Професор журналістики Міського університету Лондона (City University London) Джордж Брок опублікував книжку «“Право на забуття” — приватність та медіа в цифровому столітті» (The Right to be Forgotten — Privacy and the Media in the Digital Age), повідомляє сайт Інституту дослідження журналістики Ройтерс. У книзі Брок спробував пояснити, де проходить межа між правом на інформацію та захистом приватного життя. На думку автора, рішення Європейського суду щодо позову Маріо Костехи Гонсалеса не найкращим чином вплинуло на баланс, який існував між цими поняттями.

MediaSapiens публікує витяги з книжки професора.

Перша судова справа — Google Spain

Нині люди створюють, поширюють та зберігають більше інформації, ніж будь-коли раніше в історії. Легкий і дешевий доступ до мережі зумовив те, що інформація циркулює в непередбачувані способи й автори контенту не в змозі відстежувати чи контролювати її поширення.

Інформація зберігається на серверах і може бути доступною роками. Це спричинило розвиток руху за «право бути забутими»: пошук балансу між свободою висловлювання та правом на вилучення інформації, яка шкодить індивідам за певних обставин.

До недавнього часу словосполучення «право на забуття» було радше літературним висловом, аніж реальністю. Допоки в травні 2014 року Суд Справедливості Європейського Союзу не зобов’язав пошукову систему Google видалити з результатів пошуку дані позивача — Маріо Костехи Гонсалеса. Чоловік зажадав, щоби новину за 1998 рік про продаж його житла за борги вилучили з інтернету. Позивача бентежило те, що при введенні його імені в пошуковий рядок серед перших результатів Google показував саме цю новину.

Рішення у справі, більше відомій під назвою Google Spain («Google Іспанія»), було шоком. Компанія очікувала, що виграє суд. Однак генеральний адвокат (член Суду Справедливості ЄС, який призначається спільним рішенням урядів держав — членів Співтовариства на шестирічний термін. — Ред) порекомендував дотримуватися балансу між свободою слова та приватністю, й задовольнив позов пана Костехи.

Позитивне рішення суду стало несподіванкою з іще однієї причини: дуже мало людей узагалі знали щось про закон стосовно захисту даних, особливо про цей його аспект.

Основне питання, яке порушила ця справа — чи може завдати шкоди пошуковий алгоритм Google? Якщо так, тоді що необхідно з цим робити? Рішення суду викликало бурхливу реакцію. І той факт, що люди надто гостро сприйняли рішення Європейського суду, не означає ні того, що це рішення було хорошим, ані того, що воно не створить ризиків для свободи слова в майбутньому.

«На мою думку, рішення у справі Google Spain буде визнане одним із найгірших за всю історію суду. Воно ускладнює досягнення балансу між свободою слова та правом на інформацію», — вважає професор Брок. Із рішення суду залишається незрозумілим, яка з цих свобод має бути у пріоритеті, чим керуватися в подальшому при прийнятті подібних рішень.

Інший аспект, який залишився поза увагою суддів, — географічне поширення. Як далеко має поширюватися «право на забуття»? Компанія Google інтерпретувала рішення суду як таке, що стосується лише території Європи. Посилання були видалені з пошукових результатів сторінок європейських доменів: google.co.uk, google.de, google.fr тощо. Але не зі сторінки google.com — цей домен розташований за межами ЄС. Франція подала новий судовий позов проти Google, вимагаючи виконання «права на забуття» щодо пошукових результатів в усьому світі, а не лише у Європі. Google заявляє, що це порушує право на інформацію тих людей, які не є громадянами Євросоюзу та здійснюють пошук інформації за межами ЄС.

