6 грудня на шостій всеукраїнській конференції «Журналістські розслідування в Україні та Європі: досягнення, проблеми та перспективи розвитку», організованої НГО «Інститут розвитку регіональної преси» (ІРРП) виступив виконавчий директор Дартівського центру журналістики і травми при Колумбійському університеті (Dart Center for Journalism and Trauma, Columbia University) Брюс Шапіро.

Дартівський центр журналістики і травми займається дослідженнями в галузі інновацій та етичних аспектів висвітлення журналістами тем насильства, конфліктів і трагедій. «Висвітлення теми вуличної злочинності, насильства в родині, стихійних лих, війн або прав людини вимагає знань, навичок і підтримки. Центр надає журналістам з усього світу ресурси, необхідні для виконання цього завдання, спираючись на глобальну міждисциплінарну мережу професіоналів у сфері інформації, психічного здоров’я, освіти та інших дослідників», - зазначається на сайті організації, де також представлено багато методичних матеріалів для журналістів різними мовами.

Обіймаючи посаду керівника цього дослідницького центру і викладача престижного університету, пан Шапіро продовжує працювати як журналіст-практик. Він є редактором тижневика The Nation та американським кореспондентом шоу Late Night Live на австралійському національному радіо (Australian Broadcasting Corporation's Radio National). Пан Шапіро неодноразово ставав лауреатом журналістських нагород. Міжнародній медіаспільноті він також відомий як автор книг «Shaking the Foundations: 200 Years of Investigative Journalism in America» та «Legal Lynching: The Death Penalty and America's Future».

Українській аудиторії пан Шапіро прочитав дві критично важливі для сучасної медіаспільноти лекції – про те, як журналісту розпізнати в себе симптоми посттравматичного стресового розладу після відвідування гарячих точок та як спілкуватися із жертвами насильства для написання власних матеріалів.

Посттравматичний стресовий розлад (PTSD) у журналіста – що робити?

Посттравматичний стресовий розлад (Post-Traumatic Stress Disorder або PTSD) у журналістів – проблема, яка широко вивчається психологами та психотерапевтами по всьому світу. «З одного боку, це свідчить про те, що ми вміємо з цим справлятися. А з іншого – це тому, що ми стикаємося з великою кількістю насильства. Згідно з дослідженнями, від 6 до 30% журналістів (залежно від країни) переживають цей розлад. І чим більше подій такого роду журналіст висвітлює, тим більше ризик, що він отримає в результаті PTSD», - розповів пан Шапіро.

Експерт зазначив, що нікого не дивує, коли репортер повертається з конфліктної зони маючи гострий стрес (acute stress). Цей стан передбачувано стається одразу після травматичної ситуації – людина почувається знервованою, їй важко сконцентруватися, вона може безпідставно нагримати на людей навколо.

Однак PTSD – значно небезпечніший стан. Адже він може тривати навіть роками. «Тижні минають, а ви все ще не спите. Минають місяці, а у вас у голові все ще є нав’язливі картинки побаченого. Ви більше не можете виконувати роботу до дедлайнів і вам здається, що все розсипається на частини. Ви відчуваєте величезну втому, ваше тіло й мозок не можуть заспокоїтися», - описує цей стан пан Шапіро.

PTSD спричиняється журналістським завданням і має величезний вплив на роботу журналіста, тому не може вважатися лише його особистою проблемою.

Існує три основні категорії змін (симптомів), які в такому разі переживає людина:

1. Стрес впливає на пам'ять. Журналіст не можете позбутися спогадів, які приходять тоді, коли ви на них не чекаєте – працюючи за комп’ютером чи вночі, уві сні. Може бути також повний «флешбек» – перенесення в минуле. Але в будь-якому разі ці спогади – важкі, небажані.

2. Постійно знервований, напружений стан. Журналісту може бути дуже важко сконцентруватися. Йому легко сердитися на людей і в той же час важко довіряти. Головне відчуття – це тривога.

3. Іноді – навпаки: людина стає байдужою, у неї немає жодних почуттів, через що вона стає ізольованою від робочого колективу та сім’ї. «Наш мозок дуже розумний – він не хоче занурюватися в ці жахливі спогади. Тому іноді, щоб людина вижила, він перетягає її на інший бік, вивертаючи болісні переживання навиворіт», - зазначив пан Шапіро.

Третій стан особливо небезпечний для журналіста, адже через нього репортер втрачає здатність комунікувати та відчувати емпатію.

«Якщо журналіст після роботи над важким матеріалом відчуває якийсь із цих станів – це нормально. Тут не йдеться про те, що хтось сильний чи слабкий – це біологічні реакції людини», - підкреслив пан Шапіро.

