Польська тележурналістка Марія Степан була свідком найдраматичніших подій новітньої історії України. Вона працювала 1 грудня 2013 року на Банковій і 20 лютого 2014-го на Інститутській, спостерігала за окупацією Криму та війною на Донбасі. Її матеріали для польського телеканалу TVP незвично суб’єктивні, але Марія каже, що це нормально для жанру репортажу. У Школі журналістики Українського католицького університету польська телевізійниця розповіла про те, як передавати емоції, не боятися показувати світ таким, яким ми його бачимо, і компонувати історію.

Життя теленовинаря — це щодня робити свою роботу й забувати подію, яку знімав. Наступного ранку приходити до редакції, знов їхати на новий інформаційний привід, знімати нову подію й полишати тему. Щоби так працювати, потрібно володіти певними навичками, але самого лише знання техніки виробництва не досить, щоб бути хорошим журналістом теленовин. Без розуміння суті журналістської професії це неможливо.

Картинка важливіша за слова. Ти можеш зібрати чудові синхрони, але якщо не вмієш розповідати картинкою, в тебе нічого не вийде. Ключове враження на глядача справляють перший та останній кадри сюжету. Насправді, якщо уважно придивлятися, кадри самі лізуть тобі в камеру. Але якщо репортер працює в парі з оператором, він має пам’ятати, що бачить зовсім не те, що оператор. У таких випадках я завжди штовхаю свого колегу, щоб він не проґавив цікаву деталь.

Менше говориш, більше показуєш — краще для твого сюжету. Картинка має сама тлумачити подію. Хоча бувають моменти, які треба пояснювати — все залежить від складності теми й від аудиторії, яка дивитиметься. Та не думайте, що глядач дурень: не розжовуйте інформацію, дайте йому самому подумати, чому так.

У кожній історії є «м’ясо» і «кісточки». Щоб розповідь склалася, кісточки слід розкидати. Розмову не можна подавати в первинному вигляді — я вирізаю найкращі її моменти, а потім складаю в історію.

У телевізійному репортажі ви показуєте світ таким, яким бачите його на власні очі. В інформаційних повідомленнях журналісти повинні розповісти про подію й деталі її перебігу, відповідаючи на низку запитань — хто, що, де, коли, як. У репортажі можна показати значно більше. Не бійтеся займати позицію: журналісти мають таке право, ба більше, зобов’язані мати позицію, щоб пояснювати своїм глядачам світ. Навіть коли обираєш десятисекундний синхрон для сюжету, саме ти вирішуєш, що з кількахвилинної розмови побачить суспільство. Колись телебачення виконувало інформаційну функцію, тепер людина вмикає телевізор не для того, щоб дізнатися, що сталося. Вона вже знає — почула в машині по радіо, прочитала в інтернеті. Аудиторія очікує від журналіста, що він пояснить, чому так сталося.

Журналістика — це не аптека: тут не можна поділити все порівну. Немає такого, щоб я всім сторонам конфлікту надала по 15 секунд для висловлення своєї позиції. Хтось говорить швидко і за цей час розповість багато деталей, а хтось швидко думає й помістить суть у чотирьох секундах. Якщо ділити й міряти сюжет, нічого доброго не вийде. Ви станете справжніми журналістами, коли не будете боятися суб’єктивізму. Це зовсім не те саме, що брехня. Ми записуємо життя таким, яке воно є.

Чи можна бути об’єктивним, коли навколо свистять кулі? Наведу приклад. 19 лютого 2014 року, коли від Майдану вже майже нічого не лишилося, я спілкувалась із бійцями «Беркута». Мені здалося, що я маю послухати іншу сторону. Вони сказали мені, що такі самі патріоти й активісти, а в арсеналі в них лише гумові кулі. Я майже повірила, й досі маю до себе претензії через той матеріал. Наступного дня ті, що тоді розпиналися про патріотизм, убили сто людей. Звісно, часом потрібна збалансованість матеріалу, думки різних сторін, але інколи тебе просто дурять.

В Україні триває війна не лише на фронті — триває війна пропагандистів. Вважаю за велику помилку відповідати на пропаганду пропагандою: журналіст повинен залишатися журналістом. Пригадайте історію про «розіп’ятого хлопчика», яку розповідала Галина зі Слов’янська — мовляв, українські військові його привселюдно розіп’яли в центрі міста. Українські репортери зробили найкраще: знайшли її та дізналися, що вона перевтілювалася також в інших героїв на замовлення сепаратистів й отримувала за це гроші. Саме такий спосіб викривання брехні є дієвим проти пропаганди. Чесність — найкращі ліки для правди.

Ви звикли, що у вас війна, навчилися жити з цим. Але я, журналістка з іншої країни, дивлюся на це збоку й думаю, що ви живете в дуже цікавий час. Ловіть усі моменти, записуйте все підряд. На ваших очах пишеться неймовірна історія України.

Журналісту не можна брати зброю до рук, але можна допомагати героям. Наприклад, коли у Польщі була повінь, ми забирали постраждалих і переправляли їх у безпечні місця. Я знімала сюжет і допомагала людям, які втратили оселі. Не відмовляйте собі у праві почуватися людиною. Хтось може сказати, що журналіст повівся непрофесійно, бо плакав разом із героєм. Але як утриматися від сліз? Хоча в ідеалі треба дозволяти своїм героям ділитись емоціями і старатися приховати свої. Часом ми буваємо великими циніками: герой не заплакав у кадрі — сюжет не вийшов. Емоції можна показати жестами, мімікою, а інколи синхроном.

Розмовляючи, завжди дивіться героєві в очі. Не може бути так, що ти дивишся в один бік, а твій герой — в інший. До кожної людини треба проявляти увагу, щоб вона відчувала свою важливість і винятковість. Відкрити людину ніколи не виходить із першого запитання. Цієї миті потрібно вичікувати. Їй передує тривала розмова, в процесі якої герой має відчути, що він вам цікавий. Тоді в певний момент ви ставите коротке запитання — і людина відкривається. З роками відчуття цього моменту приходить саме по собі.

Смерть — дуже інтимна справа. Її можна й потрібно показувати через розповіді очевидців. 20 лютого 2015 року, коли на Інститутській убивали людей, наша знімальна група працювала в Києві. У перерві між пострілами оператор побіг, щоб відзняти те, що там відбувалося. Він зафіксував шість хвилин, яких ніхто не бачив, окрім нас. Ми не дали це відео в новини — там було шість хвилин смерті. Для сюжету ми поспілкувалися зі священиком, який закривав убитим очі. Чи може хтось краще за нього розповісти про смерть?

Спробуйте різне, шукаючи своє. Поляки кажуть: якщо тобі здається, що ти до всього, то насправді ти ні до чого. Не можна бути добрим журналістом водночас і політичним, і спортивним, і в усіх інших амплуа. Спробувавши все, слід вирішити, що вам найбільше до душі. Часом за вас вирішують ваші керівники: до редакторів треба мати довіру. В них більший досвід і вони збоку можуть помітити щось таке, чого ви самі не помічали. Мій випадок був саме такий: коли на TVP прийшло нове керівництво, воно зауважило в мені талант спілкуватися з людьми. Спершу я зреагувала скептично, але згодом усвідомила, що це справді моє.

Робота на телебаченні складна: важливо мати супердикцію, добрий вигляд, знати специфіку ЗМІ. Потрібно реально оцінювати свої можливості: іноді розумним журналістам краще писати, ніж вести ефіри.

Фото Олени Зашко