Олена Стяжкіна: «Хочу говорити про свободу від зла»

Фото: zik.ua

29 травня під час ІІІ Львівського медіафоруму, що проходить на стадіоні «Арена Львів», відбулось вручення премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці».  Цьогорічним дванадцятим лауреатом став журналіст української служби «Радіо Свобода» Левко Стек.

Лекцію Свободи, яка є традиційною при нагородженні премією, прочитала українська письменниця, журналістка, дослідниця культурних процесів на Донбасі, викладачка Донецького національного університету (у Вінниці) Олена Стяжкіна. Наприкінці промови зал аплодував стоячи.

MediaSapiens публікує повний текст виступу Олени Стяжкіної.

Для мене велика честь бути тут у пам'ять про Олександра Кривенка, який там знає все про помилки і перспективи України. Думаю, він був щасливий на Майдані й після нього. Бо це була історія про світ для України. Але потім, коли сталася війна, відступ в архаїку був прогнозованим і майже миттєвим. Цивілізація злітає дуже швидко. Із відступу в архаїку трапилося прогнозоване — й певна частина України знову стала тією, яку Кривенко не любив: вузьколобою, трішки забиченою, тією, що стала кричати: «Розпни! Відрубай!». Це стало модно, стало частиною можливості зробити кар’єру, нічого більше не роблячи.

Моя позиція говоріння — це травма і провина. Провина на першому місці. І якщо перераховувати її повністю, часу не вистачить. Але думаю, що за 23 роки список провин у нас приблизно однаковий.

Щодо травми: її результат — нечутливість болю. Це не про те, що біль не відчутний, а про те, що нічого, крім болю, немає.

Моя позиція говоріння — Донецьк, який я покинула рік тому, але в якому живу сьогодні й не можу відпустити. І не буду; й Україна, як моя Вітчизна і Батьківщина, але поза концептом «Родины-матери».

Україна для мене — це концепт дитини, яка мені особисто нічого не винна, бо це я її хотіла. Хочу, щоб вона ходила, посміхалася, була розумною та щасливою. Якщо на старість вона любитиме мене — буду рада. Якщо ні — то таке: лишь бы ей было хорошо.

Я російськомовна, але ніхто й ніколи не заважав мені говорити й думати російською.

Я — історик. Мій науковий інтерес — у спробі зрозуміти, чим є радянська людина. 5 років тому я дійшла до історії Другої світової війни, історії окупації. Ця історія нині є історією сучасності.

Хочу говорити про свободу від зла. Але я сама не вільна від зла. Бо не знаю, чи зможу простити московський акцент кремлівської війни, яка більше року вбиває українців і мою країну.

Отже, свобода від зла як чесність не спрацьовує. Зло, на думку блаженного Августина, не має онтологічної природи. Воно займає місця, які є порожніми від добра. Зло як газ, як туман, як імла. Вона, він, вони йдуть у душу повільно й непомітно. І ніхто точно не скаже, коли саме наступає темрява.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття зло було в Європі. Здавалося, що справа Дрейфуса — жваві дискусії про «протоколи сіонських мудреців» — смішний, побутовий, нічого не вартий антисемітизм. Але це була згода Європи на те, що потім Ротшильд назве загальноєвропейською ідеєю.

Гітлер прийшов із ідеєю вбивати євреїв на підготовлений ґрунт. Люди, може, й не були активними учасниками, але мовчазними співучасниками того, що відбувалося — і французи, й чехи, й німці, й росіяни, й українці. Різні російськомовні та україномовні українці були поганими «своїми» для євреїв. На їхніх очах убивали. Їхніми руками вбивали. Ніхто не просив не вбивати євреїв. Здавалося, що це справді якісь «не ті» люди, і якщо їх позбутися — життя стане кращим.

Потім, після війни, ті євреї, що вижили, повернулися до своїх будинків. Вони вибачили. Й виростили ціле покоління жидобандерівців. Але ми не просили прощення. І в якомусь сенсі ми вбиваємо й по сьогодні.

