«Проводити розслідування в ролі журналіста схоже на те, як проводять розслідування детективи, хоча в мене немає значка й пістолета, — каже Скотт Гігам. — Але це вище покликання, яке я можу собі уявити, і я відчуваю, що сьогодні це, можливо, найважливіша річ, яку можна робити». Журналіст переконаний, що захоплення розслідувальною справою в нього в генах — батько Скотта був офіцером поліції й працював у відділі вбивств.

Скотт називає себе репортером старої школи: «Я вважаю, що важливо виходити з редакції, зустрічатися з людьми, приходити до них у гості, ходити з ними випивати, пізнавати їх, вміти їх розговорити. А також знаходити документи, інформаторів, навчитися, як впорядкувати отримані дані та знаходити в них головний фокус».

Він отримав Пулітцерівську премію за журналістське розслідування у 2002 році. Тоді журналіст разом із Сарі Хорвіц (Sari Horwitz) та Сарою Коен (Sarah Cohen) розслідував загибель прийомних дітей у Вашингтоні, округ Колумбія. Журналісти отримали записи, які документально підтвердили загибель 180 зі 229 дітей, що потрапили під опіку Системи захисту дітей округу за період з 1993 по 2000 рік.

Обставини смерті та причетність до них Системи захисту дітей приховувалися від громадськості протягом багатьох років. Деякі діти загинули в результаті нещасних випадків або стрілянини на вулицях, інші померли через хвороби. Кожна п’ята дитина, здебільшого немовлята й діти молодшого віку, загинули після того, як працівники Системи помістили дітей у неперевірені установи чи небезпечні домівки або ж не вжили необхідних превентивних заходів для захисту інтересів своїх підопічних.

Останнє розслідування, над яким працював Скотт Гігам — про опіоїдну кризу в США. MediaSapiens раніше писав про розслідування журналіста The Gazette-Mail Еріка Ейрдовіва на цю ж тему, за яку він отримав Пулітцерівську премію цього року.

Як розповів пан Гігам, The Washington Post вирішила цілити вище й концентруватися не на аптеках чи лікарях, а на фармацевтичних компаніях у США, що ці ліки виготовляють та дистрибують в усій країні. У рамках розслідування на сайті газети вже вийшло більше десяти публікацій. (Див. Тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут і тут.)

Із паном Гігамом ми зустрілися на фестивалі для журналістів-розслідувачів «Межигір’я-Фест-2017» (MezhyhiryaFest), де він був одним зі спікерів. Захід проходив у резиденції колишнього Президента України Віктора Януковича. «Це місце дуже підходить для фестивалю», — зауважує журналіст, поки я дістаю свої нотатки.

Про початок кар’єри

Гігаме, розкажіть, будь ласка, як ви почали цікавитися розслідувальною журналістикою.

Мій батько був офіцером поліції, детективом у відділі вбивств. Він розслідував вбивства, і я був зачарований його роботою. Я пробирався вночі до його робочого столу та проглядав справи. Дивився фотографії з місця злочину, їх описи. І я хотів стати поліцейським. Збирався стати агентом ФБР. Тому я пішов вчитися на юридичний факультет. Там почав писати в газету свого коледжу — й закохався в журналістику. І тому я ніколи не озирався назад.

Проводити розслідування в ролі журналіста схоже на те, як проводять розслідування детективи, хоча в мене немає значка й пістолета. Але це вище покликання, яке я можу собі уявити, і я відчуваю, що нині це, можливо, найважливіша річ, яку можна робити.

Після коледжу я отримав роботу в щоденній газеті. Збирався працювати або іноземним кореспондентом, або журналістом-розслідувачем. Думаю, це просто в моїх генах, від мого батька.

Про що було ваше перше розслідування?

Я ще навчався в коледжі. Мій старший друг працював на атомній електростанції. У нього були документи, які підтверджували, що керівництво станції фальсифікує дані про випробування охолоджувальної системи реактора. Тож він дав мені ці документи, й газета коледжу опублікувала це розслідування.

Які були наслідки публікації?

Тему підхопила місцева газета, ми передали їй документи. І це стало ще однією причиною, чому цю електростанцію було закрито. І я сказав собі — це справді круто. Можна реально змінити ситуацію, якщо займатися такою роботою. Це було як наркотик для мене.

Яким зі своїх розслідувань ви пишаєтеся найбільше?

Складно сказати, я провів їх досить багато. Думаю, що розслідуванням про смерть прийомних дітей у Вашингтоні. Міська влада мала їх захистити, але не зробила цього. Деякі з них померли без поважних причин. Це розслідування призвело до великих змін у Вашингтоні, в судовій системі, системі захисту дітей та роботі соціальних працівників. Було звільнено чимало людей. Це була дуже важлива робота.

«Багато людей сидять на своїх канапах

і вважають себе розслідувачами»

Ваше останнє розслідування присвячене опіоїдній кризі в США. Звідки виникла ідея взятися за цю тему?

Наші редактори почали цікавитися питанням, чому так багато людей у країні помирають від передозування. Звідки вони беруть ліки? Чому так легко отримати ці препарати? Таким чином ми почали досліджувати компанії, які виробляють ці препарати й розповсюджують їх, величезну мережу дистрибуції ліків, замість окремих лікарів чи аптек. Ми шукали людей в Управлінні боротьби з наркотиками, які би стали нашими інформаторами. Так ми знайшли тих, хто допоміг нам скерувати наше розслідування у правильне русло.

Чому в матеріалах про опіоїдну кризу так часто згадується Західна Вірджинія?