Зворотній бік цифрових технологій:

уважно ставтеся до контенту, який ви поширюєте

Здешевлення технічного обладнання дало змогу транслювати інформацію з нечуваною раніше швидкістю й у великих обсягах, що спростило доступ та знизило ціну доступу до цієї інформації. Цифрові пристрої поєднали приватну, соціальну й робочу сфери життя. Наша здатність збирати, зберігати й поширювати інформацію збільшила обсяг уже наявних даних у багато разів. Загалом увесь світовий обсяг даних збільшується вдвічі щодва роки. За цими розрахунками, у світі було 4,4 зеттабайта даних у 2013 році і до 2020 року їх стане 44 зеттабайти. Чим більше даних накопичує світ, тим більші можливості для їх порівняння й аналізу. Але в цього явища є й зворотний бік. Наприклад, існують компанії, які знаходять у мережі старі фото з поліцейських звітів про затримання й публікують їх онлайн, вимагаючи із людей грошей, якщо вони хочуть, аби фотографії прибрали.

У багатьох людей нині є смартфони — й ми маємо дуже відповідально ставитися до того, що і як ми записуємо, фотографуємо чи знімаємо на відео, та як ми потім будемо використовувати цю інформацію. Інтернет відкриває безпрецедентні можливості для вуайєризму, ексгібіціонізму й жалкування про вчинене. Інтернет — не бібліотека, контент у ньому не впорядкований і не завжди відредагований.

Пошукові системи й соціальні мережі урізноманітнили новини. Журналісти більше не мають монополії на виробництво суспільно значущої інформації (якщо вони взагалі бодай колись її мали). Для захисту та збереження суспільно значущої інформації ми повинні ретельно розглянути межі не тільки того, що має суспільний інтерес нині, але й того, що може його мати в майбутньому.

Неконтрольовані різнорідні документи

Засновники Google Сергій Брін і Ларрі Пейдж у своєму дослідженні про проблеми пошуку у Всесвітній павутині й того, як їх можна вирішити, написали, що «веб — це колекція повністю неконтрольованих різнорідних документів».

Ось три приклади інформації, яку нещодавно різні люди хотіли вилучити з публічного обігу або ускладнити доступ до них:

1. 2009 року адвокати Вольфганга Верле (Wolfgang Werlé), раніше засудженого в Німеччині на довічне ув'язнення за вбивство, спробували видалити його ім'я з англійської версії Вікіпедії. Верле разом із Манфредом Лаубером (Manfred Lauber) було засуджено в 1993 році за вбивство відомого німецького актора, Вальтера Зедльмайра (Walter Sedlmayr). Цей судовий процес широко висвітлювався в медіа. 2009 року Вольфганг Верле подав до суду, вимагаючи прибрати його ім’я з англомовної статті у Вікіпедії про актора Вальтера Зедльмайра.

Адвокати позивача посилалися на рішення Федерального конституційного суду від 1973 року, що дозволяє приховати ім’я злочинця, який відбув покарання. Організація Wikimedia базується у США, тому статті, опубліковані на ресурсі «Вікіпедія», перебувають під дією Першої поправки до Конституції США, яка захищає свободу слова. Таким чином, було редаговано лише німецьку статтю у Вікіпедії — згідно з рішенням суду міста Гамбурга за 2008 рік. Редакція британського видання The Guardian написала: що більше Верле намагався прибрати згадки про злочин з інтернету, то більше уваги привертав до цієї теми. У медіа це явище називають ефект Стрейзанд.

2. 2006 року жахливі фото жінки без голови, яка загинула внаслідок автокатастрофи в Каліфорнії, поширилися інтернетом. Знімки було зроблено на місці катастрофи співробітником дорожньої поліції, який пізніше надіслав їх друзям через інтернет на Гелловін. А ті надіслали їх своїм друзям. Таким чином знімки опинилися у вільному доступі в мережі. Батько загиблої Крістос Катсурас спробував домогтися видалення знімків. Проте американські закони про конфіденційність не поширюються на цей випадок, а через Першу поправку до Конституції США «право на забуття» не може бути застосоване до подібних випадків. Нещодавно заснована компанія, Reputation.com, допомогла видалити ці знімки на понад 2000 веб-сайтів. Компанія намагається маніпулювати результатами пошукового алгоритму Google, заливаючи додаткову інформацію в інтернет. Таким чином, менш бажані посилання з'являються значно нижче в пошуку Google. З іншими сайтами компанія домовляється про повне видалення контенту. Та попри зусилля сім'ї жертви, ці знімки досі можна знайти в онлайні.

