Питання медіаграмотності в Україні набуває все більшої актуальності, а потреба населення у критичному мисленні проявляється все виразніше. Та мало хто знає, що Україна — одна з небагатьох пострадянських країн, де не лише громадський сектор, але й держава робить певні кроки в напрямі медіаосвіти. Кроки ці, щоправда, недостатньо координовані і традиційно з майже нульовим фінансуванням. Однак завдяки ентузіазму й мотивації великої кількості педагогів процес упровадження медіаосвіти рухається.

Цього року Міністерство освіти та науки затвердило всеукраїнський експеримент із медіаосвіти на 2017–2022 роки, який має назву «Стандартизація наскрізної соціально-психологічної моделі масового впровадження медіаосвіти у вітчизняну педагогічну практику».

Оскільки для широкої громадськості, та й для багатьох не залучених до процесу педагогів суть експерименту маловідома, MediaSapiens вирішив знайти відповіді на найважливіші питання. Розуміючи комплексність і багатоаспектність медіаосвіти, ми не претендуємо на істину в останній інстанції і сподіваємося на відгуки та обговорення і з боку включених в експеримент педагогів, і всіх зацікавлених.

Отже, ми поставили перед собою такі запитання.

1. Що таке експерименти в системі освіти?
2. Яка мета експерименту з медіаосвіти?
3. Хто в ньому бере участь?
4. Що означає «наскрізне впровадження»?
5. Чи варто включати курс із медіаграмотності в навчальний план як обов'язковий?
6. Що відбувається на нинішньому підготовчому етапі?
7. Чи наявні навчальні програми з медіаграмотності і для яких класів?
8. Що заважає ефективному проведенню експерименту?
9. Чи фінансуються школи, що беруть участь в експерименті?
10. Як відбувається комунікація між усіма закладами, що беруть участь в експерименті?
11. Як вимірюються результати експерименту?
12. Яким чином відбувається підготовка вчителів?
13. Чи буде впроваджено спеціальність «медіапедагог»?
14. Чи патріотичне виховання має бути складовою медіаосвіти?
15. Як відбувається співпраця з Міністерством освіти та науки?

1. Що таке експерименти в системі освіти?

У нашій країні існує Закон «Про інноваційну діяльність». 22 вересня цього року було затверджено нове «Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності» за № 1171/31039. Згідно з ним, освітніми інноваціями є новостворені або вдосконалені освітні, навчальні, виховні, психолого-педагогічні та управлінські технології, методи, моделі й рішення в галузі освіти, що підвищують ефективність навчання.

Інноваційну освітню діяльність (тобто, експерименти) можуть реалізовувати фізичні та юридичні особи: педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники навчальних закладів, а також самі освітні заклади й установи. Інноваційна освітня діяльність може здійснюватися на трьох рівнях: всеукраїнському, регіональному, а також на рівні навчального закладу.

Згідно з цим положенням, експериментом є комплексний метод дослідження, який забезпечує перевірку висунутої на початку гіпотези й дозволяє з’ясувати умови, потрібні для втілення пропонованої інновації.

Рішення про організацію та проведення експерименту всеукраїнського рівня ухвалює Міністерство освіти і науки України.

Фінансування здійснюється або відповідними органами управління освітою, або іншими юридичними та фізичними особами. Крім того, фінансування інновацій в освіті може забезпечуватися за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів.

До прикладу, нині триває ще один всеукраїнський експеримент — «Створення та апробація методичної системи навчання основ робототехніки як складової STEM-освіти». Як пише видання «ОсвітаУкраїни», в його рамках у навчально-виховному комплексі № 141 міста Києва в 10–11-х класах інформаційно-технологічного профілю впроваджено профільний курс «Інформаційні технології». Його викладання ставить за мету оволодіння сучасними комп’ютерними технологіями за спеціалізаціями «Веб-дизайн», «Архітектурне та ландшафтне проектування», «Інформаційні технології в економіці та бізнесі» чи «Тривимірне моделювання та анімація» — на вибір. За участі меценатів школа знайшла кошти на деталі 3D-принтера. Його виготовили самі учні — під науковим керівництвом фахівця з НТУУ «КПІ».

2. Яка мета експерименту з медіаосвіти?

По-перше, слід сказати, що нинішні заходи зі впровадження медіаосвіти є продовженням попереднього експериментального етапу, що тривав із 2011 до 2016 року, в рамках якого різними формами шкільної медіаосвіти було охоплено понад 40 тис. учнів у 250 загальноосвітніх навчальних закладах восьми областей України.