Він також зазначив, що репортер може переживати як один з перелічених станів, так і обидва чи всі три. Якщо все разом – це вже сильний розлад, свого роду «токсична суміш». Часто ці стани чергуються, утворюючи своєрідний цикл, який може тривати роками – якщо людині не надати допомогу.

Нерідко журналіст, аби знову почати щось відчувати, знову шукає небезпечних ситуацій, просить для себе такі завдання. Якщо ж у людини окрім важкого журналістського досвіду була якась своя особиста травма, робота в такій ситуації робить журналіста ще більш уразливим.

При цьому алкоголь не допоможе людині впоратися з розладом, хоча журналісти нерідко намагаються так вирішити цю проблему.

Натомість існують деякі способи самостійного подолання посттравматичного стресового розладу.

Найкраще допомагає соціальна підтримка, особливо – розуміння з боку колег, керівництва видання, однодумців. Важлива також підтримка родини та коханої людини. «Соціальні зв’язки – найнадійніший спосіб перемогти проблему, а ізоляція – навпаки, найбільш небезпечна», - зазначив експерт.

Також допомагають звичні справи, турбота про себе, фізичні навантаження, зокрема йога, а також достатня кількість сну.

Якщо журналіст змушений повертатися до болісних тем по роботі, варто ділити завдання на частини. «Якщо ви читаєте матеріали про звірське вбивство або переглядаєте жахливі фоторепортажі – діліть таку роботу на декілька частин, так вам буде легше», - радить пан Шапіро.

Експерт зазначив, що дуже часто журналісти бояться визнати ці симптоми або тим паче розповісти комусь про свої відчуття, бо думають, що через це їм не дадуть наступного завдання або визнають несповна розуму.

«Нам треба нарешті припинити боятися говорити про це. Репортери – це не суперстворіння, вони теж люди. І якщо ми справді віримо в особливу місію журналістики, ми зобов’язані перед нашими читачами та джерелами піклуватися про себе – так само, як піклуємося про журналістські стандарти. Адже журналіст, який переживає професійне вигорання, не зможе далі якісно працювати», - підкреслив керівник Дартівського центру журналістики і травми.

Пан Шапіро наголосив, що в разі, якщо людина не може впоратися зі своїм психічним станом, обов’язково слід звернутися по допомогу до спеціаліста.

Коли жертви травм стають героями вашого матеріалу…

Свою другу лекцію Брюс Шапіро розпочав з того, що визнав кардинальні зміни в роботі журналістів в Україні, які за короткий проміжок часу змушені були опанувати висвітлення надзвичайно важких тем. «Ви стикнулися зі смертями протестувальників на Майдані, ви маєте справу з окупацією Криму та війною на Донбасі, вашими щоденними темами раптом стали солдати та їхні родини, розділені частини суспільства та біженці. Всі ці історії стають викликом для журналістики, для їх висвітлення потрібні спеціальні інструменти», - підкреслив він.

Насамперед важливо зрозуміти, як брати інтерв’ю в людей, які пережили серйозні травми – поранених і понівечених солдат, людей, які пережили полон, сімей загиблих або біженців. «Вони пережили досвід, про який важко говорити. А вам складно про це писати, складно правильно доносити цю соціально важливу інформацію до читача. Журналісти ж нерідко –перші люди, які ставлять їм питання. Перші, кому вони розкажуть свою історію», - зазначив пан Шапіро.

Тому розмова з такими людьми кардинально відрізняється від тих інтерв’ю, які зазвичай проводять журналісти-розслідувачі. «Ми, журналісти-розслідувачі, звикли спілкуватися з людьми, наділеними владою – корумованими політиками, мафією, великими бізнесменами. З них потрібно витрушувати інформацію. У випадку людей, які пережили травми, діяти потрібно точно навпаки. Адже вони навпаки вратили владу над своїм життям, силу, для них світ став з ніг на голову», - пояснив пан Шапіро.

Щоб отримати довіру такого співрозмовника, потрібно повернути йому владу над ситуацією. Наприклад, слід запропонувати герою інтерв’ю самому вибрати дату й місце зустрічі, дозволити взяти із собою друга. А може, зустрітися не один раз, а стільки, за скільки постраждалій людині буде комфортно розповісти журналісту про все, що з нею сталося. Вкрай важливо дати людині, яка пережила травму, час – говорити стільки, скільки вона хотітиме.

Також пан Шапіро порадив поставитися до героя зі співчуттям, але не перегинати палицю: «Просто дати йому зрозуміти, що ви кажете: “Мені шкода, що з вами таке трапилося, я вам вірю”».

Також журналісту слід бути відкритим і щирим з героями інтерв’ю. «Світ зрадив цих людей, тож ви маєте бути щирими в мотивах і цілях», - зазначив пан Шапіро.

Він порадив у першу чергу запитати «Що з вами трапилося?», навіть якщо вам це добре відомо. «Ми даємо їм майданчик розповісти свою історію, і в такому разі вона оповідатиметься природно. Однак не треба питати “Що ви відчували в цей момент?” - це болісно для них і в результаті вийде інтерв’ю-кліше», - підкреслив експерт.

Беручи інтерв’ю в людини, яка пережила сильну травму, слід також розуміти, що її пам'ять може «викидати певні фокуси», каже експерт. Тому якщо розслідування журналіста опирається насамперед на інтерв’ю постраждалої особи, потрібно обов’язково перевірити її свідчення. «Часто, коли йдеться про факт насильства, його ніяк не можна перевірити. Однак можна переконатися, що справжні другорядні елементи історії – дата, місце події, якісь навколишні обставини. Але виходити слід з довіри до свого героя», - вважає пан Шапіро. До того ж, підкреслив він, часом можна залучити до перевірки незалежних експертів.

Пан Шапіро надав українським журналістам також декілька порад щодо побудови тексту. Він переконаний, що кожен випадок потрібно подавати в ширшому контексті, простежувати тенденцію, розуміти, чому це буде важливо для суспільства. «Це відрізнятиме просто матеріал у жанрі breakingnews від гарного розслідувального репортажа», - підкреслив він.

Жертва насильства попри все, що з нею сталося, має виглядати в журналістському тексті гідно. «Не забувайте, що у всіх них було звичайне життя – робота, колеги, друзі до цього випадку», - наголосив він.

Приступаючи до опису злочину, вчиненого над людиною, пан Шапіро порадив добре подумати, скільки деталей слід включати в матеріал. «Подумайте, чи важливі всі ці деталі для основної думки, яку ви хочете донести. Особливо уважним треба бути в описі самогубств, адже надміру деталізована історія може стати для когось інструкцією», - зазначив він.

У цілому інтерв’ю з травмованими людьми та подальше написання матеріалу є чи не найбільшим викликом для журналістів, тому в роботі над такими текстами треба бути вкрай уважними до почуттів героїв та обережними у виловлюваннях, підсумував експерт.

Про ситуацію в Україні

Події, які переживає Україна, в рази збільшують ризики, адже тут ідеться не про одну важку подію чи епізод, а про регулярне висвітлення війни, підкреслив Брюс Шапіро. За його даними, близько 28% воєнних кореспондентів переживають посттраматичний стресовий розлад. У такому разі сильні симптоми можуть спричинити не просто депресію, а навіть суїцид. «На жаль, це реальність нашої професії», - зазначив він.

З його слів, між журналістами, які переважно ведуть безпечний спосіб життя і час від часу стикаються з травматичними ситуаціями, і тими медійниками, які хронічно живуть у нервовому напруженні, – величезна різниця. «Раптом події на Донбасі та в Криму поставили Україну в ряд із Сектором Гази, Філіппінами та Мексикою, де існують тривалі конфлікти», - зазначив він.

За даними Брюса Шапіро, в Україні є «невелике коло фахівців із психологічної травми».

Найперше, про що, на його думку, мають думати редактори видань, які відряджають кореспондентів у гарячі точки – це, звичайно, фізична безпека. А вже після повернення нерідко слід дати людині відпустку та можливість пожити на безпечній території. Інколи журналісти почуваються винними, якщо залишають зону конфлікту чи окуповану територію. «Але якщо ви хочете надалі працювати там деякий час, треба забезпечити себе силами», - підкреслив пан Шапіро. Також журналісту може допомогти «переключення» на інші теми.

Інколи журналістів захищає усвідомлення місії власної роботи. «Я чув від багатьох журналістів, зокрема тих, хто працює в Газі, що їх захищає сама професія журналіста, усвідомлення її місії, етичних стандартів», - зазначив експерт.

Однак, повертаючись до ситуації в Україні, Брюс Шапіро заявив, що, робота в Україні гарантує постійний стрес і створює додаткові ризики. Тому він порадив налагодити зв’язки з журналістами в інших країнах, які працювали в схожих умовах і зможуть допомогти нам зрозуміти, як впоратись із ситуацією. Він запросив усі редакції використовувати матеріали Дартівського центру журналістики і травми та пообіцяв, що незабаром більшість інструкцій, створених провідними фахівцями для Центру, буде перекладено російською чи українською мовами.

Фото надані Інститутом розвитку регіональної преси