Семінар «Особливості висвітлення збройних конфліктів та масових заворушень» організувала ГО «Телекритика» за підтримки Internews Network у рамках програми U-Media. В ньому взяли участь журналісти з Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської, Одеської областей та міста Києва.

Під час семінару журналістка-міжнародниця, співзасновниця «Громадського ТБ» Наталка Гуменюк і кореспондент телеканалу «Інтер» Роман Бочкала ділилися досвідом роботи в гарячих точках, у тому числі на сході України в зоні АТО. Втім, Наталка Гуменюк підкреслила, що вважає вживання терміну «антитерористична операція» сьогодні неправильним – на її думку, він доречний лише у вигляді цитати. «Антитерористична операція у даному випадку – евфемізм, оскільки дуже пом’якшує події», ‒ вважає Наталя Гуменюк і радить користуватися такими словами, як «збройний конфлікт», «військова агресія», «неоголошена інтервенція», й уникати таких висловів, як «криза на сході», «війна», «громадянська війна».

Журналісти розповідали про правила безпеки та планування поїздки. І наголошували, що кореспонденти мають максимально тверезо оцінювати свій рівень підготовки – досвідченість, психологічний та фізичний стан. Оскільки доведеться стикнутися не лише з серйозними ризиками для життя і здоров’я, але й цілком імовірно – з повною відсутністю  санітарних умов, місця для сну. Крім того, Роман Бочкала пояснив, що елементарне незнання правил руху в колоні воєнної техніки може призвести до дуже небезпечних наслідків. Наприклад, під час зупинки колони журналіст може вийти до вітру, нікого не попередивши. Коли ж він буде повертатися, солдати можуть сприйняти його за ворога і відкриють вогонь.

Під час семінару виникали дискусії щодо самої концепції висвітлення конфлікту – зокрема, як не перетворити повідомлення про дії української армії на пропаганду і чи писати про проблеми і прорахунки військових. Наталка Гуменюк переконана, що про помилки необхідно повідомляти, оскільки тільки тоді буде шанс, що їх виправлять: «Якщо ми не будемо говорити про помилки, то їх не будуть виправляти, і в результаті комусь це може вартувати життя», – зазначила вона. Наталя розповіла, що часто солдати вже не на камеру розповідають про проблеми – командири ж, як правило, про це не говорять.

Тим не менш, у деяких випадках таке висвітлення може зашкодити, зазначив Роман Бочкала, оскільки терористи саме з сюжетів можуть дізнатися, в якому стані та чи інша бригада, яка в неї ситуація з набоями тощо. Тому важливо, щоб журналіст міг оцінити становище з різних сторін: «Так само як лікар, треба поставити питання про ризик і користь. Подумайте, чого більше принесе ваш матеріал – шкоди чи користі?». Крім того, Роман звернув увагу, що іноді журналістам можуть дзвонити провокатори і повідомляти про кризові ситуації в різних бригадах – тому якщо інформатор невідомий, обов’язково потрібно перевіряти відомості.

Інша річ, якщо ситуація аналізується постфактум, коли немає ризику, що журналіст може зашкодити воєнній частині. Мова про помилки керівництва, заяви свідків про неправомірні дії солдатів тощо. «Безумовно, необхідно розбиратися й шукати правду, але треба пам’ятати, що часто ситуацію можна повернути в обидві сторони, в залежності від того, як ми її хочемо інтерпретувати. Жодна сторона на війні не говорить правду, а говорить те, що вважає за потрібне», – вважає Роман Бочкала.

Чи існують інші сторони

Чи подавати «іншу точку зору», висвітлюючи нинішній конфлікт, – це питання також неодноразово порушувалось. «Одна справа, коли ти їдеш у Сирію, і для тебе обидві сторони чужі (хоча одній з них ти симпатизуєш більше, яким би об’єктивним ти не був), – пояснив Бочкала. – А інша справа, коли війна у тебе вдома, тоді бути безпристрасним просто неможливо. У цій війні журналісти не просто частина ситуації, а один із видів зброї, бо йде інформаційна війна». Він розповів, що ще на початку конфлікту було реально представляти іншу точку зору, але потім ЗМІ почали сприймати як ворогів, тому нормально працювати в Криму та на Донбасі було неможливо. Але з того моменту, як учасники заворушень стали вже сепаратистами і згодом терористами, тобто після ескалації конфлікту, стало зрозуміло, що інтерв’ю в терористів не можна брати:. «Ми не повинні допомагати їм транслювати їхні жахливі ідеї», – підкреслив Роман Бочкала.

Під час конфлікту медіа часто лише загострюють протистояння, зазначила Наталка Гуменюк. «Журналісти мають розуміти, що головна проблема будь-якої війни – це насильство, а не інша сторона, – вважає вона – Питання не в тому, щоб позбутися іншої сторони, а як зробити так, щоб не було насилля». Для цього журналістам слід розглядати контекст і розуміти, що в будь-якому конфлікті є більше ніж дві сторони, участь деяких є прихованою, тому необхідно якомога конкретніше називати всі сторони і не робити узагальнень. Варто пам’ятати, що головне – не хто перший почав, а доцільність нинішніх дій. Наталка Гуменюк вважає, що зараз немає сенсу питати, «чому ми втратили Донбас», а треба аналізувати, які наслідки дають кроки, що зараз робить влада.

Одна з помилок у висвітленні ЗМІ –  мала увага до стану справ у звільнених містах. «Я була у Слов'янську після його звільнення. У жителів були проблеми з водою, світлом, багато їхніх близьких загинуло. А наші телеканали розповідали лише про героїзм і перемогу солдатів, – сказала Наталя  Гуменюк. – Подивившись такі сюжети, мешканці думають, що це телебачення не для них». 

Крім того, ЗМІ мало уваги приділяють постраждалим містам через якийсь час після звільнення. Адже може трапитися, що за місяць на цій території ніяких змін та поліпшення не відбувається, однак немає кому висвітлити цю ситуацію. Натомість можна зробити більш глибокий репортаж про життя мирних людей – наприклад, поспілкуватися з ними через місяць чи два, коли вони краще зрозуміють та усвідомлять події, що трапились, оскільки спочатку перебувають у стані стресу. Або ж можна спробувати провести один день із сім'єю в окупованому місті, описати їхній побут і переживання.

Необхідність акредитації

Журналісти ставили питання, чи доцільно акредитуватися перед поїздкою в зону АТО. Як пояснив Роман Бочкала, тут є свої переваги й недоліки. По-перше, необхідно розуміти, що прес-центр АТО не пускає журналістів безпосередньо на передову. Можна побувати лише на добре контрольованих блокпостах, де картинка відповідатиме «доктрині подій», як її подає влада. Передова ж може бути за декілька десятків кілометрів від цих блокпостів. «Але щоб потрапити туди, спрацьовують лише особисті зв’язки з командирами, власні напрацювання», – зазначив Бочкала. 

Тим не менш, в акредитації є чимало переваг. Так, можна оперативно отримувати інформацію (яку треба перевіряти чи подавати як цитату), брати участь у заходах, які організовують прес-офіцери – іноді журналістів беруть у колони, там можна  поспілкуватись із солдатами. У разі відсутності акредитації такої можливості не буде.

Офіційний документ може допомогти у випадку, якщо журналісти зіткнуться з терористами і їх візьмуть у полон. Оскільки тоді кореспонденти потрапляють під дію Женевської конвенції, в якій сказано, що журналісти мають право в разі потрапляння в полон на таке ж поводження, що й військовополонені, хоча вони і зберігають статус цивільних осіб. Але при них неодмінно має бути посвідчення, видане збройними силами, де було б зазначено, що вони виконують свій професійний обов’язок. З одного боку, зрозуміло, що Женевська конвенція – точно не аргумент для терористів, які діють зараз на Донбасі. Але з іншого, вони все ще прагнуть «зберегти обличчя», вважає Роман Бочкала, і малоймовірно, що будуть просто так розстрілювати журналістів, якщо в них є при собі відповідні документи.

Воєнні таємниці і висвітлення конфлікту

Як журналісти показують дії армії, має вкрай важливе значення, в тому числі для безпеки цієї армії. Наприклад, проросійські терористи іноді можуть вести обстріл із «Граду» наосліп – не знаючи напевне, де розташовані українські сили. Куди влучили – в цивільні об’єкти чи в ціль – вони іноді дізнаються якраз із сюжетів журналістів.

Знімаючи розташування військових частин, журналісти мають пам’ятати, що не можна показувати панорамних кадрів, скупчення живої сили й техніки – усім цим може скористатися ворожа сторона. Необхідно стежити, щоб у кадр не потрапили знаки, які можуть вказати на місцевість, у результаті чого можна буде вирахувати розташування блокпоста. Роман Бочкала також зазначив, що іноді краще взагалі не знімати зброї чи техніки – тому що ворогу може бути невідомо про наявність в армії деяких типів зброї.

Деякі командири вже скаржилися на подібні кадри в ефірі і через це в них погіршується ставлення до ЗМІ загалом. Один зі способів не помилитися – показувати весь відзнятий матеріал керівництву й вилучати кадри, які вони вважатимуть неприйнятними. Роман Бочкала пояснив, що він із оператором дотримується саме такого способу, оскільки іноді небезпечними є на перший погляд дуже невинні кадри. Крім того, обов’язково потрібно дослухатися до прохань солдатів, якщо вони просять не знімати їхніх облич (за правилами, оператор має питати дозволу у всіх військових перед зйомкою, однак на практиці ті, хто не хоче потрапити в кадр, відходять чи самі просять не знімати).

Перелік необхідних речей

Під час тренінгу Роман Бочкала навів перелік речей, які журналісту слід узяти з собою, вирушаючи в місце збройного конфлікту:

-                      додаткові батареї та акумулятори для техніки;

-                      альтернативний знімальний пристрій, який був би портативним – оскільки не завжди можна дістати велику камеру;

-                      другий мобільний телефон простої моделі з потужним акумулятором;

-                      комплект запасного одягу (актуально для телевізійників – для запису стендапа, якщо основний одяг зіпсувався);

-                      ліхтарик (краще з можливістю інфрачервоного підсвічування, тому що в деяких ситуаціях заборонено використовувати пряме світло); 

-                      складаний ніж (може використовуватися для великої кількості потреб, у крайньому разі як засіб самооборони. Жодної іншої зброї брати з собою не потрібно, це лише погіршить становище журналіста);

-                      GPS у мобільному телефоні (при цьому вимкнути геолокацію);

-                      паперова карта – на випадок, якщо не буде зв’язку, крім того, при спілкуванні з солдатами зручніше користуватися звичайною картою);

-                      альтернативна копія даних (приховані флешки, жорсткий диск – але при цьому оригінальну записану версію не треба видаляти з носія, інакше ті, хто буде обшукувати, можуть запідозрити, що вона десь ще є);

-                      спальник;

-                      дощовик;

-                      бронежилет;

-                      каска;

-                      вологі серветки (щоб очистити руки перед їжею);

-                      аптечка (в ній має бути все необхідне для надання першої медичної допомоги – але важливо не просто мати це з собою, а вміти нею користуватися. Тому журналістам важливо пройти курси надання допомоги);

-                      сигарети (навіть якщо журналіст не курить, пачка чи блок сигарет може стати в пригоді, коли потрібно буде налагодити комунікацію з військовими чи іншими). 

Фото Максима Лісового