Західна журналістика часто слугує прикладом для багатьох українських проектів: від ухвалення кодексів та стандартів до досвіду висвітлення воєнних конфліктів. Утім, американська журналістика — це не лише Вотергейт та постійне міжпартійне протистояння, але й гумор. Традиція його використання в ЗМІ Сполучених штатів формувалася протягом усього ХХ століття, а нині є такою ж звичною, як розслідувальна журналістика чи ранкові новини. Гумор існує всюди: від невеликих нішевих видань до вечірніх телешоу із високими рейтингами.

Та цього разу поговоримо про один із найстаріших інструментів гумору — карикатуристику.

Досі тривають дискусії щодо виникнення жанру карикатури. Бо перш за все треба визначитися, про що саме йдеться — техніку гротескних малюнків чи їхню соціальну функцію кепкування з певних політичних процесів, осіб чи держав. Проте вже наприкінці XIX — на початку XX століття карикатури стали невід’ємною частиною британських та американських газет. На початку 1870-х карикатури призвели до відставки корумпованого американського політика Вільяма Твіда, що стало прецедентом демонстрації сили ЗМІ в ті роки.

Карикатуристика супроводжувала всі запеклі публічні дискусії. Під прицілом художників опинялися питання расової сегрегації, нерівномірного розподілу багатства, питання ізоляціонізму чи участі Америки у європейських справах... Причому з часом акцент художників змістився з окремих персоналій на політичні процеси. У 20-ті роки між консервативними та ліберальними крилами у США точилася війна щодо прав чорношкірого населення, а на початку 40-х карикатури у пресі агітували приєднатися до союзників або до Гітлера у Другій світовій.

Еволюція методів і тем

Із початком нового тисячоліття карикатури суттєво змінилися. Раніше домінували техніки віддзеркалення (коли автор замінює об’єкти протилежними речами), контрасту (зміна розмірів чи поєднання різних величин для підкреслення чогось більш чи менш вартісного) та поєднання (коли буденні об'єкти доповнюються якимись абсолютно іншими символами). Чорношкірі плантатори, маленький Гітлер поряд зі Сталіним або ж знак Олімпійських ігор із наручниками замість кілець — все це приклади старих методів карикатуристики.

 The Charlotte Observer, 1898 рік

 Герберт Блок, 1978 рік

Дженні Голдберг, 1940 рік

Частково вони залишились актуальними й тепер, однак у наш час куди більшої популярності набуває інший формат — інтертекстуальність.

Цей постмодерний засіб передбачає наділення тих чи інших суспільних, політичних, культурних чи економічних символів новими сенсами. Американські карикатуристи вдавалися до інтертекстуальності й раніше, однак легшою для сприйняття вона стала з поширенням освіти, а також охопленням максимальної кількості американців телебаченням. Чи не найчастішою у використанні алюзією стали літературні твори в жанрі антиутопії. Повість англійського письменника Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» стала основою для зображення багатьох політиків.

Джек Оман, 2010 рік

 А його ж роман «1984» — символом споживацтва і втрати людьми приватності.

 Inkcint cartoons, 2013 рік

Під час президентської кампанії 2016-го американські медіа не цуралися різних порівнянь: від сюжетів із Біблії до сучасного кінематографа.

Джордан Ейван,  NewYorker, 2015 рік

 Майк Луковіч, 2016 рік

Із часом змінилися не лише інструменти карикатури, але й теми. Питання, розглянуті карикатуристами, вийшли далеко за межі політичної сатири й торкнулись абсолютно нових царин. Спорт, фінанси, економіка, технології та штучний інтелект, недосконалість права, реклама та навіть бізнес — об’єктами жартів може стати все. Не оминула така доля й найконсервативніших сфер суспільної діяльності — релігії, історичної пам'яті та особистого життя.

Danziger, 2010 рік

 Danziger, 2012 рік

Свобода чи політкоректність

Сьомого січня 2015 року в редакції французького карикатуристського журналу Charlie Hebdo в Парижі відбувся теракт, внаслідок якого загинуло 12 людей. Атака на Charlie була відповіддю ісламських фундаменталістів на неприйнятне, з їхньої точки зору, висвітлення ісламу, а також публікацію зображення пророка Магомета.

Charlie Hebdo за трагічний січень 2015 року

Це далеко не перший випадок убивства карикатуристів, однак наймасовіший та найзухваліший. Пізніше масові акції на підтримку редакції та її власне бажання продовжити роботу стали символом свободи слова та протистояння агресії в ненасильницький гумористичний спосіб.

Цей теракт іще раз виніс на поверхню громадського обговорення тематику свободи слова та її обмежень.

Реакція поміркованих представників ісламу була критичною щодо публікацій видання. Осуд насильства подавався поряд із осудом карикатуристів, які не хотіли рахуватися з важливою частиною життя багатьох своїх співвітчизників.

Не менше проблем із карикатуристами має й Католицька церква. Після декількох розслідувань щодо педофілії серед діячів церкви та прикриття цієї справи на рівні найвищого керівництва Ватикану, карикатури почали завдавати щоразу потужніших ударів. (У 2003 році газета Boston Globe здобула премію Пулітцера за «відважне, вичерпне висвітлення сексуальних домагань із боку священників» римо-католицької церкви. У 2016 році стрічка про це «В центрі уваги»  (Spotlight) Томаса Маккарті отримала «Оскар» в номінації «Найкращий фільм»).

