Святковий концерт на «Інтері»: «Мрія про Україну» чи «Совок для душі»?

Святковий концерт на «Інтері»: «Мрія про Україну» чи «Совок для душі»?

16:47,
27 Серпня 2015
12609

Святковий концерт на «Інтері»: «Мрія про Україну» чи «Совок для душі»?

16:47,
27 Серпня 2015
12609
Святковий концерт на «Інтері»: «Мрія про Україну» чи «Совок для душі»?
Святковий концерт на «Інтері»: «Мрія про Україну» чи «Совок для душі»?
Під час концерту в контексті нинішньої війни так жодного разу й не пролунало слово «Росія» - як і будь-які констатації зовнішнього чинника цієї війни. А заклики до миру було сформульовано настільки обтічно й двозначно, що їх цілком можна було витлумачити так, що нібито винна в цій війні українська влада

Я був одним із тих, хто, за влучним спостереженням Інни Долженкової, надивившись нав'язливої реклами концерту «Мрія про Україну» на телеканалі «Інтер», вирішив витратити вечір Дня Незалежності на його перегляд. От саме витратити, виходячи не з естетичних смаків, а з очікувань багатющого матеріалу для критики. Бо реклама та обіцяла велику провокацію. В результаті все й справді виявилося не таким страшним. Давно відомий фокус: пообіцяти щось геть паскудне, а коли насправді воно вийде паскудним помірно, схвальні відгуки забезпечено. Бо відомо ж: враження — це різниця між побаченим та очікуваним.

Утім, навіть за таких умов концерт шокував, а подеколи просто обурював. Так, у ньому був дуже помітним підхід «і вашим, і нашим», «оце — для форми, оце — для душі». Але повсякчас мимоволі пригадувався давно вже забутий діалог із класною керівницею в нашій радянській школі, коли нас тягнули на якийсь загальноміський концерт для школярів до якоїсь комсомольської річниці. «Це буде хороший концерт?» - спитав хтось із класу. «Це буде правильний концерт», - не приховуючи іронії, відповіла класна керівниця. Так от, автори «Мрії про Україну» намагалися зробити свій концерт правильним, причому правильним, хоч із якої позиції поглянь. Боюся тільки, наслідок вийшов таким, яким завжди й буває, коли хтось хоче геть усім сподобатися. А ще той концерт було просто нафаршировано прихованими (зовсім трохи, втім, прихованими) меседжами, які от саме цього дня видавалися щонайменше нетактовними.

Передусім, не могло не вразити, що концерт цей був черговою варіацією на давно вже заїжджену тему «старих пісень про головне»: новими були лише кілька лічених пісень під самий його кінець. Пісню Злати Огневич «Запали вогонь» при цьому оголосили як «прем'єру пісні», тоді як рівно напередодні співачка вже виконувала її на каналі «UA:Перший» під час трансляції фіналу національного відбору на юніорське Євробачення. Тож прем'єра виявилася дуже локальною, для одного окремо взятого «Інтера». Так же й пісні «Бітлз» можна оголосити прем'єрою — якщо канал до того ніколи їх не показував.

Відкрила концерт Софія Ротару з піснями «Червона рута» та «Одна калина». Далі пролунали протягом концерту щонайменше ще три пісні, що свого часу стали відомими в її, Софії Ротару, виконанні, - але в даному разі, цілком за традицією «старих пісень», їх виконували інші, молоді, артисти, й виконували помітно гірше за Ротару. То чи не краще було б, щоб сама Ротару виконала їх усі — адже вона, мабуть, заслужила бути «поза регламентом»?

Побудовано було концерт із блоків: україномовний — російськомовний — україномовний — російськомовний — україномовний. Ідея єднання України от саме в такому виконанні видалася дуже сумнівною: це якраз нагадувало поділ країни на дві окремі громади за ознакою мови з намаганням дотриматися паритету між цими громадами. Не менш сумнівною видалася би й ідея двомовного ведення концерту (україномовна Анастасія Даугуле та російськомовний Андрій Доманський), якби «Інтер» не привчав до цього протягом багатьох років — і таки не привчив. А в голові чомусь нав'язливо крутилося слово «кіпризація».

