Загроза Україні в реальному та віртуальному вимірах

facebook.com/KRYM.SOS

Історик, політолог і літератор українського походження Олександр Мотиль написав надзвичайно емоційну статтю для CNN про події в Україні та про почуття українців. Пропонуємо вашій увазі її повний переклад.

Коли 16 березня у Криму під пильним оком російського окупаційних військ відбувався фальшивий референдум, зізнаюся, що розумом і серцем я був в іншому місці.

Я ніколи не відчував, що таке війна чи загроза знищення. Однак тепер завдяки інтернету, як і тисячі інших українських американців, живу на межі реальної прірви.

Насильство-війна, яка загрожує Україні, не є загрозою для мене особисто. Я у Нью-Йорку, Україна звідси – за тисячі миль. Однак війна загрожуватиме моїм друзям, колегам та родині в Україні.

Ми, українські американці, мусимо жити тепер із дуже реальною можливістю, що їхнє життя може згаснути, якщо це захоче вчинити президент Росії Владімір Путін. Україна може навіть реально зникнути як держава, якщо він захоче змусити її зникнути.

Інтернет включив реальність і можливість масової загибелі в наше життя. Ми стежимо, як розгортаються події в реальному часі. Стежимо за ними цілий день. Щодня. Без перепочинку. Без паузи.

Українці в Україні змушені жити із загрозою фізичного знищення. Ми – з віртуальною загрозою. Їхній страх відчутний на дотик. Для них наслідки війни й насильства реальні. Це руйнування і смерть. Для нас вони віртуальні. Ми свідки трагедії та масових убивств. Ми спостерігаємо, наші очі прилипли до екрані комп’ютерів, і ми уявляємо собі жах.

Співпереживання не абстрактне. Наші друзі, колеги й родичі – реальні люди. Й наше відчуття безсилля так само не абстрактне. Воно гризе наші нутрощі, нагадує, що ми теж вмираємо, хоча й духовно.

Упродовж трьох місяців, починаючи з кінця листопада, коли в центрі Києва почалися масові виступи, та кінчаючи 21 лютим, коли втік український «Папа Док» (Дювальє) у подобі Віктора Януковича й здобула перемогу народна влада, ми були свідками того, як режим щоденно чинив насильство, що обернулося декількома убивствами в січні та масовими вбивствами в переддень його краху.

Щоранку, вмикаючи комп’ютер, я запитував себе, чи вчинить цього дня злочинний режим Януковича погром, яким постійно погрожував. Якщо все, що трапилося того вечора, зводилося до зникнення безвісти одного чи двох людей, до декількох жорстоко побитих, до підпалу та підриву авто, ми, українські американці, зітхали з полегшенням.

Ми насправді звикли до щоденного терору. Ми, як і демонстранти в Україні, могли з цим жити. Зрештою, українці в Україні жили з насильством і хижацтвом режиму Януковича з 2010 року.

Найбільше нас лякало масове насильство. І його було вчинено.

У вівторок, 18 лютого, загинуло близько 16 демонстрантів і 10 міліціонерів. Це нас приголомшило. Ми оплакували їхню смерть, сподіваючись та очікуючи, що воно спаде. У середу, 19 лютого, нічого не сталося. Здавалося, наші надії справдилися. Але у четвер, 20 лютого, режим наказав снайперам наздогад стріляти по демонстрантах. Загинули десятки людей. Завдяки інтернету ми бачили, як їх косили. Насильство прийшло в дім. Злочинний режим проникнув у наше життя.

Після того, як утік Янукович і до влади прийшов демократичний уряд, ми раділи. Нарешті, думали ми, Україна зможе стати «нормальною» – вільною, демократичною, ліберальною й західною. Нас охопила ейфорія. Загибелі країни вдалося запобігли.

Однак рівно через тиждень, у п’ятницю, 28 лютого, на зміну ейфорії прийшов глибинний страх. Росія Владіміра Путіна вторглася й окупувала Крим. То була погана ознака. Та набагато гірше очікувало нас попереду. В суботу, 1 березня, Путін стверджував, що має право «захищати російських громадян» будь-де в Україні. Тим самим він дав собі карт-бланш на вторгнення у будь-яку частину України на власний вибір. Яка область стане наступною?

У вівторок, 4 березня, наш страх посилився. На прес-конференції Путін відверто стверджував, що він мав право розпочати війну з Україною на захист «громадян України». Він також сказав, що якби прийняв рішення почати війну, то «жінки й діти» стали би щитом для російських військ.

Чимало українців в Україні нині вважають, що вторгнення Росії в материкову частину країни неминуче. Якщо це станеться, розпочнеться війна, загинуть тисячі людей.

Важко повірити в те, що Путін зупиниться на Криму. Колишній економічний радник Путіна Андрій Ілларіонов, котрий пішов у відставку на знак протесту після кривавої кризи із заручниками, вважає, що російські війська рухатимуться на Київ.

Ідеологічний наставник Путіна Олександр Дугін наполягає на тому, що цілі Росії виходять за межі України в Європу й мають на меті возз’єднання слов’янських народів. Тим часом російські війська й танки зосереджуються на кордонах України. Ставши нажаханими реалістами, ми підозрюємо найгірше: те, що невдовзі вони нападуть на країну, яка насмілилася сказати Путіну «ні».

Тимчасом як хмари масштабної сухопутної війни наближаються до України, ми з жахом дивимося на екрани і, всупереч усьому, сподіваємося, що станеться диво й російські бомби не почнуть падати на наших друзів, колег і родини в Україні.

Автор: Олександр Мотиль (Alexander Motyl), американський політолог українського походження, професор Ратгерського університету. Член видавничої ради українського часопису «Критика». Одна з його праць – «Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження».

Джерело: CNN

Переклад: Аркадій Сидорук

comments powered by Disqus