 Майк Кіфі, InToon, 2010 рік

Неодноразово персонажем карикатур ставав Папа Римський, що викликало осуд як серед ватиканської бюрократії, так і серед вірян чи політиків консервативного табору.

Інші табуйовані теми здебільшого стосувалися національних трагедій чи певних темних сторінок історії. Чільною темою для США, як і для більшості інших країн, виявився Голокост. Карикатури в цьому напрямі стали справжнім випробовуванням для медіа ліберального крила, які одночасно закликали до політичної коректності й поваги до жертв, а також підкреслювали, що сміятися можна з будь-чого.

The Miami Hurricane, 1993 рік

Іншою гострою темою стали події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку. Проте тут зберігався відносний консенсус: жартувати з таких свіжих у пам'яті подій наважувались одиниці.

 Slate magazine, 2008 рік

Так чи інакше, поєднання необмеженого гумору та політичної коректності поставило чимало нових складних питань для ЗМІ та суспільства загалом. Наприклад, чи можна продовжувати публікувати карикатури про іслам, засуджуючи конкурс карикатур на тему Голокосту в Тегерані? І якщо більшість мейнстримних ЗМІ обрали тактику оминання гострих кутів, то дехто підняв ставки й пішов далі.

Ширший контекст

Традиція карикатури знайшла своє продовження в ширшій площині американського медіасередовища. Якщо до Першої світової виник і поширився культовий карикатурний журнал Puck, то пізніше традиція карикатур заради карикатур змінилася їх контекстним використанням у мейнстримних медіа.

Обкладинка журналу Puck за 6 квітня 1901 року

Якщо у Британії та Франції карикатуристика протягом усього ХХ століття залишалася досить самодостатнім жанром, а нішеві видання почали закриватись у зв'язку із загальною кризою друкованих видань, то американські ЗМІ перейшли на комбіновану модель, у якій карикатури виходили в найбільших медіа. Всі, від ліберальних газет The New York Times та The Washington Post до консервативних Chicago Tribune та The Wall Street Journal використовували карикатури для зображення резонансних новин.

Хенг, The New York Times, 2016 рік

Деякі видання, як-от тижневик The New Yorker, створили окремий розділ під політичну сатиру, де першу скрипку грали карикатури. 

У цього журналу ця модель збереглась і досі, хоча карикатури часто перетворюються на анімацію чи інтерактивну графіку.

Обкладинка журналу New Yorker за 14 листопада 2016 року

Але окрім безпосередньо ЗМІ, карикатура неочікувано віднайшла нове життя у дотичних сферах. Трафаретні карикатури з віслюками та носорогами (символи основних американських партій) заповнювали вулиці напередодні голосувань, а популярні комікси подекуди ставали прихистком для радикальної і їдкої політичної сатири, яка не знайшла собі місця у ЗМІ.

Та найцікавішою інкарнацією карикатур США стало телебачення. Якщо короткі політичні анімаційні ролики дуже швидко довели свою неефективність, то індустрія мультсеріалів встановила фактичну монополію на полі телевізійної сатири. Від м'яко-іронічних «Сімпсонів» до токсичного і неполіткоректного «Південного парку».

Кадр із мультсеріалу «Сімпсони»

На ТБ карикатури відродилися не лише в новому жанрі, але й для нової аудиторії. Протягом останніх двох десятків років найвищі оцінки кінокритиків у категорії мультиплікаційних серіалів отримують якраз сатиричні мультики з політичною чи соціальною критикою.

Який чудесний світ новий!

Нова технологічна доба дарує карикатурам й інші можливості та виклики.

Фрагментарність інформації та її хаотично швидке поширення підносить кумедні та впізнавані образи через алгоритми соціальних мереж. Нині політична карикатура живе в інтернет-мемах, анімаційних вставках в онлайн-медіа та наклейках у месенджерах, зокрема Telegram.

Таке відродження карикатури додало їй доступності, а як наслідок — конкурентності. Кожен може розробити свою карикатуру, використовуючи графічні планшети або ж універсальні шаблони. Ресурси, які живуть з обміну такими картинками між користувачами, поступово виходять на провідні місця з-поміж розважальних медіа.

Тренд на карикатури, наче бумеранг, повертається і до мейнстримних ЗМІ. П'ять років тому з новими типами візуальної сатири експериментували лише бунтарські сайти Mashable та Buzzfeed. Тепер черга дійшла й до сторінок у соціальних мережах найавторитетніших видань.

Однак нові можливості означають і нові загрози. Візуальна сатира стає все більш персоналізованою — на противагу тому шляху, який карикатури пройшли в попередніх двох століттях. Поруч із соціальною функцією йде спрощення змісту та персоніфікація.

Особливо це актуально після того, як президентом США став Дональд Трамп.

Едель Родрігес, обкладинка журналу Time за 22 січня 2018 року

Перед карикатуристами, редакторами та інтернет-користувачами стоїть постійна спокуса вчергове посміятися з проблемного президента. Однак цю спокусу має врівноважувати усвідомлення загрози ще більшого розколу в суспільстві. При всій своїй могутності сатира не зцілює рани, а лише поглиблює їх. Зцілення ж — прерогатива іронії.