Професор Нью-Йоркського університету, керівник дослідницької лабораторії SMaPP, яка вивчає соціальні мережі, автор блогу на Washington Post Джошуа Такер в Українському католицькому університеті у Львові розповів про роль соціальних медіа в організації та проведені протестів, а також про те, як завдяки їм можна простежити комунікацію між опозиційною і владною елітою. Публікуємо основні тези його виступу.

Йти на протест чи ні: як соцмережі впливають на наш вибір

Будь-який протест — емоційне явище. Вирішуючи, чи брати в ньому участь, людина використовує економічну модель очікуваної корисності — враховує здобутки й витрати. Наприклад, що пропустить лекцію в університеті, а натомість піде на майдан. Або що ризикуватиме здоров’ям у разі, якщо проти демонстрантів застосують силу. Один із чинників, що впливає на цей вибір, — дії інших людей: що більше людей із вашого середовища збирається йти на протест, то більше шансів, що туди підете ви.

Соціальні мережі значно знизили ризики учасників масових заходів.

• По-перше, в соціальній мережі інформація про події поширюється в режимі реального часу, тож ми, будучи вдома або на іншому кінці міста, можемо знати, що відбувається під час протесту.
• По-друге, в соціальній мережі інформація, яку люди раніше отримували вертикально — від політиків чи державних установ, тепер поширюється горизонтально — від користувача до користувача.
• По-третє, інформацію про протест і про те, як він проходить, можна в режимі реального часу передавати не лише в межах країни, а й у всьому світі.
• По-четверте, соціальні медіа надають простір для організації протесту. В країнах із тоталітарним режимом масові зібрання досить небезпечні, а отже простіше зорганізуватись у мережі, не ризикуючи й не витрачаючи часу на зустрічі в реалі.

Тож оперативно організований у мережі захід буде значно ефективнішим і дасть швидший результат, адже інформацію про перебіг події можна оновлювати онлайн. Наприклад, під час Помаранчевої революції 2004 року смс-повідомлення відігравали таку ж важливу роль, як соціальні мережі під час Революції гідності 2013-14 років, проте масштаби комунікації у другому випадку були значно більшими.

Інформація про протести у ЗМІ й соцмережах

Інформація про протести, що поширюється в засобах масової інформації, зазвичай абстрактна. Ви можете її помітити й оцінити, а можете й оминути, не зауваживши. У Facebook чи Twitter ви маєте коло контактів, яке сформували самі, тому, спілкуючись на політичні теми, отримуєте думки людей, які для вас мають значення. Ця інформація не абстрактна, а оцінена наперед — під дописами з’являються вподобання, що дозволяють оцінити, скільки прихильників має певна думка та скільки людей вийде на протест. Цю тезу добре ілюструє допис Мустафи Найєма, який став приводом для початку Євромайдану.

Про Євромайдан і соцмережі

Нині важко уявити, що будь-який протест може відбутися без висвітлення та обговорення в соціальних медіа. Утім, науковці, які не поділяють думки про залежність сучасних протестів від соцмереж, стверджують, що зв’язки між масовими акціями та соціальними онлайн-сервісами нестійкі. Знайти людей в інтернеті й координувати їхні дії — легко, проте протести без попередньої організації спонтанні, тому швидко зникають, кажуть вони.

Лабораторія SMaPPпровела дослідження ресурсів у Facebook чи Twitter та «Вконтакте», які висвітлювали Євромайдан, щоби спростувати або підтвердити цю думку. Ми побачили, що активність тематичних сторінок у соцмережах чітко показує пікові моменти в розвитку протесту.

• У період розстрілів на Майдані та втечі Віктора Януковича з України твітів і дописів було значно більше, ніж у попередні, порівняно спокійні дні.
• У цей період також зросла кількість дописів англійською мовою. Це можна пояснити тим, що інформацію прагнули донести до світової спільноти. Такі результати свідчать на користь зв’язку соціальних медіа з організацією й перебігом протесту.
• Понад 50 % опитаних та Євромайдані казали, що дізналися про протест саме з соціальних мереж. Аналогічні цифри показало дослідження протестів у Туреччині та Молдові. В останній протести називали «твітер-революцією».

Під час масових акцій у Парижі після трагедії із Charlie Hebdo ми встановили 764 користувачів Твітера, що писали безпосередньо з акції. Ми сформували дві мережі — тих, хто фоловить цих користувачів, і тих, кого фоловлять вони — й виявили таким чином людей, які не перебували на мітингу, але пишуть про нього і стежать за подіями.

Соціальні медіа як інструменти влади й опозиції

Іще одне поле для досліджень, яке відкривається науковцям завдяки соцмережам, — комунікація між владою та опозицією. До прикладу, коли Віктор Янукович, намагаючись домовитися з політичним крилом Майдану, запропонував Арсенію Яценюку й Віталію Кличку посади в уряді, їхня відмова була опублікована в соцмережах. На ці дописи посилалися численні світові видання рівня The Washington Post. Отже, нині, щоби повідомити свою позицію, політику достатньо написати твіт — не потрібні ані прес-релізи, ані спілкування з журналістами.

Коли у Венесуелі починалися протести, ми аналізували дописи опозиціонерів та представників влади в соціальних мережах. У своїх зверненнях опозиційна еліта намагалася зосередити увагу громадян на протесті, тоді як владна, навпаки, відвертала увагу.

Ми зібрали всі твіти депутатів венесуельського парламенту, розсортували їх за датою, темою і сформували документ із усіма словами, які використовували провладні та опозиційні політики. Виявилося, що з розвитком протесту опозиційна еліта збільшувала кількість тем, тимчасом як представники влади — навпаки. Це свідчить про те, що політики активно і стратегічно використовують соціальні медіа для публічної комунікації. Натомість тоталітарні режими вже навчилися застосовувати соціальні медіа для дезінформації або стеження за протестувальниками.

Фото Анастасії Стьопіної