Джинсометр зламався

Фото: dailylviv.com

Приводом для цієї репліки стало публічне звинувачення в джинсі, що пролунало з уст Наталії Соколенко, колеги-журналістки і водночас політика, на адресу онлайн-видання Zaxid.net. «Zaхid.net — також розмістив джинсу від київського ЖЕКу — також не запитав у другої сторони Олег Онисько — що це??? Заказуха від ЖЕКу — ви що, збожеволіли?», — написала Наталя у фейсбуку. Її оцінка не була ані експертною (хоча ще нещодавно Наталя брала участь у моніторингових проектах як експерт і координатор), ані безсторонньою, адже йшлося про її політичну силу — «Демократичний альянс».

Проте завзяття в Наталі вистачило, щоб повторити звинувачення: «В країні біда з журналістами! Загальнонаціональні видання почали розміщувати джинсу від ЖЕКу. РБК-Україна, Anton Podlutskyi УНІАН Михайло Ганницький та zahid.net Олег Онисько — розмістили джинсу від київського ЖЕКу — не запитали точку зоруу другої сторони БЕЗ ДОТРИМАННЯ ЕЛЕМЕНТАРНОГО СТАНДАРТУ — БАЛАНСУ ДУМОК». І аж потім, вислухавши пояснення Олега Ониська — до речі, тренера низки просвітницьких журналістських проектів, зокрема «Краще не брехати» 2006 року, — дати задній хід, хоч і не забираючи своїх слів назад.

Проблема, втім, не в Наталчиній нестриманості. Відповідальність за те, що слово «джинса» стало порожнім означенням усього поганого в журналістиці й такою собі «зрадою/перемогою», з якої підсміюються колеги, лежить на всій експертній спільноті, що займалась моніторингом дотримання стандартів в українських ЗМІ.

На мені зокрема. Десять років тому, восени 2005-го, мене вперше залучили до моніторингу стандартів та джинси у телевізійних новинах. Тоді мені бракувало досвіду, і я розумів це так: якщо в сюжеті щось нечисто, є якісь маніпуляції на користь тієї чи іншої політичної сили, щось крутять і мутять, значить, це джинса. Доти я не чув такого слова: цивільні його не знають і не використовують, у них це називається «журналісти продалися» або «журналісти брешуть».

Замовних матеріалів у теленовинах перед парламентськими виборами не бракувало. Щоправда, вже тоді був сумнів: чи є сенс називати замовними ті сюжети, за які точно не платили? Адже зрозуміло, що порушення стандартів може мати масу причин, окрім підкупу.

Система критеріїв ідентифікації джинси, якою дотепер користувались моніторингові групи у якісно-кількісних дослідженнях, дає на мої сумніви однозначну відповідь. Якщо воно зелене і стрибає, значить, це жаба. Навіть якщо життєвий досвід і здоровий глузд експерта підказує, що редактор львівського сайту не бере хабарів у київських комунальників, ми повинні називати це джинсою, бо в публікації відсутній баланс. Довести, якщо не тримали свічку, ми все одно не можемо, але ж деякі публікації аж волають до неба про свій замовний характер…

Говорячи «джинса» чи, як було заведено в експертів, «матеріал з ознаками замовності», ми фактично звинувачуємо журналіста чи редакцію в отриманні хабара. Це все одно, що автоматично вважати п’яним кожного водія, який поїхав на червоне світло чи не включив сигнал повороту. З мотивацією «твереза людина такого б не зробила».

Від колег по експертній спільноті я не раз чув, що це такий собі виховний момент: не хочеш бути запідозреним у продажності – не порушуй стандартів. Зізнаюсь, і сам намагався заспокоїти себе цим аргументом, аж поки не довелося рахувати «джинсу» в новинах бідолашних ОДТРК постмайданного періоду. Провінційні журналісти, які звикли працювати по-совковому й з-під батога місцевої та водночас центральної влади, явно намагалися перелаштуватись на роботу за стандартами. Звісно, в них виходило не відразу. Уявляю їхню реакцію, коли з моніторингового звіту вони довідались: десять, п’ятнадцять чи двадцять відсотків їхніх новин є джинсою, себто кимось замовлені та оплачені… Ким? За що? Де ті гроші?

Очевидно, що бодай якась система точних критеріїв для оцінки ймовірності замовного характеру публікації – краще, ніж нічого. Проте критерії пора уточнити.

За ці десять років економіка та редакційна політика українських медіа зазнала великих змін, які стосувались передусім каналізації грошових потоків та їхнього відведення від редакцій. Легендарні штани, якими начебто колись розплатились за замовну публікацію, – звідки й термін «джинса», – вже в минулому, як і роздрібний продаж новин по сто доларів за штуку. Угоди про лояльність укладаються на небесах, у найвищих кабінетах, або проводяться через комерційні відділи. А інтереси власників журналісти часто захищають не з примусу чи за вказівкою, а добровільно.

Словом, більшість того, що ми досі називаємо джинсою, джинсою не є.

Але процес уже зайшов занадто далеко. Нещодавній скандал на UA:Першому, коли журналістів запідозрили у джинсі через висвітлення фестивалю і згадку про марку автомобіля, засвідчив головний наслідок багаторічного безоглядного звинувачення у продажності: підірвано довіру. Адже ми знаємо Зураба і знаємо, що він не продається. Його погляди на місію журналіста можуть бути дещо екстравагантними та виходити за межі тих уявлень про стандарти новин, які ми пропагуємо. Але Зураб Аласанія і сто доларів у кишені за згадку торгівельної марки… Чи не занадто, колеги?

На заході головною хибою, яку відстежують і закидають журналістам дослідники якості медіа, є bias, по-нашому – упередженість. Причини упередженості можуть бути різні, серед них і матеріальна або нематеріальна заангажованість. Дослідники можуть робити припущення щодо цих причин, спираючись і на формальні ознаки, і на експертне знання, і на інсайдерську інформацію.

Головна причина порушення стандартів в українських медіа – не джинса, а лінощі та відсутність редакторського контролю. Особливо онлайн-видання недбало ставляться до стандарту балансу думок, уважаючи, що висвітлення позиції однієї сторони цілком достатньо, а дзвонити та брати другу точку зору щодо якогось там київського конфлікту вони не наймалися. А деякі редактори прямо зізнаються, що навіть не зазирають у стрічку новин свого видання: яка різниця, чого там копіпейстери накопіпейстили.

Низькі стандарти, безредакторна журналістика, недбалість – це відкриті двері для маніпуляцій. Але підкуп і замовні матеріали тут ні до чого. Поняття джинси, сформоване в буремні 90-ті та усталене у цинічні 2000-ні, стало історизмом. Для того, щоб нашим експертним висновкам довіряли, а до наших порад прислухалися, ми повинні припинити сипати навсібіч звинуваченнями у продажності. Це необхідно насамперед для повернення довіри до тих журналістів, які намагаються працювати за стандартами.  

comments powered by Disqus