Майбутнє роботи» (The Future of Work) у співавторстві з Чарльзом Лідбітером; «Народження нації: анатомія Росії» (Birth of a Nation: an Anatomy of Russia) і «Що медіа роблять з нашою політикою» (What the Media are doing to our politics).

Серед нагород Джона Лойда за його журналістську діяльність: «Спецкореспондент року» премії British Press Award, «Журналіст року» премії Granada Award і «Премія Девіда Уотта» за видатну журналістську діяльність.