Алан Чін народився та виріс у Нью-Йорку, в Чайнатауні. З 1996-го він працював фотографом у Китаї, колишній Югославії, Афганістані, Іраку, Єгипті та інших країнах Близького Сходу й Центральної Азії. У США Алан досліджував історію правозахисного руху, знімав наслідки урагану Катріна, відобразив декілька президентських кампаній та акцію протесту «Захопи Волл-Стріт».

Нині він співпрацює з Newsweek/Daily Beast, The New York Times, BagNews, китайським журналом Modern Weekly та низкою інших міжнародних ЗМІ. За свої роботи з Косово фотографа було двічі номіновано на Пулітцерівську премію. Деякі з фотографій Алана Чіна представлені в Нью-Йоркському Музеї сучасного мистецтва.

Алан Чін, фото Радіо Свобода

У Києві Алан Чін виступив у рамках конференції «Трансформація журналістики: цифрові виклики професійним стандартам та медіаетиці», яку організували Координатор проектів ОБСЄ в Україні та Національна спілка журналістів України (НСЖУ). Фотомитець розповів, як працює з фотографією, прокоментував найвідоміші зі своїх світлин та пояснив, які нові виклики постають перед кореспондентом у часи стрімкого розвитку нових медіа.

З репортажу про наслідки теракту в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року.

Я був не єдиним фотографом, який знімав наслідки теракту 11 вересня. Коли працюєш у газеті чи журналі, маєш дуже обмежений простір — півсторінки, сторінку, максимум дві. З розвитком мережі ситуація змінилася. Інтернет дає нам безліч сторінок. Але це великі можливості, що породжують і потужні виклики. Бо вони доступні всім. Конкуренція зростає, і ваша історія повинна її витримати.

Фотограф часто намагається отримати картинку, що відповідає канонам побачених зображень у галереях чи книгах. Адже ми як фотографи не можемо існувати поза здобутою освітою, чи тим, що впливає на нас. Естетика такої фотографії універсальна.

Тисячі затриманих членів афганського угрупування «Талібан» у в’язниці, розрахованій на 800 людей. Афганістан, 2001 рік.

Коли відбувається дія, зробити хороший знімок легко. Або ж коли ситуація сама по собі викликає інтерес людей. Так було з попередньою фотографією ув’язнених в Афганістані. Зовсім інша річ, коли треба знімати на конференції чи в будь-якій іншій ситуації, яка зовсім «чиста», стерильна, де нічого не відбувається, лиш хтось щось говорить. От, наприклад, якби мені довелося фотографувати прямісінько тут і зараз.

Військові з Америки та Іраку планують операцію в штабі. Ірак, 2005 рік.

Такими були умови під час зйомки у військовому штабі. Написати про цю подію було би простіше. Але насправді потрібну картинку можна спіймати навіть на нудній конференції. Головне — вперто намагатися зловити цікавий момент.

Фото останків терориста-смертника, який убив 15 потенційних новобранців на в’їзді до іракської військової бази. Багдад, Ірак, 2005 рік. (Фото тут. Увага! Вразливим людям не рекомендується перегляд цього фото.)

Це страшне, огидне зображення. Багато ЗМІ негативно ставиться до публікації подібних фото, але люди мають бути готовими поглянути на реальне насильство, що відбувається у світі. У фільмах же таких картинок повно, та чомусь коли йдеться про фотожурналістику, одразу постають проблеми в професійно-етичній площині.

Цей хлопець у Багдаді підірвав себе і заразом ще 15 людей. Я намагався сфотографувати так, щоби в знімку вбачався задум, а не лише понівечені шматки тіла. На фото здається, ніби він спить.

При подачі матеріалу зі сценами насильства важливо пам’ятати про форму. Адже величезна роздрукована фотографія для галереї чи музею сприйматиметься зовсім не так, як маленька в книзі або ж публікації.

Ураган Катріна. 84-річна Мілверта Хендрікс закутана в покривало з американським прапором. Вона провела 5 днів на вулиці біля Convention Center. Новий Орлеан, 2005 рік.

Пам’ятаю, як знімав цю стареньку жінку.Її евакуювали лише на шостий день після того, як вона цілих 5 діб провела на вулиці! Це той випадок, коли я відчував, що фотографію слід робити в чорно-білому кольорі. Адже всі й так добре знають, як виглядає американський прапор, у який вона закутана, які кольори мають бренди McDonalds, Coca-Cola. Якщо ми чуємо, наприклад, Starbucks, то асоціюємо одразу ж із зеленим. У таких випадках колір на фото є неважливим.

Тайшань, Китай, 1989-й.

Іноді, переглядаючи фотографії з війни, я не можу впізнати своїх знімків. Цього ж ніколи не трапляється з власними окремими документальними проектами, бо історію, що лягає в їхню основу, розповідаєш тільки ти. І вона унікальна. Так було з моїм проектом «Тайшань».

Ринковий корпус, побудований на початку XX століття за західними архітектурними зразками. Більшість із цих будівель зараз у жалюгідному стані. Тайшань, Китай, 2009-й.

Моя сім’я з Тайшаня, з провінції Гуандун, що на півдні Китаю. Це місто, на перший погляд, демонструє багатство країни. Блискучі будівлі, фабрики, багатосмугові шосе, нові авто та гарно вбрані пішоходи. Однак до 1960 року дві третини китайців-емігрантів походили саме з цього невеличкого регіону. В XIX столітті це був дуже бідний і перенаселений район. Ця бідність зберігається й досі, а ілюзія багатства лиш підтримується за рахунок грошових переказів китайців з-за кордону.

Цзянмінь, Китай, 2008-й.

Мій прадід по батьківській лінії покинув наше селище Гунмей у 1927-му, поїхавши спершу до Куби, а потім — до США. Пізніше за ним вирушив і мій батько. Він не бачив мою маму 18 років. Вони працювали в сімейних пральнях у Бронксі й Квінсі, і я виріс у тому Чайнатауні, тепер зниклому для мене світі старих чужинців.

Алан Чін фотографує Тайшань із 1989 року: будівлі, пов’язані з його сім’єю; небагатьох рідних, які залишилися; людей, які живуть у місті. Нині він працює над написанням книги про батьківщину своїх предків.

За час перебування в Україні фотограф встиг розмістити в своєму блозі декілька фото з Донбасу.

"Поліцейський відділок, зруйнований у результаті бойових дій між урядовими силами та проросійськими сепаратистами. Загинуло семеро людей, можливо й більше". Маріуполь, Україна, 14 грудня 2014 року

Діти в парку. Маріуполь, Україна, 15 грудня 2014 року

Фото з сайту http://www.alanschin.com/