Представниця третього покоління школи польського репортажу Катажина Квятковська-Москалевич уже понад десять років пише про Україну, Білорусь та Росію. Кілька місяців тому вийшла її збірка художніх репортажів «Убити дракона. Українські революції». Наступного року вийде друком український переклад. Про особливості репортажу та його межі журналістка розповіла під час майстер-класу в Школі журналістики УКУ.

Зрозумійте себе. Внутрішні межі журналіста формують кордони його репортажу. Хай би про що ми писали, ми завжди пишемо про себе. Тобто всі теми, які ми обираємо серед потоку інформації, — не стихійне явище. Ми віддаємо їм перевагу, бо вони стосуються нас чи наших близьких. Тому перш ніж зайнятися пошуком героя, варто розібратися в собі. Польські репортажисти, наприклад Войцех Тохман та Маріуш Щигел, радять розпочинати роботу над матеріалом із психотерапії.

Історія сім’ї як основа порозуміння. Я завжди розмовляю з героями про їхнє дитинство та історію родини. Для мене це вкрай важливо. По-перше, це допомагає налагодити зв’язок, по-друге, ця тема мені неймовірно близька. Мені здається, що я починаю краще розуміти своє життя. Я народилася в невеличкому містечку на окраїні Польщі. Це територія переселенців, на якій мешкають поляки, українці та білоруси. У моїй сім’ї ніхто не говорив про минуле, тому я почала шукати інформацію про свої корені самостійно. Таке дослідження допомогло мені стати репортажисткою.

Не пірнайте в пошуку тем, шукайте їх на поверхні. Молоді репортери тяжіють до грандіозних, емоційних тем та сенсацій. Вони часто хочуть написати матеріали про психлікарню чи в’язницю. Натомість поважні репортери кажуть, що теми потрібно шукати в собі йнавколо себе. Не варто летіти за океан, щоби знайти щось варте уваги, достатньо просто озирнутися.

Окрім цього, існує поняття репортерського щастя, коли вам випадково вдається знайти оригінальні теми та героїв. Мені фортуна всміхалася неодноразово, та я на неї не зважала. Спершу про колишнього керівника в’язниці в Мінську мені написала подруга з Будапешта. Але я тоді займалася зовсім іншою темою і якось пропустила все повз вуха. Десь через півроку мені знову розповіли про цю людину. Тоді я усвідомила, що це шанс, якого просто не можна втратити. Часто буває, що цікаві теми буквально виринають перед нами, й важливо розгледіти їх, а не пройти повз.

Тексти віддзеркалюють внутрішній світ журналіста. Своє перше інтерв’ю я провела з людиною, що відповідала за смертну кару в Білорусі. За нього я отримала нагороду Amnesty International. Мені приємно, що ця розмова виявилася настільки успішною, але дивячись на неї тепер, розумію, що вона мені не подобається. Ще перед інтерв’ю я вирішила, що мій герой буде темною стороною матеріалу. Не йдеться про те, що ця людина погана, а радше про те, що вона бачила чимало смертей на власні очі. Натомість себе я вирішила зобразити його повною протилежністю, — тобто світлою, місцями навіть наївною дитиною. Сьогодні цю розмову я би будувала по-іншому. Мабуть, тому що я змінилась і як особистість, і як професіоналка. Тоді я й справді була ще початківцем, тому й обрала такий стиль викладу. Те, якими ми є, надзвичайно позначається на нашій роботі.

Звертайте увагу на деталі. Вони допомагають довершити образ героя та додають репортажу особливого тону. Якось прийшов до нас дільничий, і я помітила, що в нього в кишені була ручка з надписом «Поліція». Я поцікавилася, чи видають такі ручки їм на роботі. Як з’ясувалося, ні, хлопець настільки пишався тим, що працює в поліції, що сам придбав собі таку ручку. Деталі неймовірно важливі. Іноді вони навіть красномовніші за слова.

Розмовляйте з кожним, хто трапляється вам на шляху. Робота репортера схожа на роботу шахтаря: тут потрібно невпинно шукати й досліджувати. Наївно думати, що знайти цікавого героя одразу легко. Варто бути терплячим і спілкуватися з усіма, щоби зрештою натрапити на незвичайну людину.

Коли я готувала репортаж про батьків, що втратили на війні дітей, обійшла 50 сімей. Хоча в кінцевому результаті до книги увійшли лише дві розмови, — це не означає, що решта бесід були неважливими. Усі ці розмови сформували моє бачення ситуації, тому мені вдалося так практично одноголосно передати біль за всіх. Мабуть, після розмови з двома сім’ями такого ефекту досягти би не вдалося.

Перш ніж розпочати розмову з героєм, — налагодьте контакт. Коли я спілкувалася з родинами загиблих, інколи доводилося впродовж тривалого часу мовчати. Подекуди варто розпочати бесіду з нейтральних тем, дрібниць, щоби віднайти місток між вами та героєм. Наприклад, звернути увагу на інтер’єр чи якісь оригінальні речі. Коли контакт налагоджено, можна приступати до складних запитань, вводити людину в тему. Іноді трапляється так, що герой сам просить одразу розпочати розмову. Люди різні, й тому кожен потребує індивідуального підходу. Головна річ, про яку потрібно пам’ятати, — це не нашкодити. Зазвичай розмова допомагає, проте іноді може завдати додаткового болю.

