19-25 січня – це мав бути тиждень пам'яті за першими загиблими на Майдані. Тиждень спогадів і гірких сліз, але й - усвідомлення того, що жертви були немарними. Натомість з усіх каналів знову лилися зведення з театру бойових дій на сході, а вікенд узагалі перетворився на суцільне криваве місиво в житлових кварталах Маріуполя.

19 січня випуски новин мали вигляд фантасмагоричних картин, де мирно сусідили кадри з голими торсами братів Кличків, які з бойовими криками занурювалися в Дніпро в Гідропарку, скупими повідомленнями Андрія Лисенка про полонених захисників Донецького аеропорту й спогадами про перші зіткнення майданівців із «Беркутом» на вулиці Грушевського рік тому.

Про те, як рік тому чергове народне віче 19 січня рушило до Верховної Ради й чим це посполите рушення скінчилося, розповіли в проекті «Еволюція гідності» на каналі «24». Цей проект тут розпочали 21 листопада минулого року, в день першої річниці початку Революції гідності, і завершитися він має в лютому, до річниці перемоги Майдану. Щоденні 5-хвилинки «Еволюції гідності» показують, як і чому події в Києві розгорталися саме так, а не інакше, і хто має нести відповідальність за радикалізацію Майдану.

Палаючий автобус біля стадіону «Динамо», перші підпалені шини, протистояння з «Беркутом» - тоді ці кадри викликали страх упереміж із захватом суто естетичного походження. Нині, коли дивишся «Еволюцію гідності», ловиш себе на думці - виявляється, київська «Вогнехреща» 19 січня була хіба що провісником подій набагато страшніших.

Тоді ж, у понеділок, у програмі «Свобода слова» на ICTV обговорювали можливий широкомасштабний наступ російських військ на українські території. Ця тема вже настільки нав'язла в зубах іще з травня минулого року, що нині, коли досі ведуться реальні бої з реальними втратами, здається - до періодичних загроз повномасштабного наступу так само реального супротивника всі звикли. Як до криків казкового пастушка про вовка. Надія лише на те, що все-таки західні партнери не покинуть Україну на поталу «Вовчика-братика», ладного зжерти колишню сестричку з усім її лівером.

Цю надію озвучив у «Свободі слова» Дмитро Кулеба, посол із надзвичайних доручень МЗС України. Дипломат досить аргументовано переконував публіку - вітчизняне зовнішньополітичне відомство робить усе можливе, аби схилити громадську думку Заходу на бік України, і поки що вже можна говорити про певні успіхи українського лобі в західних інституціях.

Юрій Бірюков, радник Президента, намагався переконати: тими силами російських військ, що увійшли до України напередодні, повномасштабного наступу не здійсниш.

20 січня про це говорили й гості Олеся Терещенка в програмі «Про головне» на Першому національному. Микола Маломуж, Леонід Поляков та Богдан Яременко наввипередки доводили: Путін розпочав ескалацію бойових дій на сході України задля того, аби, захопивши якомога більше українських територій, диктувати свої умови Києву, змусивши його забезпечувати життєдіяльність фейкових «ДНР» та «ЛНР».

Ту саму тезу, але набагато гостріше, сформулював Роман Безсмертний на 5-му каналі в «Часі. Підсумках дня» 21 січня. Звернувшись до ведучої Тетяни Даниленко із запитанням, чи вона колись бачила, як у селі втихомирюють буйного бика, що змусило ведучу всміхнутися й, може, навіть зашарітися, політик сам собі відповів - знавіснілу тварюку хапають за... ніжне місце й ведуть у стійло. Отак і Путін, пояснив далі свою потужну метафору Роман Безсмертний. Нарощуванням військової присутності президент РФ тримає Україну за горло (ну, дякувати богу, бо ми було подумали про геть інший орган, розташований набагато нижче), щоб не дати українцям збудувати омріяну державу, де панує право, а не «понятія».

На думку пана Безсмертного, Президентові Порошенку не треба було їхати в Давос і показувати учасникам світової дискусії посічений осколками ракети від «Граду» шматок автобуса, розстріляний під Волновахою. Бо Давос, вважає шановний політик, це рівень прем'єр-міністра, а не президента. Останній має сидіти в Києві, реагуючи на всі виклики на місці, а не просити милостиню від Заходу з позиції жертви.

