«Я ніколи не думав, що військова журналістика стане актуальною в Україні», — каже Роман Бочкала, спеціальний кореспондент телеканалу «Інтер». Роман устиг попрацювати в кількох гарячих точках в усьому світі, аж поки війна не прийшла в Україну. Про її реалії він говорить із моторошною легкістю: «мене тут нещодавно трошки контузило…». На його думку, тепер усім журналістам треба знати, як працювати в зоні бойових дій, і бути готовими до викликів та ризиків, які несе військова журналістика. Про це він говорив у Школі журналістики Українського католицького університету, куди приїхав ділитися досвідом роботи телевізійного журналіста на війні.

Завжди треба розуміти, для чого ти їдеш на війну і який матеріал хочеш звідти привезти. Фокусуватися на певному герої чи темі: історія одного блокпосту, людей, що живуть у певному районі, тощо. Треба також бути готовим до того, що ніхто з військових не схоче брати на себе відповідальності за журналіста чи знімальну групу. Тому, пересуваючись у прифронтовій зоні, слід користатися періодами, коли обстріли вщухають, і шукати альтернативних шляхів, щоби дістатися в місце призначення самостійно. У складній ситуації Київ нічим не допоможе. Редакційна підтримка з Києва слабка, бо, як правило, немає стабільного зв’язку. Я більше сподіваюся на військових, до яких приїхав. Хоча завжди треба повідомляти редакцію про те, куди ви поїхали. Бажано не по телефону — зв’язок прослуховують, — а за допомогою онлайн-месенджерів.

Дуже важливо бути впевненим у своєму водієві. Він знає, де ви живете, їсте, з ким зустрічаєтеся. Ми не беремо водіїв із Києва, бо вони не знають місцевості, а київські номери на їхніх машинах викликають підозри. Стараємося знаходити водіїв серед місцевих. Хоча й вони часом через загрозу життю відмовляються сідати за кермо. Також я стараюся брати операторів, із якими вже працював раніше і в яких упевнений. Оператор так само має відчувати впевненість журналіста. Оператор не бачить навколо себе, тому журналіст повинен його прикривати. В небезпечній ситуації оператор важливіший за журналіста, адже знімає саме він. Хоча траплялося, що я сам знімав на свою камеру чи телефон.

Зона бойових дій — це не лише військові, а й цивільні. Не всі мирні мешканці мають змогу виїхати звідти. Це просто налякані люди, які хочуть вижити. На жаль, у ЗМІ про цих людей зараз говорять мало й не завжди правду. Їх потрібно знімати: як вони рятуються від обстрілу, як працюють у таких умовах, чому залишаються там. Важливо зрозуміти їхню мотивацію. В Пісках ми познайомилися з молодою родиною — чоловік, жінка і п’ятирічний син. Як батько я не розумів, чому вони там залишаються. Коли згодом виявилося, що вони підтримують сепаратистів, я не впорався зі своїми емоціями. Не зміг продовжувати інтерв’ю. Цей батько був упевнений, що їхнє селище обстрілюють українські війська, хоча було очевидним, що це роблять бойовики. Це наслідок інформаційної ізоляції: там нічого не працює, крім «Новороссия-ТВ», навіть мобільний зв’язок.

Можна спробувати непомітно пробратися на ворожу територію. Але треба завжди зіставляти ризик і користь. Якщо ризик вищий за користь, краще не пробувати. Наприклад, коли в Луганську лише починали захоплювати адміністративні будівлі, я зумів пробратися в СБУ, вже оточене сепаратистами. Я не брав із собою ні камери, ні мікрофона, ні документів із київською пропискою, яка викликала б у них підозру. Щоправда, я нічого там не зняв, бо постійно дивився, чи хтось за мною не спостерігає. Побачив, що вони дуже налякані й чомусь певні, що їх прийдуть штурмувати. Коли працюєш під прикриттям, важливо відповідати на прості запитання. Найменша підозра може закінчитися неприємностями. Тому треба заздалегідь підготувати легенду, не виявляти хвилювання, бути холоднокровним. Не треба нікого ображати, але й не давати відчути, що боїшся. Також є ситуації, коли небажано відповідати «так» чи «ні» — треба шукати третій варіант.

Не можна говорити, на яких позиціях стоять наші військові, показувати панорамні кадри, за якими можна впізнати місцевість — ворог постійно відстежує інформацію, що потрапляє на наше телебачення. Якщо є час, дайте військовим переглянути те, що зняли: зазвичай вони не надто багато видаляють.