Вели концерт ведучі, тримаючи в руках «фірмові» папірці й читаючи з них. Їхні фрази були здебільшого штамповими, пафосно-банальними — пригадалося радянське слово «ходульні», а теми — штучними, але «високоідейними». Типові радянські ведучі типового радянського концерту — й при тому далеко не Анна Шилова та Ігор Кириллов.

Коли, під кінець концерту, мова заходила про нинішню війну та сподівання на мир — це були єдині моменти, коли ведучі виглядали щирими й природними: «Ми всі допустили це» - от тільки, даруйте, з вуст Анастасії Даугуле (згадаймо її роботу під час Майдану) все це тепер лунало, м’яко кажучи,  непереконливо.

Була й ще одна помітна риса. У контексті нинішньої війни так жодного разу й не пролунало слово «Росія» - як і будь-які констатації зовнішнього чинника цієї війни. А заклики до миру було сформульовано настільки обтічно й двозначно, що їх цілком можна було витлумачити так, що нібито винна в цій війні українська влада. Доманський: «Ничьи политические амбиции не стоят жизни людей». Даугуле: «війна ніколи не наближає мир. Той, хто хоче миру, вже припиняє війну».

Та й узагалі, концерт було просто-таки перенасичено ідеологією, й ідеологією цілком певного штибу. З усіх старих пісень Ірини Білик вона виконала одну, але «ідеологічно насичену» - «Хай живе надія».

Щонайменше тричі було згадану про Перемогу 1945 року, й щонайменше двічі — абсолютно штучно: так само її можна згадувати взагалі на кожному кроці, мов молитву читати. Причому саму війну не називали ніяк — ані Другою світовою, ані Великою вітчизняною. Немає жодних заперечень: Перемога 1945 року — славетна й трагічна сторінка нашої історії. Але жити нею, немов нічого іншого немає, ніби вона й сьогодні є найактуальнішою з найактуальніших подій — чи це, часом, не калькування російської ідеологічної матриці?

Ветерани — тієї, Другої світової, війни. Даугуле, після слів про те, що в залі присутні ветерани: «Спасибі, що сімдесят років тому ви захистили нас!». Ветерани підвелися з крісел.  І — крупний план: виходять дядьки в синьому та вручають букети квітів двом ветеранам — тим, що найближче до проходу. Якщо насправді це було не так і квіти вручили всім ветеранам — претензії до режисерів та операторів. От тільки тут уперше пригадалася «світла» радянська дійсність. Тоді простих робітників (та й тих-таки ветеранів) нагороджували орденами, відправляли на партійні з'їзди та в депутати, але... Всі ці почесті діставалися найчастіше й справді гідним робітникам, справді майстрам своєї справи, от тільки були сотні й тисячі інших, точнісінько так само гідних робітників, які своїх орденів і депутатства так і не дочекалися. Орденоносці були найчастіше гідними, але аж ніяк не видатними, не унікальними. Бал правила її величність рознарядка: нагородити людину з такого-то міста, від такої-то галузі, такої-то статі, такої-то освіти, такого-то віку й такої-то національності — а вже під цю рознарядку на місцях підбирали кандидатури на вшанування.

Отак було й тут: якщо ведучі знали, що в залі — ветерани, це означає, що їх запросили на зйомки. Цих запросили, а тисячі інших — ні, тим самим перетворивши запрошених ветеранів на весільних генералів: аби були в залі, бо так треба. І в такій системі координат уже й справді не має значення, чи всім їм вручили квіти, а чи лише двом — головне, щоб на виході була красива й «правильна» телекартинка. До реальної турботи про ветеранів, до справжнього вшанування їх усе це має дуже віддалений стосунок.

А рознарядка правила бал і далі. Від ветеранів перейшли до спортсменів. (Отут і почався перший російськомовний блок: Оля Цибульська виконала пісню «Темп», написану до Олімпіади-1980 у Москві; тоді під час виконання цієї пісні вперше в історії радянського телебачення на екрані з'явилася співачка у брюках — Софія Ротару.) А взагалі, радянські пісні до Дня Незалежності — як би це схарактеризувати?

А мова пішла про старі книги та фільми (а незалежність тут до чого?). І коли Доманський казав: «Наши детские книги и фильмы объединяют нас», із контексту його репліки беззастережно випливало: слово «дитячі» було евфемізмом до слова «радянські». Пісня «Когда весна придет, на знаю», що ілюструвала тему книжок та фільмів, не залишила жодних сумнівів.