Запитання: чим метафора цього політика, сформульована в студії «Часу. Підсумків дня», краща за фрагмент волноваського автобуса, показаного західному істеблішменту Президентом України? Мабуть, Президент усе-таки знає, що робить.

Проте кадрами дня, безумовно, були фрагменти федерального послання Барака Обами Конгресу США, які невтомно крутили на всіх каналах буквально «з ранку до ночі». На словах Президента США про російську економіку, що завдяки санкціям «роздерта в клоччя», камера вихоплювала з залу Конгресу обличчя сенатора-республіканця Джона Маккейна, знайоме всім українцям завдяки його візиту на Майдан у грудні вже позаминулого року. Пан Маккейн не стримував переможної усмішки так, наче нарешті здійснив усі свої плани щодо особистої помсти запеклому ворогу. Що, вочевидь, таки відповідало дійсності, якщо вірити джерелам.

З одного боку, сенатор-республіканець тішився з того, що таки дотиснув Барака Обаму в питанні про підтримку України, а з другого - він нарешті домігся реальної сатисфакції щодо Росії, ворогом якої справді є ще з часів в'єтнамської війни. Де йому доводилося воювати не з місцевими «повстанцями», як це подавала радянська пропаганда тих часів, а з не менш радянськими «радниками». Яких нині ми б назвали «зеленими чоловічками». Цікаво, що тодішні «вежливые люди» навіть не маскувалися під «чемних», а просто допомагали в'єтнамським «братам» збивати американські літаки з протиповітряних зенітних ракет. Один із радянських радників цих в'єтнамських ракетних розрахунків до самої смерті пишався, що 1967 року збив саме літак майбутнього сенатора й кандидата в президенти США Джона Маккейна, забравши його документи.

На цьому досить умовний і хирлявий позитив на інформаційному полі тижня вичерпався, поступившись місцем суцільному страхіттю.

Якщо коротко, то друга половина минулого тижня стала тим рубіконом, перейшовши який, країна опинилася в ролі східноєвропейського Ізраїлю з його цілком буденними терористичними атаками.

22 січня була річниця перших смертей на Грушевського. Але цей черговий День соборності, наче знущання, як і торік, приніс нові жертви. Цього разу - в Донецьку, де від мінометного обстрілу загинуло 13 мирних мешканців.

У випусках новин на всіх каналах того дня вийшли сюжети і про перших загиблих 22 січня - Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та Юрія Вербицького, і про донецький теракт.

Було дуже помітно - сюжети про перших героїв Небесної сотні готувалися заздалегідь, зі щирістю й новими деталями. Приміром, режисер Сергій Проскурня поділився з кореспондентом Першого подробицями про своє спілкування з Сергієм Нігояном, якого попросив прочитати на камеру уривок із поеми Тараса Шевченка «Кавказ». Молодий красень не знав його напам'ять і мусив підглядати текст у гаджеті.

Кореспонденти ТСН подали синхрони батьків білоруса Михайла Жизневського, записані тоді, коли в Києві відзначали першу річницю початку Майдану. Зробити репортаж із могили героя, похованого на батьківщині, в Гомелі, журналістам не дали білоруські прикордонник, не пустивши їх до країни.

Але цю людяність і шану щодо полеглих перекреслили сюжети про обстріл тролейбусної зупинки в Донецьку з дикими кадрами знущань сепаратистів з українських полонених.

З самого ранку, відколи в ранкових новинах на ТВі з'явилося відео, як наших «кіборгів», за давньою традицією російських пропагандистів, допитують так звані «журналісти», було зрозуміло: жоден телеканал не пропустить такої «смаженини» й подасть цю новину в якості шокової терапії.

Передчуття не обдурили. Увечері глядачам загальнонаціональних каналів показали не лише відео допиту полонених українців, але й так званий черговий «парад полонених» по-донецьки.

Ну, й на десерт - як українські бійці за наказом дегенератів у російських одностроях (ну, не НАТОвських же зрештою!) вантажать домовини із загиблими товаришами в машину.