Не бійтеся провалити інтерв’ю. Моя найгірша розмова, мабуть, вийшла в 2010 році з Леонідом Кучмою. Пам’ятаю, як я раділа, що зуміла домовитися з ними про зустріч. Але цим радість і обмежилась. Я ставила запитання про одне, а він відповідав геть про інше. Я ледве зуміла виокремити якихось два речення, щоби вставити в текст. Мені не вдалося знайти до нього підхід. Але таке трапляється часто, тож із цим треба просто змиритися. Головне не піддавайтеся на спокусу щось додумати чи дописати. Гратися з правдою та етикою небезпечно. По-перше, це обман читача, а по-друге, ви можете спровокувати скандал та накликати на себе проблеми.

Вам знадобиться не один рік, щоби глибоко пізнати іноземну країну.Якось мені сказали, що зрозуміти чужу країну практично неможливо. Коли ти будеш спілкуватися з людьми, вони сприйматимуть тебе як іноземця. Хай там яка ситуація в суспільстві, вони зображатимуть її позитивнішою, аби виглядати кращими. Це межа, яку перетнути неможливо, до неї можна лише наблизитися та спробувати зрозуміти.

Щоправда, нині я бачу шпаринку, яка допоможе здолати цей бар’єр. Мені здається, що у книжці «Вбити дракона» я цього досягла. А все тому, що впродовж десяти років я займалася тим, що спілкувалася з українцями, збирала їхні історії та вбирала їх у себе, як губка. Рік — замало для того, щоби зрозуміти чужу країну. Цей процес потребує значно більшого часу, його тривалість залежить від журналіста та щирості його намірів.

Не намагайтеся перестрибнути через свої межі. Якщо журналіст починає робити щось усупереч собі, це може зашкодити як йому, так і його матеріалу. Коли, наприклад, репортер опиняється в зоні бойових дій і йому страшно, він буде думати не так про точність і достовірність інформації, як про власне життя. Ба більше, він може спокуситися на те, щоби додумати й дописати якісь коментарі, аби якомога швидше повернутися в безпечне місце. Якщо б мені довелось обирати між правдою та життям, я без вагань обрала би життя. Є лише одиниці серед журналістів, які в умовах небезпеки готові все ж таки боротися за правду.

Не мисліть стереотипами. В 2012 році головний редактор сказав мені підготувати текст про те, як повії в Україні готуються до «Євро-2012». Я знайшла двох героїнь — маму й доньку, які розповіли про своє непросте життя. Вони були досить освіченими та цікавими жінками з незвичними долями. Таким чином історія вийшла значно глибшою, далекою від тих, які пишуть про жінок легкої поведінки. Коли я принесла текст редактору, то почула лише критику. Він розгнівався, адже очікував на типову історію про проституцію. Так цей репортаж і не вийшов, проте я надрукувала його у своїй книжці «Вбити дракона» разом із епілогом та реакцією редактора.

Творча свобода: репортаж як гра. Мені імпонує репортаж через свою поліваріантність. Тут немає меж, тому можна випробовувати себе все в нових і нових формах. Але варто усвідомлювати й небезпеку, яку несе творча свобода. Під час цієї гри можна втратити правду. Тому варто бути обережними в своїх експериментах.

Поважайте своїх читачів.Успішний репортаж — це передусім форма.Він не повинен бути занадто довгим. Справа взагалі не в кількості знаків, тут кожен звук, слово, речення мають нести сенс. Щоразу текст потрібно зважувати й запитувати себе, чи не потрібно щось із нього викинути. Інколи його навіть корисно відставити на деякий час, а тоді повернутися і ще ретельніше переглянути, чи не залишилося нічого зайвого. Ми в Польщі таку вичитку тексту називаємо «вірувка Ганни Краль» (польська журналістка та письменниця, відома за книжкою «Встигнути до Господа Бога». — MS). Раніше вичищати тексти для мене було особливо болісно. Я вважала кожен матеріал своєю дитиною, якій потрібно щось підрізати, аби вона виглядала ідеально перед читачем. Із часом це стало робити значно легше, тому тепер у моїх текстах яскраво помітні сенсові акценти.

Не забувайте про своїх героїв. Іноді після того, як ви написали про людину матеріал, у її житті можуть відбуватися цікаві речі, про які теж варто розповісти. Тому я завжди намагаюся підтримувати зв’язок із героями, подекуди навіть товаришувати з ними. Щоправда, може так статися, що їм не сподобається ваш текст і вони не захочуть більше спілкуватися. Найбільша винагорода для репортажиста — схвальні коментарі героїв і читачів. Та навіть обурливі відгуки — це вже перемога. Бо ваш текст викликав реакцію в суспільстві, а це головне.

Фото Влада Машкина