Якщо ви коли-небудь займалися науковою діяльністю чи просто навчались у виші, вам напевне знайомі складнощі пошуку інформації з потрібної теми. Часто трапляється, що необхідну статтю чи тези конференцій ми бачимо лише у вигляді бібліографічного опису, а от знайти повний текст – проблематично. Оскільки необхідні наукові журнали чи збірники можуть бути в різних бібліотеках (та ще й не у вашому місті), процедура пошуку забирає багато часу і в результаті звужує обсяг опрацьованих матеріалів. Значно легше, коли потрібні статті можна вільно завантажити в інтернеті з електронної бази, наприклад, з такого великого зібрання як «Наукова періодика України» на сайті бібліотеки імені Вернадського – тут міститься близько півмільйона статей із 1,7 тис. журналів. Є й інші, менш відомі електронні архіви відкритого доступу, створені університетами.

Питанню відкритого доступу – його розвитку й перевагам – приділяється не так багато уваги, як цього вимагає нинішній стан освіти й науки. Не вистачає й популяризації вільного доступу: адже багато кандидатів чи докторів наук не розуміють, навіщо завантажувати свої статті в архіви. А чимало студентів можуть і не знати про існування великих цифрових баз – не лише українських, а й іноземних. І це в час, коли в світовій спільноті тема відкритого доступу гостро стоїть на порядку денному – після загибелі програміста Аарона Шварца дискусія про вільний доступ до інформації набрала обертів. Це якраз те питання, яке не є чимось далеким та не пов’язаним з Україною, адже проблеми вільного поширення інформація актуальні в усьому світі.

У Києві нещодавно відбулася конференція «Наукова комунікація у цифрову епоху», і відкрив її виступ, присвячений саме пам’яті загиблого програміста. «Йому загрожувало 35 років ув’язнення і 1 млн доларів штрафу, фактично через завантаження документів із відкритого доступу, – нагадала Тетяна Ярошенко, директор Наукової бібліотеки Києво-Могилянської академії. – Юридична система Сполучених Штатів, так само як і всіх інших країн, виявилася нездатною збагнути нові можливості у науковій комунікації, держава із законами з минулого століття на цей раз виявилася сильнішою».

На думку прогресивних науковців, відкритий доступ має бути невід’ємною складовою «нової науки», Science 2.0. Чому так? Безумовно, головне в науковій комунікації – донести результати дослідження: від ученого до вченого, від ученого до громадськості.

У зв’язці «вчений – вчений» головну роль у повідомленні результатів відіграють наукові журнали. Ще з 1665 року їх називали серцем наукової комунікації. Але у середині ХХ століття почалася криза серіальних видань. Головним чином це пов’язано з тим, що видавати журнали почали комерційні видавництва (раніше цим займалися лише наукові товариства чи навчальні установи). Зрозуміло, що ціна на такі журнали стала зависокою, бібліотекам було важко передплачувати їх. І виникла парадоксальна ситуація – університет витрачає кошти двічі: перший раз на дослідження (лабораторії, зарплати), другий – на передплату журналів, де опубліковані результати власного дослідження.

Але причина не тільки у зависоких цінах та фінансових труднощах. У наукових журналах інформація розповсюджується зовсім не оперативно, можна провести дослідження й лише через півроку дочекатися появи статті. Якщо раніше, на більш ранніх етапах розвитку науки, такі повільні темпи влаштовували, то нині ситуація інша. Наука глобалізувалася, це вже не ізольовані осередки наукових товариств, дослідження тривають цілодобово і скрізь та потребують негайного розповсюдження. Крім того, часто є потреба поширювати не лише результати дослідження, але й хід його проведення.

Тут якраз і знадобляться ресурси відкритого доступу, де можна розмістити не лише текст, а й дані, зображення, формули. Вільний доступ – це безкоштовний постійний повнотекстовий доступ в режимі реального часу до наукових матеріалів, який може здійснити кожен користувач, маючи підключення до інтернету. Чому наукові статті мають бути безкоштовними для користувачів? Це логічно, якщо подивитися з такої точки зору: більшість досліджень фінансується державою, тобто фактично платниками податків, і тому громадськість повинна мати доступ до того, за що платить. Тобто якщо певна наукова інституція фінансує дослідження, то вона має дбати про те, щоб результат дослідження був доступним.

Відкритий журнал vs. електронний архів

Відкритий доступ реалізується двома шляхами. Умовно їх називають «золотий» і «зелений». «Золотий» – це журнали відкритого доступу, тобто рецензовані наукові журнали, статті яких доступні всім користувачам в електронному вигляді безкоштовно.

У світі таких журналів надзвичайно багато, є директорія відкритих журналів – тут наведено статистику по країнах світу, де, наприклад, видно, що з України у цій директорії зареєстровано 22 журнали (звісно, насправді їх набагато більше). У таких директоріях бажано реєструвати журнал – тоді він краще індексується у пошукових системах. Журнали відкритого доступу бувають як платні, так і безплатні. У перших автор сам платить за публікацію, а безплатні шукають інші джерела фінансування (субсидії, реклама, членські внески, пожертви). Публікація своєї статті у платному журналі відкритого доступу може обійтися значно дорожче, ніж у звичайному науковому збірнику – але це і логічно, зважаючи на широку аудиторію журналу. (Найвідоміший загальний портал, присвячений українським журналам відкритого доступу, це, як уже було зазначено, портал Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського НАН, Наукова періодика України; серед крупних міжнародних ресурсів варто назвати BioMed Central , Public Library of Science, видавництво Springer.)