Російські журналісти без проблем їздять на передову й роблять цікаві зйомки — їм усе дозволяють. У нас навпаки: керівництво антитерористичного центру каже, що це неприпустимо, що це видасть позиції військових, це небезпечно для самих журналістів. На передову можна потрапити лише за допомогою особистих зв’язків із військовими командирами. Хоча формально є складна процедура: отримати дозвіл від штабу АТЦ, який повинен повідомити керівництво сектору, куди їде журналіст, а воно, у свою чергу, дає доручення командиру… А підрозділи є різні. Наприклад, збройні сили мають більш сувору субординацію, а з національною гвардією домовитися легше — там більше людей, які не звикли жити за наказом. Не кажучи вже про добровольчі батальйони, з якими зовсім легко домовитися. Тому журналісти зосереджують увагу саме на них. Часом подивишся новини й видається, що воює лише «Правий сектор».

Коли знімаєш за кордоном, це тебе не так зачіпає. Там можна бути цілком об’єктивним. Звісно, для себе ти розумієш, на чиєму боці правда. Але під час війни однозначної правди не буває, вона завжди на межі. В Україні я не можу бути над сутичкою, і, мабуть, ніхто не може. Я не вірю, що об’єктивність існує. Новини створюють люди, а будь-яка людина є суб’єктивною. Головне — знати професійні стандарти й дотримуватися їх. А об’єктивним бути неможливим, особливо коли у твоїй країні війна. Для мене тут немає суперечності: я вважаю припустимим, коли журналіст передає власні відчуття та враження. Вони навіть допомагають репортажу. Коли падає «град», він падає не лише на військових, а й на журналістів. Але не можна, щоб емоції відбивалися на фактах.

Я не почуваю провини за те, що я на українській стороні. Але мене турбує, що ми розповідаємо про інший бік фронту. Якщо ми постійно говоримо, що обабіч фронту Україна й українські громадяни, то маємо розповідати про людей на окупованих територіях, про їхні проблеми. Я маю на увазі цивільних: думка бойовиків мене мало цікавить. Та не можна виходити з того, що кожен, хто опинився там — ворог.

Перевірка інформації — тема тонка: заведено вважати, що офіційне повідомлення від антитерористичного центру чи прес-офіцера якогось сектору є достовірною інформацією. Але вона може суперечити тому, що ти бачиш на власні очі. Тому я вважаю, що про події, свідком яких ти був, треба повідомляти. В більшості випадків офіційні дані розходяться з правдою: занижується кількість загиблих, приховуються втрати.

Кошмари мені сняться. Одразу по поверненні додому буває тривожно від підозрілих раптових звуків. Коли мене контузило і я лежав у шпиталі, пам’ятаю, як від грюкання дверей мені здалося, що починається обстріл. У Щасті мені здалось уві сні, що почався обстріл, і я скотився під ліжко, ховаючись. Бувають дуже тривожні сни: наче мене везуть лісом, де земля вкрита листям; я руками загрібаю це листя, а це, виявляється, набої. Але я вважаю себе психічно здоровою людиною.

Смерть стала чимось буденним. Якщо раніше я сприймав кожну смерть близько до серця, то зараз «чіпляє» тільки смерть знайомої чи близької людини. Ми ще ставимося до цього як до статистики. Мій товариш, який нещодавно прилетів до Києва з Туреччини, був шокований, почувши, що за минулий тиждень у нас двісті вбитих. А для нас це вже стало звичним.

Наших військових бісить тимчасове перемир’я: воно означає, що ворог за цей час підживиться зброєю та перегрупується. Й це матиме ще страшніші наслідки для нашої сторони. Зараз вони риють окопи та зміцнюють оборону, бо ніхто не вірить у режим припинення вогню. Те, що відбувається на сході, — на довгі роки. Тому нам потрібно, як в Ізраїлі, звикати до постійних думок про війну.

Паніка — найстрашніша річ, яка може бути на війні. Вона неприпустима. Будь-який штурм починається з того, щоб посіяти паніку. Наприклад, наші війська, перш ніж захопити Сіверодонецьк, почали хаотичну стрілянину, й це спровокувало розлад у лавах ворога. Так само роблять і бойовики. Та, на відміну від військових, журналістам заборонено сіяти паніку. Треба усвідомлювати ймовірні наслідки.

На війні жодна сторона не каже правди. Кожен каже те, що йому вигідно. Недаремно є вислів, що у війні перемагає той, хто краще бреше. Це доволі цинічно, але в цьому є рація.

Фото Олександри Чернової