Віталій Кличко є членом постійної комiсiї в Київраді з питань місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв’язків та інформаційної політики. За його словами, комісія власне медійними питаннями займається нечасто. «Ми активно боролися проти монополізації Черновецьким і його командою комунальних медіа», – каже депутат Київради. На діяльність муніципальних ЗМІ зміна Черновецького на Попова не вплинула, для опозиції вони як були, так і залишилися недоступними, зауважує Віталій Кличко.

Щодо державної політики у втіленні здорового способу життя в Україні, на думку чемпіона світу, треба в першу чергу показувати власний приклад. «Я, наприклад, не курю і підтримую внесені до законодавства зміни щодо посилення боротьби з курінням», – зазначає він. Цю проблему допомогло б вирішити і створення суспільного телебачення, вважає він.

Кличко не збирається купувати (інвестувати) телеканали чи інші ЗМІ. Так само він не зголошується на пропозиції вести телепрограми, бо це забирає багато часу. «Це все-таки фахова робота, і є люди, які зроблять цю справу більш професійно, якісно», – зауважує Віталій Кличко.

– Віталію, 2012 рік в Україні оголосили Роком спорту та здорового способу життя. Що, на вашу думку, треба робити владі, щоби здоровий спосіб життя став модним серед українців?

– У першу чергу треба показувати власний приклад. Я, наприклад, не курю і підтримую внесені до законодавства зміни щодо посилення боротьби з курінням. А от щодо року спорту… У 2011-му, який не був «роком спорту», наш благодійний фонд відкрив вісім оновлених ДЮСШ у різних куточках України. Я вважаю, що до здорового способу життя, до занять спортом треба привчати дітей змалечку. Очевидно, для цього ніякі «роки спорту» не потрібні. Це має бути постійна і системна робота, не прив’язана до якихось дат.

Вважаю, що наш фонд зробив дуже важливу справу, і надзвичайно приємно сьогодні чути від тренерів цих шкіл, що вони змушені відкривати нові секції – немає місця для всіх дітей, які хочуть займатися спортом. І це дуже добре, бо нам потрібно більше шкіл, більше гуртків, більше басейнів. Зауважте, скільки коштів сьогодні вкладено у Євро-2012 – і насправді незрозуміло, куди реально закопали ці гроші. При цьому Україна посідає останнє місце серед усіх країн Європи за кількістю басейнів і спортивних залів на душу населення. Але першою за вартістю абонемента: якщо в Європі це коштує 10–30 євро на місяць, то в нас – 100–300 доларів, а то й більше. Тож повертаючись до питання «що треба робити», – пропагувати заняття спортом і водночас зробити їх доступними всім українцям.

– Пропаганді здорового способу життя може ефективно посприяти соціальна реклама. Як ви вважаєте, яким чином можна змусити ЗМІ, в першу чергу телеканали, розміщувати соціальну рекламу? Наразі переважна більшість відмовляється це робити, керуючись тільки комерційними інтересами.

– Ми з братом цілком розділяємо цю ідею й готові знятися у соціальній рекламі щодо підтримки активного і здорового способу життя. Я, до речі, завжди підтримую такі ідеї.

– Як часто вас запрошують узяти участь у соціальній рекламі? В яких соціальних рекламних компаніях ви брали участь, на яких телеканалах? Тільки в Україні, чи в інших країнах також?

– У соціальній рекламі – нечасто. Але я беру участь у багатьох соціальних і благочинних акціях як в Україні, так і за кордоном. Остання – це «Гордість країни», унікальна багаторічна акція, яка певним чином також пропагує активний спосіб життя, небайдужість і заняття спортом. Наприклад, цього року стояв на сцені поруч із 15-річним Іллею Паскарюком. Не маючи кістки правої руки, хлопець переміг у чемпіонаті України з самбо серед юніорів, став дворазовим призером юнацького чемпіонату країни з дзюдо. Ви тільки уявіть собі мужність і силу волі цього юнака… Чим не герой для соціальної реклами? Він би розказав, як спорт допомагає вижити, витримати страшні життєві випробування, не впасти в депресію.