По-друге, обидва експерименти в першу чергу ґрунтуються на Концепції зі впровадження медіаосвіти в Україні, яка була ухвалена 2010 року, а оновлена — у 2016-му.

Мета нинішнього експерименту — перевірка результативності вітчизняної моделі наскрізної медіаосвіти (нижче розповімо про неї детальніше) та підвищення рівня медіакомпетентності педагогів і студентів педагогічного і психологічного профілю.

3. Хто в ньому бере участь?

На підготовчому етапі в експерименті вже бере участь близько 200 навчальних закладів із усієї країни. Серед них — обласні інститути післядипломної освіти, на базі яких відбувається навчання медіапедагогів, вищі професійні училища, дошкільні навчальні заклади і загальноосвітні: школи, гімназії, ліцеї, навчально-виховні комплекси. Експериментом буде охоплено всі 24 області України та м. Київ. Наразі вже зареєструвалися в експерименті: у Вінницькій області два заклади, у Волинській — три, у Дніпропетровській — сім, у Донецькій — чотири, в Житомирській — сім, у Закарпатській — три, в Запорізькій — шість, в Івано-Франківській — два, в Київській — десять, у Кіровоградській — три, в Луганській — п'ять, у Львівській — десять, у Миколаївській — шість, в Одеській — дев'ять, у Полтавській — п'ять, у Рівненській — чотири, в Сумській — шість, у Тернопільській — 36 закладів, у Харківській — 20, у Херсонській — дев'ять, у Хмельницькій — шість, у Черкаській — три, у Чернівецькій — п'ять, у Чернігівській — п'ять. Також до експерименту долучилися три навчальні заклади Києва і 25 інститутів післядипломної педагогічної освіти з різних регіонів України.

4. Що означає «наскрізне впровадження»?

«Наскрізна — це означає, що медіаосвіта в тій чи іншій формі відбувається на всіх рівнях освіти, — пояснює наукова керівниця експерименту, завідувачка лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, Любов Найдьонова. — Вона має пронизувати все: від садочка до вишу. Діти мають вчитися навичок медіаграмотності системно. Добре, що зараз уже в третьому класі вчать різниці між фактом та судженням. Далі це може відбуватися інтегрованим шляхом — тобто включено в програми різних предметів. Для деяких дисциплін наскрізні лінії медіаосвіти вже напрацьовані: в українській мові, історії. Коли ми залучимо до себе ще фахівців, то можемо вводити таку лінію в межах кожного предмету».

5. Чи варто включати курс із медаграмотності у навчальний план як обов'язковий?

У закладах, що беруть участь в експерименті, медіаграмотність є частиною варіативної складової навчальної програми, зокрема у старших класах викладається предмет «Медіакультура».

«Варіативна складова — це курси за вибором, які може обирати школа, порадившись із батьками, а в старших класах і з учнями, — пояснює радниця міністра освіти та науки Іванна Коберник. — Для впровадження в такому форматі існує достатня кількість хороших курсів із медіаосвіти. Інше питання — це те, що школи, на жаль, не так часто обирають ці курси. Це стається, зокрема, й через пасивність щодо цього питання батьків, які не наполягають на тому, щоб їх залучили до вибору курсів. І частково з позиції школи це зручніше — школа замість цього може, умовно кажучи, додати навантаження вчителям, яким його не вистачає, а не керуватися корисністю уроків для учнів».

Чи потрібно обов’язкове включення взагалі, тут думки педагогів різняться. Одні вважають, що в нашій бюрократичній системі, допоки не буде «вказівки згори», нічого не зміниться. Інші дотримуються активного, а не пасивного підходу — адже, згідно з новим законом «Про освіту», школи вже мають автономію, й у разі активної позиції керівництва та вчителів реально розпочати викладати медіаосвіту і без вказівки. Але процес має відбуватися поступово, щоби медіаграмотність впроваджувалася не для галочки, а стала для шкіл власною потребою орієнтування в інформаційному просторі.

За словами пані Найдьонової, головним очікуваним результатом є введення медіаосвітніх компетентностей у державні стандарти: щоб діти кожного віку мали засвоїти певні навички медіаграмотності. Новий стандарт початкової школи вже містить поняття «критичне мислення».