Це осад зла, це фундамент, на якому росте нове зло, нові «не ті» люди. І коли мерзотник із камерою з окупованих земель знімає свято «9 мая» в психіатричній лікарні, підсміюється з хворих — ми не переглядаємо цього відео, чи переглядаємо в пів-ока, ми не пишемо в ООН, що це злочин проти людства. Бо всі вони там такі — психічнохворі.

Свобода від зла в тому, щоб бути розумним, не поспішати грати в чужі ігри, не піддаватися на маніпуляції. Але якщо Саломея танцює танець семи покривал, то кожен може стати Іродом. Нічого, що це покривало — сепаратизм.

Сепаратизм — це образ мрії. Хоча б 100 років йому мало б бути. Наш сепаратизм змінює образ мрії раз на два тижні. Вживає слова, яких не було ще рік тому. Коли Саломея танцює, Ірод-Кремль знає: йому не перемогти в цій війні. Посіяти мінне поле на роки, на десятиліття вперед і грати сепаратизмом — це все, що він може. Це для кремлівського Ірода перше, фундаментальне покривало.

Друге — для наших політиків. Їхня кар’єра втекла у Ростов. Вони залишилися самотніми, нічого для себе, про себе й Україну не зрозуміли. І тепер сепаратизм для них така тема, що можна збирати врожай, нічого не роблячи. На жаль, і ті, інші, теж будуть грати, бо вони будуть боротися за федералізацію, республіку, відокремлення, а інші будуть підморгувати патріотам і протистояти, протистояти, протистояти… Здається, Саломеїне покривало для експертного середовища.

Можна тільки уявити, скільки науковців захистять дисертації про неіснуючий сепаратизм. Такий собі симулякр симулякра. Сталося так, що й журналісти грають у ту гру. Це покривало для них теж. Місто Лейден у Нідерландах протистояло герцогові Альбі. Воно вирішило зруйнувати дамбу і впустити море в місто. Дамба годувала, але свобода була дорожчою. Якщо журналіст приїхав у Лейден, він обов’язково знайшов би там людей, які симпатизували іспанській короні і були папістами. Це ж сенсація! Навіщо писати — інше питання.

Важливо чи ні, Саломея танцює й тут. Танцює і для самих сепаратистів. Бо хто вони? Бандити, маргінали і вбивці. Вони протестують проти самого слова, але в душі хочуть, щоб воно було, адже це багато пояснює. Вони страждальці за бозна-що.

Наступне покривало для Європи. Сепаратизм Європа розуміє і зітхає з розумінням. От Шотландія й Ірландія. Але наша історія не про них, а про Польщу 39-го, про Угорщину 56-го, Прагу 68-го й Париж 40-го. Згадати про це боляче. Шкіру здирає сором, якими вони були, поки сталася та війна. Сепаратизм заспокоює. Бо мати стосунки з повстанцями — добре для Європи.

Наступне покривало — для центральної влади. На звільнених територіях треба відновлювати міст під Красним Лиманом. Але можна не квапитися, бо ж там сепаратисти.

Підморгнувши патріотам, можна забути про гроші на відновлення в містах, які потребують допомоги. Вголос не скажемо, але скористаємося.

Останнє покривало найтрагічніше, бо робить Ірода з дуже совісних, пристойних людей — переважно чоловіків. Він не на фронті. І дуже важко пояснити собі, що, може, він тут сильніший, ніж там. Через важкість: «Чому Я не на фронті?», краще думати, що там — сепаратисти. І якщо вони хочуть відділитися, то нехай. Чи маю я вмирати за те, що хтось хоче жити окремо? Бо я ж ліберал, демократ і добра людина.

Кожен може стати Іродом. І все б нічого, якби танці Саломеї були про стриптиз чи сімейно-драматичну мелодраму. Але вони про відрубання голови Іоанна Хрестителя, про розрубане тіло України, про війну. Ефіальт, син Евридема, показав персам тиловий захід в ущелину в Фермопільську. Цар Леонід впав, а перси зайняли значну територію Греції. Якщо б у ахеменідів було телебачення, то Ефіальт міг сказати за себе, що виступав за Перську республіку, за південно-західний ахеменістський округ. І ліві й праві малої Азії з розумінням поставились би до цього. Але вони називали речі своїми іменами. І Ефіальта стратили як зрадника. То чому ми, знаючи, що на окупованих територіях немає інформаційної суб’єктності, сприймаємо голоси поліцаїв і паради зрадників усерйоз? І чому ми не називаємо цих людей так, як їх слід називати? Це не свобода від зла.