Якщо комусь із телередакторів здається, що, показуючи приниження українських полонених, вони лише стимулюють праведний гнів проти бандитів, нехай вони перехрестяться. Реально. Підуть до церкви, поставлять свічки за здравіє живих та за упокій загиблих, помоляться й повернуться до роботи, зціпивши зуби й стримуючи ненависть. Аби не наражати на небезпеку помсти з боку особливо обурених глядачів, які не можуть виплеснути свій гнів на реального ворога на фронті, над тими ж переселенцями зі сходу. Котрі не менше від мешканців центральної, південної чи західної України, куди вони втекли від озвірілих гопників, потерпають за наших вояків.

На жаль, наступання на одні й ті самі граблі в українських телевізійників від початку окупації Слов'янська, коли загальнонаціональні канали буквально смакували кадри допиту перших полонених «альфівців» російськими «журналістами», стали чи не улюбленою забавою. Якщо хтось із топ-менеджерів телеканалів не розуміє, що тиражування «лайфньюзів» підриває віру в українську армію, нехай іде на війну.

Тим часом на цьому сумні новини 22 січня не скінчилися. На всіх загальнонаціональних каналах вийшли сюжети про те, що героїчна оборона Донецького аеропорту, яка тривала 242 дні, тобто довше, ніж оборона Сталінграда, нібито завершилася.

Ось зразок такого сюжету, поданий новинами Першого національного.

«Ілона Довгань, ведуча: 242 дні героїчної оборони Донецького летовища. Тепер аеропорт зруйновано вщент. Кажуть, що цю історію захисту ще належно оцінять. Утім, чи варто уже сьогодні ставити крапку? Зокрема у штабі АТО кажуть, що українські військові покинули тільки зруйнований новий термінал Донецького аеропорту, але залишаються на території летовища. За словами речника АТО Андрія Лисенка, нині сили АТО утримують пожежну частину та район диспетчерської вежі і контролюють частину злітної смуги.

Павло Тирський, кореспондент: За інформацією Міноборони, від Донецького аеропорту майже нічого не лишилось. Підірвано злітну смугу, вежу, пожежне депо, а також будівлі старого та нового терміналів. Саме це стало причиною часткового відведення сил АТО.

Андрій Лисенко, речник АТО: «Вчора було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу Донецького аеропорту. Цей об’єкт повністю зруйнований і непридатний для оборони».

Павло Тирський, кореспондент: Лисенко каже: під завалами споруди аеропорту можуть лишатись українські військові. Утім, через бої до них дістатись не можуть. Тим часом терористи заявляють, що уже самі знайшли їх.

Моторола, терорист: «Когда дошли до этих завалов, они там провалились. Их повытаскивали оттуда. В общей сложности порядка 30 человек. 18 из них живых, все остальные «200-е».

Павло Тирський, кореспондент: «За даними Міноборони, за останню добу у районі летовища загинули 6 українських військових. 16 поранених взято в полон».

Владислав Селезньов, в.о. речника Генштабу Збройних сил України: «16 українських військовослужбовців, отримавши контузії під час бою за цей стратегічний об’єкт, потрапили в полон до бойовиків так званої ДНР. Зараз тривають переговори щодо їх звільнення з полону».

Павло Тирський, кореспондент: Територія аеропорту та позиції навколо нього, – кажуть у Міноборони, – перебувають під вогневим контролем Збройних сил України. Військові ведуть артобстріл позицій терористів, як у самому аеропорту, так і не підступах до нього».

Практично в цьому ж ключі висвітлювали розгром аеропорту й інші канали. Принаймні, про 242 дні його оборони, наголошуючи, що це більше, ніж тримався Сталінград, сказали всі ведучі новин.

У наведеному сюжеті Першого національного, на перший погляд, міститься вся необхідна інформація, мета якої передусім, - відвернути паніку серед глядачів, яка після повідомлень про теракт у Донецьку, що скалькував трагедію під Волновахою, сягла апогею станом на вечір 22 січня. Але тут не сказано, що остаточно підірвали новий термінал саме терористи, заклавши вибухівку під час своєї чергової вилазки. Натомість наводиться синхрон терориста як поважне джерело інформації. Всі подробиці глядачі, схильні до аналізу шляхом вивчення кількох джерел, могли дізнатися хіба з інтернету.