Якщо казати про закордонну практику, то в багатьох європейських школах медіаосвіта викладається і як окремий предмет, і водночас інтегрована в інші предмети. Однак усе залежить від освітньої системи. Наприклад, у Чехії в законі про освіту зафіксовано, що медіаграмотність має бути включена в навчальний процес, але щодо окремого уроку — медіавиховання — йдеться лише в частині про базову школу (початкові класи), щодо інших класів це лишається на розсуд школи, чи то буде окремий предмет, чи інтеграція.

6. Що відбувається на нинішньому підготовчому етапі?

Загалом в експерименті п’ять етапів: підготовчий, концептуально-діагностичний, формувальний, узагальнювальний, коригувальний.

Підготовчий етап охоплює поточний навчальний рік. За цей період (до серпня 2018 року) навчальні заклади-учасники експерименту мають заявити про своє бажання взяти участь в експерименті, вийти на зв’язок із Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України, визначитися з форматами впровадження експерименту в навчальний процес і, щонайменше, провести кілька тематичних заходів.

Дехто ж уже готовий розпочинати викладання медіаосвіти. Однак значного збільшення кількості учасників не буде, оскільки інакше буде складно реалізовувати комунікацію та координацію дій в експерименті.

Школи та інші навчальні заклади аналізують, у якій формі медіаосвіта в них уже є. Вчителі знайомляться з різними напрямами й форматами інтеграції медіаосвіти в навчальний процес, аналізують можливості школи. Визначаються, чи є в них можливість ввести окремий предмет «Медіакультура», чи це буде факультатив, чи позакласний гурток (журналістики, відеовиробництва, анімаційна студія, кіноклуб тощо), чи школа лише інтегрує певні аспекти медіаосвіти в інші навчальні предмети.

А власне викладання медіаосвіти учасники експерименту мають розпочати з наступного навчального року, хоча за бажання можуть і раніше. Ті, хто брав участь у попередньому експерименті лабораторії, продовжують викладання.

7. Чи наявні навчальні програми з медіаграмотності і для яких класів?

Так, є навчальні програми для початкової, середньої та старшої шкіл, для 8 й 10 класів є готові підручники, а також робочі зошити. Велику роль у методичному забезпеченні вчителів відіграє Академія української преси, яка регулярно видає посібники для вчителів із медіаграмотності та приклади авторських уроків — як українських авторів, так і переклади іноземних. Зокрема, серед них «Медіаграмотність на уроках суспільних дисциплін: Посібник для вчителя» та «Медіаграмотність: Підручник для вчителів» авторства американських педагогів Сінді Шейбе і Фейз Рогоу. Триває виробництво нових авторських розробок медіапедагогами.

Варто сказати і про допоміжні інноваційні інструменти, які можуть стати в пригоді. Зокрема, це продукти ГО «Детектор медіа» — інтерактивний підручник для підлітків «МедіаДрайвер» та курс із новинної грамотності; гра, розроблена IREX, Академією української преси та StopFake, — «Медіаграмотна місія»; «Медіанавігатор» — збірник вправ із медіаграмотності, над яким працювали педагоги із семи країн.

8. Що заважає ефективному проведенню експерименту?

Однією з проблем експерименту є занадто забюрократизована процедура залучення до нього шкіл, що, в принципі, характерно для адміністрування експериментальної інноваційної діяльності в освіті.

Школа має зібрати великий пакет документів, потім має бути підготовлено лист-клопотання про включення в експеримент від районного управління освіти, потім — від обласного, яке вже йде на Міністерство освіти та науки України. На думку Любові Найдьонової, значно краще було би здійснювати процедуру не клопотання, а інформування, що школа вирішила взяти участь в експерименті, який було розроблено державним коштом і затверджено державою.

«Якщо школа вирішила, що вона укладає угоду з науковим осередком, концепція якого її зацікавила, вона обговорює це з батьками і потім пише листа, — пропонує науковиця. — Навчальні заклади укладають договір із Національною академією педагогічних наук. І всі решта — район та область — мають бути просто поінформовані про це».

Через занадто складну й тривалу процедуру приєднання деякі навчальні заклади можуть не встигнути долучитися. А пізніше, за умовами експерименту, в них уже не буде такої можливості.

9. Чи фінансуються школи, які беруть участь в експеримент?

Ні, експериментом не передбачено додаткового фінансування шкіл. Хоча воно було би необхідне насамперед для придбання посібників і фінансування витрат на відрядження вчителів на семінари чи курси. Адже медіа — надзвичайно динамічне явище, і дізнаватися нове та підвищувати кваліфікацію вчителям потрібно весь час. Не кажучи вже про потребу в медіазасобах у самих школах, де часто немає комп’ютерів та інтернету.

Проте Любов Найдьонова переконана, що за бажання кожен навчальний заклад зможе знайти невеликі кошти на впровадження медіаосвіти. За її словами, переважна більшість учасників експерименту створюють свої можливості: беруть участь у конкурсах, а на грошові призи купують техніку для медіастудій і комп’ютерних класів. А також реалізують проекти за фінансової підтримки батьків чи меценатів.

10. Як відбувається комунікація між усіма закладами, що беруть участь в експеримент?

Встановлення комунікації між учасниками нині є ключовим завданням. Для цього було створено ГО «Українська асоціація медіапсихологів та медіапедагогів», долучитися до якої можна тут. Організація створена співробітниками лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН задля того, аби налагодити координацію дій та поширення інформації серед освітян і психологів, які займаються медіаграмотністю.

Ще один зі способів — інноваційна інтернет-конференція на сайті лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, що проводилася цієї осені.

Кожні 7–10 днів лабораторія пропонує закладам один захід із медіаосвіти, який він може провести в себе й повідомити про це. Таким чином учасники експерименту стають видимими для організаторів.

Стежити за цим процесом можна, зокрема, у фейсбук-групі.

Скажімо, в рамках світового Тижня медіаграмотності учні 6-А класу Кременчуцького НВК № 25 провели акцію «Один день без мобільного телефона». У рамках цього ж тижня в Мелітопольській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів № 11 учням 8–11 класів провели тренінг «Яким є сучасний світ медіа?», на якому розповіли про переваги й небезпеки світу медіа. А Хмелівський навчально-виховний комплекс на Сумщині провів дебати старшокласників на тему «Соціальні мережі маніпулюють свідомістю людей».

У рамках декади «Аудіовізуальної спадщини та анімації в Україні» діти з різних регіонів онлайн поспілкувалися з творцями мультсеріалу «Мавка» і фільму «Сторожова застава», а ще про свою роботу їм розповіли відомі радіоведучі.

11. Як вимірюються результати експерименту?

Лабораторія запроваджує систему вимірювання ефективності масового впровадження медіаосвіти — тобто здобутих учнями знань. Це спільний проект із Інститутом рефлексивних досліджень. Для цього ІТ-фахівці створюють спеціальну систему, в якій кожен учень матиме свій профіль та унікальний пароль. Так само їх матимуть батьки та вчителі. Таким чином кожен учень, кожна школа та навіть область зможе бачити етапи поступу дітей у цій тематиці на різних рівнях, а також буде підсумовано результати по всій Україні.

До кінця року планується провести пробний моніторинг знань дітей за розробленою лабораторією методологією проведення опитувань у дистанційному форматі. А навесні — масштабний зріз знань учнів середніх та старших класів.

«Потім ми будемо з цією ж вибіркою людей проводити систематичні заміри рівня медіаграмотності та її окремих характеристик, зв’язками із суб’єктивним чи психологічним благополуччям, рівнем травмованості, емоційними станами. Таким чином ми зможемо систематично перевіряти ті гіпотези, які в нас є щодо позитивного впливу рівня медіаграмотності на цілу низку актуальних психологічних проблем», — пояснила пані Найдьонова.

12. Яким чином відбувається підготовка вчителів?

Недостатня інфраструктура для підготовки вчителів — це одна з головних перешкод на шляху до впровадження медіаосвіти. І варто сказати, не лише в Україні: як свідчить спілкування з педагогами з інших країн, це скрізь стає ключовою проблемою. Оскільки для масового впровадження необхідні зміни в системі освіти взагалі, а це процес нешвидкий. В Україні підготовка вчителів здійснюється, по-перше, в закладах післядипломної освіти, зокрема, зусиллями лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, а по-друге, громадськими організаціями, як-от Академією української преси, яка проводить регулярні школи з медіаграмотності для вчителів та педагогів.

В ідеалі в кожній області має запрацювати регіональний осередок із медіаосвіти, який створять уже досвідчені медіапедагоги і який враховуватиме регіональні особливості. Це має запрацювати протягом п’яти років, які триває експеримент.

Викладачка факультету педагогічної освіти ЛНУ імені Івана Франка Ірина Субашкевич, яка викладає курс «Основи медіаграмотності», каже: «Я вважаю, що ці дисципліни повинні бути на перших курсах у всіх студентів, а не тільки педагогів. Адже зараз кожен з нас є споживачем медіапродукції», — каже пані Субашкевич.

ЛНУ імені Франка — це єдиний виш у Львівській області, де викладається медіаосвіта. Аби домогтися розширення викладання медіаосвіти у вишах, на думку науковиці, слід насамперед переконувати в її важливості керівників вишів. «Наказ Міністерства освіти був би найкращим варіантом. Але… за ці п'ять років я побачила, що на впровадження нових курсів впливає людський ресурс. Якщо керівництво факультету чи вишу розуміє доцільність — будуть впроваджувати, хоча всюди обмежені можливості по годинах. На жаль, на конференціях ми рідко бачимо керівників вишів, там переважно викладачі. А не кожен викладач здатний достукатися до вищого керівництва», — каже Ірина Субашкевич.

Водночас викладачка переконана, що коло її колег, які можуть і хочуть викладати медіаосвіту, вже сформувалося. «З кожним роком таких людей усе більше. Я бачу, що якщо цим займається психолог, соціальний педагог чи журналіст — дітям це цікаво. Вчителі інформатики інакше це бачать, вони на технічні моменти роблять акцент. Більшість із нас — це альтруїсти, самовіддані люди, які вкладають в це багато енергії, приносять свою техніку на пари», — вважає вона.

13. Чи буде впроваджено спеціальність «медіапедагог»?

Чи потрібно впроваджувати окрему спеціальність, думки розділяються. Одні педагоги вважають, що все має йти шляхом розвитку інтегрованих професій. Тобто медіаграмотність для будь-якого вчителя має бути фаховою вимогою і повинна бути обов’язковим курсом у підготовці. Інші переконані, що окрім загального курсу для усіх студентів педзакладів, повинна бути ще й окрема поглиблена спеціалізація. «Я думаю, що варто мати спеціальність «медіапедагог». Наш факультет готує соціальних працівників. Можна було б розділяти студентів на другому курсі за спеціалізацію й на «медіапедагогів». Це б розширювало їх можливості як професіоналів», — впевнена пані Субашкевич.

У пані Найдьонової така думка: «Насправді, абсолютно всі вчителі мають бути медіаграмотними. А от у психологів це може бути спеціалізацією. У нас збільшується потреба психолога, який би консультував медіа на етапі продакшну. Скажімо, в процесі планування сітки мовлення телеканалу. Така спеціалізація не має бути масовою, але насамперед якісною».

Наразі медіаграмотність у школах викладають і вчителі мов, і інформатики, й суспільних дисциплін, і психологи, і соціальні працівники, і журналісти-практики.

14. Чи патріотичне виховання має бути складовою медіаосвіти?

Одним із пунктів в описі експерименту, який привернув увагу MediaSapiens, був принцип патріотичного виховання, який називається одним із основних для впровадження наскрізної медіаосвіти. Пані Найдьонова розповіла, що це було спірним питанням.

«Деякі люди вважали, що медіаосвіта — це не про патріотичне виховання, а в цілому про інформаційний простір і критичність, — зазначила вона. — Але ми живемо в такий час, коли інформаційний простір стає ареною гібридної війни, де розгортаються інформаційно-психологічні операції. Тому ми не можемо просто ігнорувати ці аспекти. У сучасних війнах руйнування ідентичності супротивника є одним із ключових моментів. Мішенню стає мислення взагалі й критичне зокрема. Це спеціальні технології для руйнування логічних зв’язків людини та емоційних станів по відношенню до своєї держави. Насамперед ідеться не про етнічний, а про державницький патріотизм. Звісно, ми не прагнемо розвинути в дітях націоналізм».

Але думки щодо цього питання різняться. Співавторка цього матеріалу (й редакторка MediaSapiens Марина Дорош) мала можливість поспілкуватися з найбільш відомою експерткою у сфері медіаграмотності Сполучених Штатів Рене Хоббс (інтерв’ю з нею незабаром буде опубліковано). Одне з питань, яке я поставила Рене, стосувалося саме патріотичного виховання й доцільності його поєднання з медіаграмотністю. Рене зазначила, що медіапедагог не повинен бути «ідеологічно пропагандистом». «Але зараз є така проблема, коли медіапедагог може робити щось справді хороше в цій сфері, але він чи вона використовує медіаграмотність для іншої політичної мети, — каже РенеХобс. — Медіаграмотність веде тут до іншої цілі — можливо, ця ціль дуже хороша, наприклад, розвинути демократію в Україні. Чи зробити проблему глобального потепління найбільш значущою проблемою сьогодні. Так, це хороші цілі, але в даному випадку медіапедагог сам стає пропагандистом. І, за моїми відчуттями, це заперечує принцип критичного мислення». Головна небезпека поєднання патріотичного виховання й медіаосвіти, на думку Рене, в тому, що в такому випадку деякі сфери й питання за замовчуванням не можуть зазнавати критики — а це вже є помилкою з боку медіапедагога.

15. Як відбувається співпраця з Міністерством освіти?

У всеукраїнського експерименту з медіаосвіти наразі немає координатора в апараті Міністерства освіти. Він є в Інституті модернізації змісту освіти — це Надія Сенчук із відділу інноваційної діяльності та дослідно-експериментальної роботи.

У відповідь на запит від MediaSapiens Міністерство освіти і науки України повідомило, що, згідно з Положенням про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності, експертиза виконання програми кожного етапу експерименту, який проводиться установами НАПН, здійснюється безпосередньо відділеннями НАПН.

Наводимо фрагмент відповіді відомства: «Міністерство освіти і науки України визнає, що пріоритетними напрямами створення цілісної системи наскрізної медіаосвіти є розроблення психологічно обґрунтованих навчальних програм інтегрованої освіти для дошкілля і молодших класів загальноосвітніх шкіл, поширення практики інтеграції медіаосвітніх елементів у навчальні програми з різних предметів, напрацювання низки факультативних медіаосвітніх програм для підлітків, упровадження курсу медіакультури з урахуванням особливостей переходу до профільного навчання і професійної освіти, активізація позакласної і позашкільної роботи, інших форм учнівської творчості медіаосвітнього спрямування».

Трохи детальніше пояснила радниця міністра освіти Іванна Коберник: «Міністерство тепер займається тим, щоб розробити окрему комунікаційну кампанію з популяризації курсів із медіаосвіти й критичного мислення. Треба, проте, розуміти, що міністерство зовсім не має бюджетів на комунікаційні кампанії. Але до цього проявили інтерес ГО, і міністерство надало їм листи підтримки, і, наскільки нам відомо, вже розпочато проект із розробки такої комунікаційної кампаніі — щоби зробити курси з медіаосвіти більш відомими у школах, роз’яснити корисність і прикладний зміст цих курсів як для учнів, так і для батьків і вчителів».

***

MediaSapiens висвітлює впровадження медіаосвіти в Україні з 2011 року: тоді починався перший експеримент, і була в розробці навчальна програма для десятикласників. Безумовно, за ці шість років виконано важливу роботу — в першу чергу в напрямі підготовки вчителів та методичного забезпечення. Цьому сприяло й те, що останніми роками питання медіаграмотності опинилося на порядку денному — через війну в нашій країні, зокрема гібридну.

Проте, як свідчить наше спілкування з учителями й педагогами в різних містах України, все одно медіаграмотності бракує потужної інформаційної кампанії в середовищі освітян щодо ходу експерименту і його можливостей. І не тільки в освітньому середовищі, але й серед батьків. Багато хто з них не має уявлення, навіщо цього вчити дітей, тож через нерозуміння чи неправильне тлумачення цілей предмету деякі батьки чинять спротив.

Як уже було зазначено, бракує координованої роботи профільних відомств у вирішенні проблемних питань, що виникають під час експерименту. Майже рік тому Міносвіти заявляло про намір зібрати й систематизувати інформацію про ключову діяльність у напрямі медіаграмотності, яка здійснюється в різних областях, та поки що деталей щодо цього нам знайти не вдалося.

Звісно, перешкодою стає бюрократизованість системи, про яку згадували не раз. Однак треба сказати не лише про складнощі в процедурах, але й про мислення вчителів, зокрема керівників шкіл, багатьом із яких притаманний радянський підхід. Тут варто змінювати не лише звичку чекати, що хтось згори має давати вказівки, пропонувати й вирішувати проблеми, але й модель «вчителя-диктатора». Ідеться про те, що медіаосвіта — це той напрям, де вчитель у першу чергу — партнер, провідник, а не людина, яка каже єдино правильне рішення. Адже в основі медіаграмотністі — вміння щиро цікавитися думками учнів і поважати їх.