Але є й добрі новини.

Я знаю, в кого можна брати уроки від зла. Це волонтери й воїни у всіх галузях. Там, де працюєш день і ніч, бачиш більше й не маєш сили до огульного зла. Там, де воїни, є надія. Він каже: «Чего ты боишься? Что изменится? Наступление, не наступление. Если Россия сделает то, что хочет, не будет ничего. Мы победим. Чего ты боишься?».

Ще я буду брати уроки свободи від зла у патріотів на окупованих територіях. «Чого не поїхали?» Це перше питання, яке «СМЕРЧ» та НКВС ставили людях на окупованих територіях. «Сталін у тобі й у мені живий вічно». Тут усе зрозуміло. Не поїхали, бо багато причин. Але про одну ми не кажемо взагалі. Вони не поїхали, тому що це їхня українська земля.

Патріоти на окупованих територіях — люди, в яких є абонемент у сучасне гестапо — МГБ. Це люди, на яких пишуть доноси і які живуть дуже важке життя. Там важко, а тут, з боку України — насмішки й прокльони. Місто називається СніжнОє, а не СнЄжное. Вони там працюють із волонтерами, армією й старими. Вони розмовляють із тими, з ким би мали розмовляти інші — з отруєною наркотичною програмою Russia-TV. Вони там є. І я хочу вибачитися перед ними. По-перше, за те, що не могла бути поруч. За те, що у своїх публічних виступах завжди називала їх через кому: «Ну, ми знаємо, що ви там є».

Завжди хотіла розказати про тих обдурених, яких повно скрізь — від Львова до Харкова. І в Парижі й Лісабоні теж. Моє потурання, моя кома привела до того, що їх ніби немає. Що мерзотники десь у тилу в очікуванні пиляння чергового бюджету називають їх оставленцами, пухлинами і «всі нормальні вже поїхали». Януш Корчак теж міг поїхати, але він був таким самим ненормальним і загинув разом із дітьми.

Я хочу вибачитися перед українськими патріотами на окупованих територіях і в Криму за їхню невидимість, за те, що вони ніде не існують. За мовчання, яке транслюється в Європі та Україні з їхнього приводу. Я щаслива, адже саме в них буду брати уроки свободи від зла. У хлопців, які два тижні тому на ґанку перед школою в Донецьку голосно обговорювали, чи буде правильним і аеропорт, і центральну площу назвати іменем кіборгів.

Я буду вчитися свободі від зла у батьків, які тихенько малюють дітям маки й кажуть, що це і є українська пам'ять про війну, якої не може бути більше ніколи. Так само робили в Західній Україні. Правда, малювали тризуб. І все справдилося.

Я буду вчитися в продавчині, яка в камуфляжному магазині кричить весело, з викликом: «Подходите! Наше, украинское завезли!».

І в маршрутчика, який не бере рублів. Мовляв, «Україна в нас тут, рубль не ходить».

І в легендарної бабусі, яка зазирає в очі окупанта й каже: «Мальчик, ты откуда? Из Перми? Езжай домой!».

Я буду вчитися в Адольфа чи Фашика Донецького, який пише хроніки «освобожденного от *** знает чего города», і в хвилині відчаю каже: «Харош страдать! Нам еще бурятов гнать и членина валить!».

Я буду вчитися писати в Олега й у Дмитра, у яких зараз немає імені. Бо їм не можна його мати. Їхнє ім’я — Україна, воно пролунає тоді, коли там буде Україна.

Я буду вчитися свободі від зла, що довго терпить, милосердствує, не шукає тільки свого, не радується чужому, яка все зносить, усього сподівається, все терпить і ніколи не перестає. І їхня любов до України ніколи не перестає. І саме тому землі окуповані ніколи не перестануть бути Україною.

Занотувала Ірина Андрейців

comments powered by Disqus