Це свого роду «пропускні ворота» до інших штатів. Наркоторговці купували ліки там і потім розповсюджували їх в інших штатах. Це такий собі хаб. Але це не єдиний осередок: Флорида та Огайо також були епіцентрами цієї діяльності. Наркоторговці отримували незаконні рецепти, купували ліки й везли їх у ті штати, де могли продати. В Західній Вірджинії дуже багато наркозалежних людей.

Я почав це розслідування у вересні. Тепер ми об'єдналися з телепрограмою 60 minutes — це популярне у США шоу про розслідування. Далі ми продовжимо роботу над цією темою разом.

Чому The Washington Post вирішила об'єднатися з 60 minutes?

Тому що це дві найкращі новинні організації в Сполучених Штатах. Одна з них виходить на телебаченні, інша — в цифровому форматі. Об'єднавши наші ресурси й потужність двох платформ, ми зможемо робити реальні зміни. Нині у Сполучених Штатах дуже важко змусити людей звернути увагу на щось інше, окрім Дональда Трампа. Він висмоктує всю увагу.

З якими ще проблемами доводиться боротися розслідувальній журналістиці у США?

Ми мало що можемо з цим зробити. Подивіться на головну сторінку сайту The Washington Post, де майже кожна новина про Дональда Трампа. Ми просто перебуваємо в такому моменті історії, коли багато людей відчувають, що наша Конституція опинилася під загрозою, й самі інститути, на яких ґрунтується демократія, теж під загрозою. Тому це важливе питання.

Інше важливе питання — поширення фейкових новин. Користувачі збираються на Reddit та інших подібних платформах і вважають, що вони через них можуть вирішувати певні проблеми. Багато людей сидять на своїх канапах і вважають себе розслідувачами. А вони можуть додати два і два, й у результаті отримати десять. Я зараз наведу приклад, щоби пояснити, що маю на увазі.

У The Washington Post працює редакторка сайту на ім’я Доріс Траонг (Doris Truong). Вона американка азійського походження. У мережі почало поширюватися відео, на якому жінка азійської зовнішності буцімто сфотографувала нотатки державного секретаря США Рекса Тіллерсона, який давав свідчення в Комітеті Сенату з міжнародних відносин. Із незрозумілих причин люди почали писати в інтернеті, що це була Доріс. Вони обурювалися: «Чому ця жінка з The Washington Post фотографує папери Рекса Тіллерсона?» Дійшло до того, що про це навіть написала Сара Пейлін (американська політикиня, членкиня Республіканської партії, екс-губернаторка штату Аляска. — MS).

Хоча насправді Доріс там не було й вона не репортерка взагалі. Через кілька днів усі були виснаженими через цю історію. Коли стало зрозуміло, що це все неправда, деякі вибачилися, а деякі залишилися при своїй думці, що наша редакторка була там і робила фото.

Отже, це досить велика проблема, коли люди роблять хибні припущення й вірять у теорії змови. І таких людей дуже багато. Вони вірять в НЛО або що Кеннеді вбила мафія. Теорії змови пошрюються зі швидкістю лісових пожеж. За кілька хвилин чи годин вони поглинають весь інтернет, і це трошки лякає.

Про перспективи розслідувальної журналістики

Як журналістські розслідування змінилися під впливом нових технологій?

Ми отримуємо у своє розпорядження все більше інструментів і прийомів, яких ми не мали раніше. Можемо відстежувати літаки, використовувати супутникові технології, соціальні мережі… Ми маємо великі дані й малі дані. Можемо отримувати інформацію від державних і недержавних установ. Усе це може допомогти зробити кращий, глибший репортаж. І зробити його набагато швидше. Але це не замінить самого вміння робити репортаж.

Але ви використовуєте нові технології в роботі?

Так, у нас у штаті є дві людини — редактори баз даних, — які займаються виключно цим. Це дуже важлива посада. Один із них, Стівен Річ, працює в кожному великому проекті, який робить The Washington Post. Ми залучаємо його в усі розслідування, тому що він завжди може знайти ті дані, які ми би не змогли знайти самостійно.

Що ще, окрім нових технологій, може допомогти зробити якісне розслідування?

Ви знаєте, я репортер старої школи. Вважаю, що важливо виходити з редакції, зустрічатися з людьми, приходити до них у гості, ходити з ними випивати, пізнавати їх, уміти їх розговорити. А також знаходити документи, інформаторів, навчитися впорядкувати отримані дані та знаходити в них головний фокус. У нас багато цифрових інструментів, які можуть поглибити й посилити репортаж, та ними треба вміти користуватися.

На вашу думку, чи зберегли американські медіа довіру своєї аудиторії?

Я думаю, що довіра до медіа підірвана. І значною мірою її підірвав сам президент. Він продовжує говорити, що ми «фейкові новини», що ми вороги народу. Він президент, голосували ви за нього чи ні, він усе ж президент Сполучених Штатів. Він називає репортерів найгіршою формою життя, мерзотниками. І люди починають міркувати: «О, ну, можливо, він має рацію. Може бути, вони є ворогами народу. Може бути, вони є частиною змови проти президента». Чи багато людей цікавляться тим, із яких джерел вони дійзнаються новини, чи є вони надійними? Чи можна довіряти The Washington Post?

І як розвиватиметься далі розслідувальна журналістика?

На мою думку, потреба в журналістах-розслідувачах зросте. Ми подвоїли кількість співробітників у нашому відділі. І CNN також. Дональд Трамп зробив журналістику знову великою (тут гра слів: гасло передвиборчої кампанії Дональда Трампа «Зробимо Америку знову великою». — MS). У нас іще ніколи не було так багато читачів, як і в The New York Times. Вони також наймають нових розслідувачів. Це дуже важлива галузь, її очікує яскраве майбутнє. Ви не заробите на цій роботі багато грошей, але можете зробити реальні зміни.