На лекції-дискусії «Культурні медіа: суспільство на шляху свободи» він пояснив, у чому подібність слів «культура» й «комунізм», як монетизувати культурні видання, чому від держави не варто чекати допомоги, хто має створювати культурні медіа та чому таврувати музику попсою – снобізм.

Кому воно потрібне

 (про Міністерство культури)

Міністерство культури заведено вважати органом, який виконує корисні функції для культурного простору. За кордоном такі функції покладено на різні інституції. Скажімо, у Франції держава дійсно серйозно займається культурною сферою на рівні міністерства. У Німеччині також, але на федеральному рівні все децентралізовано. 

В Америці не існує міністерства культури, але є два федеральні фонди, які контролюють фінансові потоки, спрямовані на культурні ініціативи. Через них проходить близько 300 млн доларів (за статистикою кількарічної давності). Натомість через приватні ініціативи, коли меценати та благочинці вкладають кошти в культурні проекти, – 300 млрд. Це абсолютно неспівставні цифри.

І саме американський досвід є для нас найближчим. Українська державність перебуває в зародковому стані, тож немає сенсу очікувати від нашої держави того, що й від Франції. Це зовсім інша система. Ми перебуваємо в тій фазі, коли ініціативи та імпульсу варто чекати від суспільства.

Аби не заважало

(знову про Міністерство)

Якось у мене брали інтерв’ю й спитали, що я порадив би міністру культури, якби ми з ним зустрілися на каві. Сказав: послухати «Бранденбурзькі концерти» Йоганна Себастьяна Баха. Це принаймні піднесе настрій і бойовий дух. 

Головна функція Міністерства культури сьогодні – не заважати. 

«Кіна не буде»

(про бюджет)

2016 року держава дала аж 100 тис. грн на проекти молодих кінематографістів. Можна собі уявити, скільки фільмів можна зняти на такі гроші. Але якщо якісь потоки туди спрямовують, то було б дивно відмовлятися навіть від мінімальної допомоги. 

Відносини з державою в перспективі будуватимуться так: якщо культурний сектор і медіа піднімуться на якісно новий рівень, то це приверне увагу. А те, що збирає навколо себе аудиторію, викликає зацікавлення й притягує ресурс. Держава поважає силу та успіх, навіть на якомусь клітинному рівні туди тягнеться.

Реальне зростання культурного сектору й культурних медіа можливе тільки за умови реального долучення українського суспільства. Якщо буде фундамент, а не болото, це вистоїть століттями. В ідеалі тільки люди можуть наростити силу для культурного медіа. Але до цієї точки маємо дійти через кілька інших етапів. 

Якістю, а не кількістю 

(про розумних рекламодавців)

Важливо, щоб у нас з’явилися замовники реклами, які розуміють, що 3, 5, 10 тис. відвідувачів на сайті щодня – це багато для культурного видання. Вони мають усвідомлювати, що тисяча таких людей може бути дорожчою тих 100 тис., які читають ресурси зі стрічками новин. 

Людина, яка сприймає й реагує на культурні меседжі, сприйме інформацію від рекламодавця на більш осмисленому рівні. Рефлексія буде якісніша. 

Рекламодавці, які співпрацюють із культурними виданнями, мають розуміти: це престижно – підтримувати сферу, яка розвиває суспільство.

Нестабільні гроші

(про іноземні фонди)

Сьогодні впливи іноземних фондів помітні на деяких ресурсах, де стабільно виходять спецпроекти. Це чудово й правильно, але я не впевнений, що закордонні фонди – то стабільна донорська хвиля. Вони все-таки мають свої цілі. Їхнє завдання – просунути й показати в певному ракурсі свою культуру. 

До того ж вони мають тенденцію змінювати настрій відповідно до змін у державі. А з настроєм – потоки фінансових ресурсів.

Культура як комунізм

(про спадок)

Мені з кожним роком дедалі важче вимовляти слово «культура». Від цього слова віє тим, що було вкладено в нього десятиріччя тому. Приблизно та сама ситуація зі словом «комунізм». Сама ідея достатньо приваблива, але люди, які її втілювали, постаралися, щоб це викликало роздратування. 

Тому за можливості слово «культура» я заміняю словом «творчість». Воно універсальніше. У радянський час культура була на службі тоталітарної ідеології. І саме тому увага держави до театрів і бібліотек була такою великою. Причиною було не бажання розвитку, а бажання контролю над мисленням людей. 

Нам потрібно боротися з радянським шаблоном, що людина культури – це та, яка просить гроші невідомо на що й створює незрозуміло що (те, чого не видно). Потрібно змивати всі шаблони й плазування будь-якими системами. 

Попса – це вирок

(про інфантилізм)

Поп-культура – це лише те, що зрозуміла велика аудиторія. Снобізм щодо масової культури – це інфантилізм. З радянських часів лишилося сектантське уявлення, що гідна культура – для невеликого кола осіб. Якщо хтось із артистів і письменників стає популярним, то він спопсився. 

Так думати неправильно. Різниця між артистом, який збирає стадіони, та артистом, який збирає 50 людей, не в якості. Кількість прихильників визначає їхню впливовість на аудиторію, але не цінність. Цінність визначає лише їхня творчість. 

Нічого, крім творчості й духу свободи, у культурі не може бути за визначенням.

Річ у собі

(не про культуру)

Топ-менеджмент ЗМІ важкувато сприймає важливість культурної тематики. Мовляв, якщо головний редактор чогось не знає, значить, цього не існує, і ми про це не пишемо. 

За останні два з половиною роки з’явилося багато тем культурного сектору, пов’язаних із суспільством та його больовими точками. Через ці канали можна пояснити керівникам видань те, що культура – це не річ у собі. Вона живе в суспільстві, визначає ставлення людей до власних дітей, батьків, створює настроєвий фон у країні.

Медіаплінтус

 (чому погано пишуть і коли буде краще)

Сфера культури нині перебуває на рівні плінтуса, так само як і сприйняття її суспільством. Половину матеріалів, які пишуть нередакційні журналісти, я завертаю. Вони просто не витримують критики. 

Повітря розріджене, немає великої кількості зірок, медійний простір не насичено якісними матеріалами. Тому в найближчі роки не варто чекати якоїсь серйозної конкуренції. 

Сьогодні всі культурні медіа, які існують у країні, працюють одне на одного. Чим більше буде якісних культурних видань, тим більшого значення надаватиме культурі аудиторія. Тому культурним виданням потрібна крос-реклама, вони мають створювати спільний простір.

Де шукати маяки

(про авторитетів)

Середовище, котре може зацікавитися культурними процесами, потрібно взяти за руку й повести. Важко визначити довгий список українців, які є однозначними культурними героями. Тобто тих, що зрозумілі й очевиидні більшій частині людей. Це такі собі маяки та орієнтири для країни. 

Ці герої можуть з’явитися тільки в тому разі, якщо їх інтенсивно створюють культурні медіа.  Відповідно якщо не з’явиться певна кількість авторитетних ресурсів, видань, то все буде безсенсово.

Тільки в культурній сфері існують люди, здатні по-справжньому надихнути націю. А натхненна нація – то сильна нація. Якщо не буде авторитетних і престижних медіа, які цих героїв створюватимуть і підтягуватимуть, то нічого й не зміниться. І бійка у Верховній Раді залишатиметься єдиною подією для широкої української аудиторії.

Існування культурних медіа – це справа всього суспільства. А не локальна робота вузького кола журналістів.