Документальне кіно – це та сама журналістика, але на великому екрані. Тож кожний документаліст у першу чергу зацікавлений висвітлити певну тему чи розповісти історію, а вже потім звертає увагу на колег по цеху. Але це все-таки відбувається – і режисери вдаються до рефлексій про роль медіа в житті суспільства, а також про журналістську етику.

«Невидима війна» / The War You Don't See (2010)

«Невидима війна» – це телевізійний документальний фільм Джона Пілджера (John Pilger) та Алана Лоурі (Alan Lowery), який розповідає про те, як влада впливає на висвітлення в медіа військових конфліктів. Автори помітили, що чимало ЗМІ позитивно поставилися до воєнних дій, які проводили США на території Афганістану та Іраку. Виглядає на те, що більшість американських журналістів справді повірили, що всі ці вторгнення відбувалися лише заради встановлення демократії та покращення життя місцевого населення.

Можливо, цьому посприяло й те, що американські військові запровадили спеціальну політику відносно воєнних кореспондентів. Їм обмежували доступ до зруйнованих об’єктів, і це дозволяло створювати привабливу медійну картинку. Також контролювалися контакти журналістів із місцевим населенням. Через це у ЗМІ виходили однобокі матеріали, які не могли дати повного уявлення про те, що відбувається в зоні бойових дій. Наразі маємо дещо схожу ситуацію і в Україні, де попри нечисленні проблемні репортажі з АТО здебільшого надається та ретранслюється якраз офіційна версія подій.

У центрі «Невидимої війни» – тема, а не особистості. Свою думку висловлюють журналісти каналів BBC та CBS, колишні працівники силових відомств, юристи й навіть засновник Wikileaks Джуліан Ассанж. За підбором спікерів фільмові важко дорікнути в необ’єктивності, хоча погляди в них здебільшого збігаються. Поліфонічність і чіткий вектор фільму створюють потужну картину, що позитивно сприйняли й оглядачі з The Guardian та Financial Times.

«Воєнний фотограф» / War Photographer (2001)

У «Воєнному фотографі» режисер Крістіан Фрай (Christian Frei) розповідає про Джеймса Нахтвея (James Nachtwey) – дворазового володаря World Press Photo. Цей журналіст побував у багатьох гарячих точках і ніколи не боявся підійти занадто близько, щоби зробити потрібний кадр. Тепер у всіх подорожах фотографа супроводжує документаліст, який не тільки розкриває метод Нахтвея, а й залучив його до співавторства. Документаліст дав йому мініатюрну відеокамеру, яку Джеймс Нахтвей закріпив на своєму фотоапараті. Завдяки цьому глядач отримує унікальну можливість побачити кадр очима творця й аудиторія буквально інтегрується у світ документального фільму.

Фрай не зосереджується на суто професійних навичках свого героя, а й розкриває його історію життя та характер. Власне, режисеру вдається отримати відповідь, що спонукає людину до закарбовування моментів страждань та чому справді важливо повідомити про них світу. Цей підхід та гуманізм стрічки оцінили кіноакадеміки – фільм «Воєнний фотограф» у 2002 році номінувався на премію «Оскар».

«Привиди в нашій машині» / The Ghosts in Our Machine (2013)

Фотографиня та зоозахисниця Джо-Енн МакАртур (Jo-Anne McArthur) зняла численні репортажі про знущання над тваринами на хутряних фермах, розплідниках, дельфінаріях тощо. Щоразу це тісні клітки, погане харчування та жорстоке поводження. Джо-Енн МакАртур усе важче залишити місця, де вона бачила страждання тварин. Крім того, цю тему не можна назвати надто популярною у ЗМІ – глянцеві та масові видання не хочуть шокувати своїх читачів подібним контентом. Продати чи бодай опублікувати знімки фотографам, які переймаються цією проблемою, непросто.

Документалістка Ліз Маршалл (Liz Marshall) вирушає з героїнею у непросту подорож, зафільмовуючи її громадянську та професійну позиції. Маршалл зосереджується на роботі фотографині й майже всю увагу приділяє її знімкам та процесу їх створення, лише побіжно торкаючись позапрофесійних взаємин. Як і МакАртур, режисерка впевнена у важливості справи, яку робить її героїня, тож жертвує об’ємом особистості заради можливості обговорити захист прав тварин. Такий підхід дещо зменшує шанси на здобуття, скажімо, «Оскара», але все одно дозволяє використати численні фестивалі своєрідними майданчиками для більшого розголосу проблеми.

«Кейт грає Крістін» / Kate Plays Christine (2016)

«Кейт грає Крістін» – це документальна реконструкція останніх днів життя американської телеведучої Крістін Чаббак (Christine Chubbuck). Чаббак вела програму кримінальної хроніки на Chanel 40 у 1970-х. Телеведуча перебувала в постійному стресі й депресії через тиск із боку керівництва, яке вимагало давати в ефір усе більше крові та іншого шокуючого контенту. Зрештою, Чаббак не витримала та вкоротила собі віку – у прямому ефірі. Виявилося, що вона навіть прописала своє самогубство у сценарії, за яким після її суїциду програма мала продовжуватися. Це був перший подібний випадок на телебаченні, тож важко навіть уявити, наскільки він шокував тогочасну громадськість.

Сорок років потому режисер фільму Роберт Грін (Robert Greene) намагається зрозуміти мотиви, які змусили пані Чаббак піти на самогубство. Для цього він крок за кроком відтворює події її життя, а актриса Кейт Лін Шейл (Kate Lyn Sheil) щодня все більше вживається в образ своєї героїні. Вона навіть зізнається, що починає відчувати тривожні думки.

«Саме життя» / LifeItself (2014)

Роджер Еберт (Roger Ebert) (насправді, Іберт) – найвідоміший кінокритик світу, лауреат Пулітцерівської премії, журналіст, телеведучий і сценарист. Свою кар’єру кінокритика він випадково розпочав у Chicago Sun-Times у 1967 році: там звільнилося місце штатного оглядача фільмів і його запропонували Еберту. В ті часи подібна посада могла відійти будь-кому, а в деяких виданнях вигадували постать критика і псевдонім, під яким могли писати різні автори. Втім, Еберт проявив інтерес до вакансії, яка зрештою і зробила його відомим на весь світ.

Із 1960-х він написав величезну кількість оглядів, які опублікували в понад 200 американських та світових видань, а також видав приблизно двадцять книжок. Та Роджер Еберт ніколи не зраджував Chicago Sun-Times до самої свої смерті у 2013 році. Наразі продовжує функціювати блог Роджера Еберта, де вже замість померлого автора рецензії пишуть інші поважні критики.

Важко переоцінити внесок Роджера Еберта в розвиток кіно та критики як дисципліни. Із цим погоджується і Стів Джеймс (Steve James), який відзняв документальну стрічку, зафільмувавши останні місяці життя Еберта, а також спробував розкрити весь його творчий шлях – від журналіста невеличкої місцевої газети та наймолодшого американського критика – до потужного і впливового авторитета світу кіно.

Зберегти