– Що ви думаєте з приводу повної заборони реклами тютюну в Україні (відповідний закон ухвалено парламентом, наразі він перебуває на підписі у президента)? Чи мають тютюнові компанії спонсорувати спортивні змагання чи молодіжні заходи?

– Я вже казав, що не курю, тому, природно, підтримую таку ініціативу. Це правильно.

– Чи просили вас коли-небудь рекламувати алкогольні чи тютюнові вироби, пиво? Як ви ставитеся до того, що відомі спортсмени рекламують, приміром, пиво? Чи вживаєте ви особисто алкоголь?

– Як будь-яка здорова доросла людина, в компанії можу дозволити собі келих вина чи пива. Міцних напоїв не вживаю. Тут головне – пам’ятати біблійну істину про те, що гріх – у надмірності. Щодо реклами алкогольних напоїв – ви прекрасно знаєте, що в медіа, в телебачення свої закони. Як ви знаєте, там є певні бренди, які спонсорують ті чи інші заходи, зокрема й спортивні. Наприклад, пиво часто буває спонсором футбольних чемпіонатів, і зрозуміло, що це визначають не футболісти, а закони телебачення і реклами. Але важливо, щоби в такому випадку ці алкогольні компанії були соціально відповідальними, думали не лише про свої прибутки, але вкладали гроші в соціальні проекти. Щодо мене, то кілька років тому ми також мали контракт із одним пивним брендом, і цей контракт закінчився у 2006 році. В Німеччині в нас був контракт із виробником безалкогольного пива. Але повірте, якби, скажімо, виробники продуктів харчування інвестували кошти у вітчизняний спорт і молодих спортсменів, я із задоволенням підтримав би їхню ініціативу.

– Нині в Україні активізувалася боротьба за звільнення від тютюнового диму ресторанів, кафе, барів. У парламенті зареєстровано законопроект про заборону куріння в ресторанах, кафе і барах. Ваша думка з приводу цієї ініціативи?

– Я її підтримую.

– Ви є членом постійної комiсiї в Київраді з питань місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв’язків та інформаційної політики. Чи часто розглядаються медійні питання на засіданнях цієї комісії, в Київраді?

– Саме медійні – нечасто. Ми активно боролися проти монополізації Черновецьким і його командою комунальних медіа, коли столичні газети й ТБ перетворилися на таке собі «хоум відео». А сьогодні вони перейшли Попову у спадок.

– Чи маєте ви як депутат міської ради доступ до муніципальних ЗМІ? Часто вас друкують газети «Хрещатик», «Вечірній Київ», транслюють на ТРК «Київ» і столичному радіо?

– «Телекритика» – професійне видання, яке робить моніторинг новин на нашому ТБ. Ви так само бачите, що на тому ж ТРК «Київ» опозиції немає, те ж саме стосується й газет. Адмінресурс працює на владу.

– Влітку минулого року в приміщення КМДА не пропустили журналіста, керівника бюро журналістських розслідувань Єгора Соболєва, який хотів потрапити на засідання Київради (в кулуари). Прес-служба не захотіла його акредитувати, вимагаючи документів, які не передбачено законом «Про інформацію». Суд визнав недопуск Соболєва протиправним. Наразі готується нове положення про акредитацію в Київраді, яке має бути затверджено найближчою сесією КМР. Чи розглядався проект положення на вашій комісії? Чи не вважаєте ви питання акредитації в Київраді і КМДА зарегульованим? Адже з травня 2011 року набув чинності новий закон про інформацію, який спростив порядок акредитації. Акредитація – це не дозвільна процедура, а чиновники її сприймають саме як таку. І, до речі, в парламенті таких питань практично не виникає.

– Дикунство – інакшого визначення в мене для цього немає. Останній приклад був на минулій сесії Київради, коли представників громадськості не пускали до залу засідання Київради, хоча за законом вони мають на це право. Більше того, коли на вимогу нашої фракції УДАР це питання таки поставили на голосування, провладні депутати його не підтримали. КМДА та Київрада сьогодні – повністю закриті від громади структури. Все це демонструє реальне ставлення команди влади як до громадянського суспільства, так і до медіа.

– Як ви ставитеся до роздержавлення ЗМІ? До створення в Україні суспільного мовлення?

– Це дуже правильна ініціатива – відмовитися від державних медіа, адже це спадок радянських часів, державні і комунальні ЗМІ дуже залежать від влади, журналісти, що там працюють, часто не можуть захистити свого права на об’єктивну журналістику. А в нинішній політичній ситуації державні медіа – це просто безкоштовний рекламний ресурс для влади. Якщо в цивілізованому світі журналісти контролюють владу, змушують її ефективніше працювати, то в нас – навпаки, за наші ж гроші розповідають нам про «покращення».

Створення суспільного телебачення допомогло б вирішити цю проблему. Подібний підхід діє в Німеччині, і там громадське телебачення користується величезною популярністю. Мені особисто дуже подобається BBC – взірець журналістики. Не даремно кажуть, що британці вірять журналістам більше, ніж політикам.

– Які телеканали в Україні ви дивитеся? Які програми? Новини якого каналу ви вважаєте найбільш об’єктивними?

– Відверто кажучи, дивитися телевізор виходить нечасто. Але навіть у тому, що бачу, хотілося б менше крові й жовтизни, а більше соціальної інформації, збалансованих новин. У ток-шоу бентежить замкнене коло одних і тих же персон – хочеться, щоб у ефір більше запрошували людей рівня Ліни Костенко, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, в яких є що послухати і чого повчитися всім нам. Узагалі, в Україні не вистачає інтелектуального ТБ.

З телеканалів мені подобається ТВi. Також хочу виділити такий важливий соціальний проект, як «Гордість країни» на Новому. Дуже вдалим вважаю проект «Вечір боксу на “Інтері”» (спільний проект «Інтера» й К2 Promotions). Подобається, як інтелігентно спілкується з гостями Ганна Безулик (на 5-му), дуже імпонує манера ведення програми Андрія Куликова (ICTV). Є журналісти, з якими цікаво – хоча іноді й непросто – вести діалог: Віталій Портников, Мустафа Найєм, Лариса Івшина, Святослав Цеголко, Микола Княжицький...

Дуже люблю, коли в новинах виходять хороші репортажі. Мені здається, подібні речі дуже складно робити, тому висловлюю репортерам свою повагу. Називати нікого не буду – не хочу образити, якщо раптом когось не назву.

– Чи не збираєтеся ви купити (створити) або інвестувати кошти в якийсь телеканал в Україні? Або інше ЗМІ?

– Не планую. Не хочу, щоб було, як в байці: «Беда, коль пироги начнет печи сапожник, а сапоги тачать пирожник».

– Чи запрошували вас вести програму на телебаченні?

– Неодноразово, але, як бачите, безуспішно. Я беру участь у телевізійних проектах, але вести не погоджуюся. Це все-таки фахова робота, і є люди, які зроблять цю справу більш професійно, якісно. До того ж, подібні проекти забирають багато часу.

– Ваше враження від німецького документального фільму про вас із братом? Чи пропонували вам знятися в інших фільмах (українських, іноземних)?

– Пропозиції зніматися надходили неодноразово. Володимир, наприклад, тричі погоджувався. Ролі в кіно йому давалися легко, адже він грав самого себе. Утім, займатися акторською професією у брата поки немає бажання. А в мене – бракує часу.

Себастіан Денхард став першим режисером, якому вдалося вмовити нас зніматися у документальній стрічці. Ми нічого особливого не робили, перший час камери помічали, але потім звикли і не звертали на них уваги. І результат виявився неочікуваним. Вперше побачити фільм повністю я зміг у кінотеатрі, до цього бачив уривки. Відверто кажучи, був дуже вражений архівними кадрами, про існування яких я навіть не здогадувався. Сподіваюсь, ніхто з глядачів не залишився байдужим після перегляду.

– Які ЗМІ є для вас постійним джерелом інформації: телеканали, радіо, друковані чи інтернет-видання? Назвіть їх.

– В першу чергу – інтернет, через його оперативність. В машині слухаю «Радіо Ера», ще подобаються програми «Радіо Свобода». З друкованих видань наддаю перевагу «Дню». «Дзеркалу тижня», «Кореспонденту». Читаю політичну аналітику на «Українській правді». Крім того, щодня отримую інформаційний моніторинг, завдяки якому маю дуже детальні картину того, що відбувається в Україні і світі.