За добу після так званого виходу «кіборгів» із нового терміналу, від якого нічого не залишилося, 23 січня, канал «24» видав в ефір документальну стрічку «Аеропорт» мистецького об'єднання «Вавилон’13». Андрій Кокотюха вже аналізував цей фільм на порталі «Телекритика». Від себе додам лише одне - після повідомлень про загиблих, поранених і взятих у полон у районі донецького летовища бійців дивитися на них, живих і таких своїх, домашніх, іще восени, коли знімався фільм, боляче. І не кажіть, що герої не вмирають. Вони вмирають, і безповоротно, бо ще нікому зі смертних не вдавалося стати реальним кіборгом, що б там не казали нам фантасти чи обкурені «сєпари».

24 січня, в суботу, з першими новинами про обстріл житлових кварталів Маріуполя, які вийшли в ефір на 5-му каналі о 9-й ранку, виявилося - Україна остаточно здобула неформальний статус східноєвропейського Ізраїлю. Тобто країни, вимушеної жити під постійною загрозою терористичних актів.

Кількість загиблих щогодини збільшувалася, але наростання паніки в новинах на 5-му ваш автор не помітила. Тут у межах марафону «Україна понад усе», запущеного ще 12 січня, інформували про найголовніше й намагалися не поширювати паніку. Хоча для цього були всі підстави.

Після теракту в Маріуполі в телевізійників чи не вперше взяло гору людське, а не корпоративне начало - більшість телеканалів, не очікуючи оголошення офіційного Дня жалоби, з власної ініціативи скасували розважальні програми вікенду.

Коли в мережах розганялося таврування візиту Петра Порошенка на похорон короля Саудівської Аравії, мовляв, як можна сидіти на похороні якогось шейха, коли в Україні таке твориться, в межах марафону 5-го каналу «Україна понад усе» його ведучий Роман Чайка поговорив телефоном із Карлом Волохом. Останній сказав, що Президент Порошенко вчинив абсолютно правильно, поїхавши на церемонію прощання з королем Саудівської Аравії. Адже, якби не ця сумна нагода, українському Президентові довелося б після маріупольського теракту окремо й спеціально звертати увагу світової спільноти на те, що терористи, підживлювані Росією, не зупиняться ніколи й ні на чому.

Десь посеред ночі з 24 на 25 січня, вибачте за цей «ліричний відступ», автор цих рядків чи не вперше у своєму київському житті прокинулася через паніку - на кілька секунд примарилося, що Київ от-от здадуть, а тікати нікуди. Але буквально в ту ж секунду прийшло розуміння: всі керівники твоєї держави на місцях. Бо ж Порошенко домовляється з Обамою в Ер-Ріяді, тим часом у Києві секретар РНБОУ Турчинов проводить оперативну нараду з силовиками, а Яценюк радиться з очільниками обласних адміністрацій щодо захисту стратегічних об'єктів.

Наступного дня, в неділю, 25 січня, завдяки 5-му каналу та його прямій трансляції засідання РНБОУ, де міністр оборони Степан Полторак та голова СБУ Валентин Наливайченко повідомили про те, що чотири з шести установок «Град», які обстріляли Маріуполь, наші артилеристи знищили, а коригувальника вогню, який пропив «глазкі» (судячи з оприлюднених СБУ перемовин), взяла СБУ, глядачів, які, можливо, теж прокидалися посеред ночі в нападі паніки, трохи попустило.

Зрозуміло, що в неділю абсолютно всі телеканали слухняно виконали оприлюднений напередодні указ Президента про оголошення Дня жалоби за всіма загиблими від обстрілу Маріуполя. Без жодних винятків. Свіча в куточку екрана горіла скрізь, і рівно о 12-й усі телеканали оголосили Хвилину мовчання.

Боюся, що загальнонаціональним каналам доведеться призвичаїтися до жалоби, доки не зникне загроза ізраїльського варіанту співіснування з сусідньою терористичною державою.