Інший шлях – «зелений» – це архіви (репозитарії) відкритого доступу. Тобто цифрові колекції, які поповнюють самі автори (шляхом самоархівування). Такі архіви створюються, як правило, в університетах, і науковці університету завантажують туди статті, тези доповідей, методичні матеріали, це можуть бути також дані, зображення, графіки, математичні функції тощо. Репозитарії містять метадані кожної статті (назву, автора та інші біографічні деталі. Відомі українські репозитарії – Донецького національного технічного університету , Тернопільського національного технічного університету ім. Пулюя , Львівського національного університету ім. Франка «Еврика».

Чи хочуть викладачі «самоархівуватися»

В архіві Києво-Могилянської академії відносно невелика кількість документів – дві тисячі. Як зазначає Олена Гімос, завідувачка відділом електронних ресурсів НаУКМА, поповнюючи архів, університет не женеться за кількістю документів, а намагається стежити за якістю. Однак щоб викладачі звикли самоархівувати свої статті (або доручили комусь це робити), з ними постійно потрібно проводити «пояснювальну роботу». «Викладачі питають, які ризики такого розміщення, часто спочатку не розуміють переваг, – пояснює пані Гімос. – Ось ті, хто працював за кордоном, більш у курсі і самі запитають, чому ми щось не розміщуємо. А професори, особливо старшого віку – їм це треба розповідати дуже детально і не раз». Перед тим, як в електронному архіві розміщується документ, установа укладає з автором договір, де прописано умови використання його статей.

Тож які переваги електронних репозитаріїв для авторів? По-перше, це розповсюдження результатів їхньої роботи на ширшу аудиторію, чого має прагнути кожен науковець, адже це більший вплив від дослідження. Також це підвищення «показника важливості», тобто цитування, відповідно підвищення наукового авторитету і, що важливо, серед міжнародної спільноти також. Всі посилання на статті в депозитарії можна додавати в резюме – це, як правило, зацікавлює молодих науковців.

Електронні архіви також бажано реєструвати в міжнародній директорії репозитаріїв – це важливо для індексування в пошукових системах, тоді також зростає цитування. Тож перевага від електронних архівів для університетів очевидна – це підвищення престижу в науковому світі, збільшення ефекту від досліджень, міждисциплінарний підхід до досліджень, веб-простір для спільних проектів, репозитарій як освітня платформа.

Нині в Україні десь близько 30 репозитаріїв, у яких міститься близько 60 тис. документів. «Якби всі наукові установи розміщували всі свої наукові здобутки у відкритому доступі, то престиж України значно піднявся би, – зауважує Олена Гімос. – У нас же є стільки докторів та кандидатів наук, щорічно видається багато публікацій. Якби це все було у відкритому доступі, Україна вже була б на солідному місці у рейтингу світових університетів».

Пошукові системи для знавців

Позиція держави щодо відкритого доступу не зовсім зрозуміла. На офіційному рівні є декілька документів, які підтримують розвиток відкритого доступу. Зокрема, у Законі України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 рр.» зазначено, що відкритий доступ – це один із пріоритетів розвитку інформаційного суспільства в Україні і що в єдиному електронному форматі має забезпечуватися «вільний доступ до результатів наукових досліджень, створених за рахунок коштів Державного бюджету України». Є й деякі інші документи та Ольвійська Хартія 2009 року, підписана 26 ректорами України, в якій сказано, що «академічна свобода включає відкритий доступ до інформації, за виключеннями, передбаченими законодавством, у тому числі до наукової інформації через розвиток відкритих електронних архівів (університетських інституційних репозитаріїв), відкритих електронних журналів українських університетів та можливість вільно підтримувати стосунки зі своїми колегами в будь-якій частині світу».

Тим не менш, чіткої траєкторії розвитку вільного доступу немає, і систематизовано з боку держави він не впроваджується – здебільшого все робиться за рахунок ініціатив бібліотек та університетів. Під час конференції «Наукова комунікація у цифрову епоху» науковці та викладачі ділилися своїм досвідом щодо організації електронних архівів у різних вишах України. Як з’ясувалося, проблеми мають практичний, чи технічний характер – зокрема, потрібні програмісти, щоб на початку влаштувати репозитарій, розібратися в роботі платформи DSpace (на якій розміщено більшість українських архівів), часто не вистачає кваліфікованих фахівців для такої роботи.

Крім того, університети не завжди реєструють свої репозитарії на міжнародних платформах, а це важливо для рейтингу університету. Загалом у навчальних закладах не вистачає просвітницької роботи – як серед викладачів, так і серед студентів. Зокрема, інформації про великі міжнародні репозитарії та безкоштовні бази даних, такі як ArXiv.org чи DissOnline (електронний архів академічних праць, створений та підтримується Національною Бібліотекою Німеччини).

Сьогодні велике значення набуває вміння користуватися пошуковими системами, що здійснюють пошук саме у науковій інформації – адже часто крім Google, нічим не користуються. А є ще такі пошукові системи, як OAIster (зведений каталог мільйонів записів, представляє відкритий доступ до цифрових ресурсів), WorldWideScience.org – глобальна наукова пошукова система, яка здійснює пошук інформації по національних та міжнародних наукових базах даних та порталах. Scіrus — універсальна наукова пошукова система, і, звісно, Google Scholar — пошукова система по науковій літературі. Для користування такими системами, тим не менш, потрібна певна підготовка, щоб знати, які ресурси для яких дисциплін більше підходять – для цього бажано проводити невеликі тренінги зі студентами, привчаючи їх до роботи з міжнародними базами з першого курсу.