О, в цьому епізоді була ціла купа меседжів, та ще й яка багатюща купа! Був Радянський Союз — були книжки та фільми, що виховували нас гідними (ну, звісно ж, раніше й люди всі були чесні й гідні, й трава зелена, й дощі мокрі); потім Україна стала незалежною — й ані книжок, ані проникливих фільмів не стало. Хоч як я крутив слова ведучих, а витлумачити їх в інший бік так і не вийшло. А серед книжок було названо «Два капітани» та «Три мушкетери». Змусити Александра Дюма агітувати за радянську ностальгію — це було щонайменше дуже спритно.

Після епізодів, присвячених ветеранам і спортсменам, я подумки іронізував: ну от, зараз почнуться, як казали за радянських часів, «отрасля» (з наголосом на останній склад) — шахтарі, металурги, ударники радянської торгівлі та радянського житлово-комунального господарства... Яким же був мій шок, коли саме це й сталося! Доманський: «Когда в 50-х годах в одном доме культуры...». 1950-ті роки — це був якраз розквіт незалежності України, чи не правда? А епізод було присвячено робітничим династіям, у залі їх було аж цілих три — з Харківського підшипникового заводу, «Рівнеазоту» та черкаського «Азоту». Чи не забагато вийшло «азотів»? Ні, радянська рознарядка такого б не допустила, неподобство.

Узагалі ж, оспівування «робітничих династій» ще за радянських часів викликало несприйняття; сьогодні ж патетичні слова про «десятиліття й століття, віддані одному підприємству», й це за умов приватної власності на ті самі підприємства, викликали дуже сильні асоціації з кріпосним правом. Що ж, це теж ідеологія: для «еліти» - мільярди доларів, для плебсу — радянські ідеали.

Далі пішло про трудові подвиги взагалі: «На завод, на фабрику, на стройплощадку». Пане Доманський, ви за вікно коли-небудь виглядали? Де ті заводи, де ті фабрики? У руїнах? Цікавим було інше: кілька разів повторивши про «заводи, фабрики та будмайданчики» (пізніше був іще сюжет про моряків), ведучі жодного разу й жодним словом не згадали ані науковців, ані діячів мистецтва, ані вчителів, ані лікарів. Зневажений «прошарок», «службовці» - на відміну від славетного «робітничого класу»? А яке століття, взагалі-то, за тим самим вікном? І якщо 1950-ті роки (а то й 1930-ті) — це й є «мрія про Україну», то про ТАКУ Україну мрійте, будь ласка, самі.

Після чергової пісні розмова занурилася в «отрасля» остаточно; Доманський: «Надеемся, что уникальная отрасль будет спасена» - то це був концерт чи партгоспактив?

Звісно, не обійшлося без епізоду про Карпати: яка ж радянська картинка України без підкреслених окремо Карпат? «Та сама Росія, тільки з Карпатами, трембітами й дивним вбранням» - саме такою малювала радянська пропаганда Україну. Був, щоправда, ще епізод про Одесу, в якому Даугуле назвала це місто «Одесою-мамою» (чи варто нагадувати, в якому середовищі побутувала така назва?).

Епізод про Київ, про видатних діячів, які жили тут: Леся Українка, Булгаков, Вертинський, Паустовський, Віктор Некрасов. Ну, то як вам добірка — зважаючи на святкування Дня Незалежності?

Якщо спробувати сформулювати головну ідею концерту, вона вийде такою: «Не хвилюйтеся, шановні глядачі: це тільки зветься незалежністю; насправді ж яким усе було, таким усе й є». Тяглість нинішньої України від УРСР — от що декларував святковий концерт.

Була й іще одна ідея: Україна — це поки що лише мрія про майбутнє. Постійна аудиторія «Інтера», варто сподіватися, зрозуміла все правильно: от коли до влади прийдуть ті, хто мусить прийти (а про це розповідають усі випуски новин цього каналу) — отоді мрія про Україну тільки й стане реальністю. Яка саме мрія й про яку саме Україну — про це й саме про це протягом двох годин розповідали й ведучі, й ретельно дібрані пісні.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: ukr.media
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду