Усіх журналістів вчать бути об’єктивними.  Принаймні прагнути до цього. В матеріалах об’єктивність зазвичай забезпечується висвітленням різних точок зору на певну проблему. Однак що робити, коли один з опонентів пропагує звичку, яка може загрожувати здоров’ю конкретних людей: ваших родичів, друзів, коханих, дітей? Чи слід надавати слово цій стороні?

Саме така дилема постає перед журналістами під час висвітлення тютюнової тематики. Точніше має поставати. Ми вже розповідали, як часто непрофесійно, а інколи й навмисно упереджено українські ЗМІ розкривають цю тему (Чотири псевдоаргументи тютюнових лобістів, підхоплених пресою, Як преса лобіює інтереси тютюнових компаній, Маніпуляції цифрами й фактами в матеріалах на тютюнову тематику). Але негативні приклади, на жаль, не можуть пояснити, як це робити правильно. Тож спробуємо розставити деякі акценти.

Публікацій, в яких так чи інакше згадується тема боротьби з палінням, останнім часом побільшало у зв’язку з прийняттям закону № 5164. Абстрагуючись від деталей, їх можна умовно розділити на три цілком зрозумілі групи: ті, в яких автори лобіюють інтереси тютюнових компаній; ті, в яких куріння як таке різко критикується, і, нарешті, ті, в яких журналісти намагаються зберегти баланс думок різних сторін.

І якщо з першими двома все зрозуміло, то третя викликає безліч дискусій. Антитютюнові активісти, зрозуміло, виступають за те, щоб у ЗМІ куріння висвітлювалося лише негативно. Така позиція є цілком виправданою, хоча б зважаючи на те, що в нашій країні від куріння щорічно помирає 120 тис. людей. У свою чергу тютюнові компанії усіма силами намагаються завуалювати інформацію про шкоду сигарет, вдаючись до перекручування фактів. Захисники прав курців наголошують, що куріння – це власний вибір кожної людини, тож оминати цю тему або критикувати її у ЗМІ не слід. А журналісти просто прагнуть залишатися об’єктивними. Проте чи не абсурдно виглядає ця об’єктивність на тлі давно відомих фактів про шкоду сигарет? Розглянемо це на прикладі.

Нещодавно «Обозреватель» опублікував досить цікавий аналітичний матеріал під назвою «Украина будущего: извините, у нас не курят». У ньому проаналізована нинішня ситуація та висвітлені різні точки зору. Так, зокрема, цитується думка авторів законопроекту № 9474:

«Ефективні заходи захисту населення від тютюнового диму вимагають повної ізоляції куріння і тютюнового диму в конкретному просторі, оскільки не існує безпечного рівня впливу тютюнового диму. Такі заходи, як вентиляція, фільтрація повітря, створення окремих зон для куріння, є неефективними та ускладнюють виконання чинного законодавства, створюють можливості для двоякого тлумачення його норм і не забезпечують ефективного захисту населення від пасивного куріння».

Розкривається також позиція голови правління центру «Життя» Андрія Скіпальського:

«У багатьох країнах світу приходять до того, що куріння – це зло. Це нечесний смертельний бізнес. Заборона куріння в закритих громадських місцях є частиною комплексу боротьби з палінням поряд із законом про заборону реклами тютюну. Ми можемо прийняти це зараз, а можемо через 2–3 роки. Так чи інакше – це неминуче».

Подається і точка зору Юрія Палійчука, координатора ініціативи «Права курців»:

«Ми вважаємо, що закон цей не працюватиме, як не працює зараз закон про ресторанні зали для курців та некурців. Це стане черговою корупційною годівницею для організацій з перевірки. Також закон обмежує наші права, а антитютюнові організації взагалі не вважають нас за людей».

Було надане слово навіть тютюновим компаніям – в особі директора відділу корпоративних питань компанії Japan Tobacco Internationa Олександра Когута:

«Ми виступаємо за взаєморозуміння та повагу між курцями і тими, хто не курить. Добрим прикладом можуть стати спеціально обладнані зони для куріння в аеропортах більшості країн світу. Такі рішення повинні існувати в громадських місцях. Підвищення штрафів, про яке йдеться в законопроекті, не вирішить проблеми…»

І, здавалося б, все об’єктивно, усіх журналістських стандартів дотримано.

Проте сам «Обозреватель», зокрема автор матеріалу Олексій Гвоздік, робить такий висновок із ситуації, що склалася:

«Слід визнати, що кількість курців в Україні дійсно дуже велика. Проблема ця має національне значення і повинна якимось чином вирішуватися. З іншого боку, є місця, які важко уявити без зони для курців. Наприклад, паби, куди вечорами сходяться люди, щоб пити алкоголь, дивитися футбол і довго та шумно спілкуватися. Зрештою, вони ж не оздоровлюватися туди йдуть, а у певний, не найкорисніший спосіб, хочуть провести час. Курять вони – і нехай курять.

А ось на зупинках громадського транспорту, де у нас формально куріння заборонено, навпаки, варто було б краще стежити за дотриманням заборони. Загалом висновок можна зробити такий: боротися з курінням – потрібно. Однак нехай це робиться з максимальною часткою здорового глузду».

І саме у підсумку криється проблема. Зважаючи на масштаби впливу, який ЗМІ здійснюють на суспільство, враховуючи встановлення пріоритетів як одну з їх функцій, журналісти, висвітлюючи тютюнову тематику, повинні робити правильний вибір між об’єктивністю та етичністю. Пишучи про куріння в нейтральному ключі, медійники дають аудиторії зрозуміти, що поганого в ньому стільки ж, скільки і хорошого. Тому «не критика» куріння у ЗМІ, це вже його популяризація.

Адже слова «курять вони – і нехай курять» можуть задаватися цілком логічними лише доти, доки це не є актуальним для кожної конкретної людини. І, пишучи на цю тему, журналісти мають насамперед поставити самим собі запитання: «Чи хочу я, щоб моя дитина курила?», «Чи хочу, щоб хтось з моїх родичів захворів на рак легенів через куріння?» Очевидно, що відповіді на них будуть заперечними. Тож якщо є бажання, щоб такого ніколи не сталося, потрібно всіма доступними способами цьому сприяти.