3. У грудні 2015 року суд у місті Сайтама, Японія, постановив, що Google має видалити з результатів пошуку новини про арешт і штраф чоловіка, який порушив закон щодо розповсюдження порнографії й дитячої проституції. У Японії це стало першим рішенням застосування «права на забуття». Позивач, чиє ім’я не розголошується, відбув трирічний термін ув’язнення та сплатив штраф у розмірі ¥500 000. Він зіткнувся з тією ж проблемою, що й Маріо Костеха Гонсалес — якщо ввести в Google-пошук його ім’я, то першими результатами виявлялися посилання на новини про його злочини. Суддя Хісакі Кобаяші заявив, що засуджені злочинці мають право на повагу до їхнього приватного життя та «безперешкодну реабілітацію». Компанія Google подала апеляцію, але рішення щодо неї наразі немає. Тим часом пошуковик прибрав із результатів небажані посилання.

Ці приклади демонструють зміни в інформаційному законодавстві за останні два десятиліття: що інформація може зробити і хто контролює це. Громадське занепокоєння змусило законодавців і політиків поставити під сумнів принципи, за якими інформаційне поле досі регулювалося.

Захист честі

Захист персональних даних від несанкціонованого зловживання базується на сильних правових традиціях — особливо у Франції, Німеччині, Іспанії та Італії, — які дозволяють людям контролювати свою репутацію, імідж і честь. Ці ідеї також популярні в Центральній Європі. Тринадцять європейських країн ввели захист даних у свої конституції.

Виносячи рекомендації парламентської комісії щодо включення права на захист даних до конституції Франції, керівник органу із захисту даних цієї країни підкреслив: нині право контролювати персональні дані відрізняється від права на захист приватного життя.

Закони про захист даних, засновані на директиві ЄС, включають ширші повноваження контролювати особисту інформацію й не залежать від того, чи може індивід довести її шкідливість. Закон про захист даних був покликаний дати окремим особам право доступу до інформації про них, якою володіють держава, компанії та організації. Він не призначався для регулювання свободи слова чи права на свободу вираження.

Нова інфраструктура знань

Справа Google Spain ілюструє, що ми повністю покладаємося на Google, Bing і Yahoo, які використовують колосальні архіви, що зберігаються в інтернеті. Але закони досі не адаптовані до цих посередників — пошукових систем.

У Європі існує велика проблема зі ставленням до інтернет-посередників. Ризики тероризму, розпалювання ненависті й просте зловживання або компрометуючі дані слід розцінювати однаково серйозно — чи до кожного потрібен окремий підхід?

У підсумку, якби ми формулювали проблему як «право не бути знайденим за допомогою Google» замість «права на забуття», драматизму би значно поменшало. Google іде на співпрацю з Європейською комісією, оскільки проти компанії вже ведеться два довготривалих розслідування, й це може значно зашкодити бізнесу компанії у Європі. Ідеться про зловживання монопольним становищем на ринку онлайн-реклами та монополізацію ринку операційних систем для мобільних пристроїв на платформі Android.

Пошуковик створив сайт, на якому користувачі можуть подати заявку на видалення з результатів пошуку небажаної, на їхню думку, інформації. До серпня 2016 року, тобто впродовж двох років після справи Google Spain, було подано 539 384 заяв; 1 652 417 URL-адрес було розглянуто й 43,1 % від загального числа посилань було деіндексовано. Втім, компанія намагається не розголошувати деталей того, як посилання оцінюються та за якими принципами приймаються рішення.

Законодавство із захисту даних спершу з'явилося, щоби захистити людей від зловживання з боку держави й корпорацій. Але чи задовольняє це на практиці громадський інтерес? Відповідь на це питання вимагає поглянути на інтелектуальні корені захисту даних.