Геннадій Кофман: «Знаю приклади, коли перегляд фільму змінював життя глядачів»

Фото: docudays.org.ua

Джерело: Docudays.org.ua

Менше ніж за рік Docudays UA відкрив у різних містах України 77 кіноклубів, в яких правозахисники, педагоги, студенти, громадські діячі, бібліотекарі та працівники пенітенціарної системи показують фестивальні стрічки і проводять дискусії про загальнолюдські цінності.

Важливим досягненням для проекту є відкриття кіноклубів на сході України. В умовах війни Docudays UA намагається знайти можливість показувати документальні фільми, паралельно розказуючи місцевому населенню про права людини. Кіноклуби вже працюють у Краматорську, Маріуполі, Сєвєродонецьку та Бердянську. На черзі - Новопсков, Лисичанськ, Лозова, Дружківка, Костянтинівка...  Діяльність подібних кіноклубів розвинена у багатьох країнах. Про особливості українського аналогу та міжнародний досвід такої роботи розповідає програмний директор Docudays UA Геннадій Кофман.

Звідки з’явилася ідея створення кіноклубів Docudays UA?

Досвід кіноклубів (часом кажуть: кіноклубного руху) є досить розвиненим у багатьох країнах і, мабуть, веде свій початок від того моменту, коли кіно стало мистецтвом і з’явилися його палкі шанувальники. У більшості країн існують найрізноманітніші кіноклуби, які можуть об’єднати шанувальників різних жанрів, наприклад, арт-хаусного кіно, інтелектуального кіно, або творчості окремого режисера. Зрештою, уніфікувати кіноклуби неможливо. У часи, коли ми всі жили без Інтернету, і коли не можна було навіть уявити можливість скопіювати файл із фільмом до свого комп’ютера, такі кіноклуби були єдиним шансом подивитися свій улюблений фільм. Не менш важливим компонентом феномену кіноклубів є можливість спілкування після фільму. Один із партнерів фестивалю Docudays UA – кіноклуб «Сходження» у Запоріжжі працює вже понад 35 років. Серед його учасників є люди, яких у 1970-х звільняли з роботи лише за те, що вони організовували в цьому клубі покази фільмів Тарковського. Та й сама назва цього кіноклубу відсилає до назви фільму Лариси Шепітько (радянський художній фільм, що оповідає про двох білоруських партизанів, які потрапили до рук поліцаїв. – Прим. авт.).

Принцип кінофестивалю Docudays UA передбачає, що фільми з програми демонструються протягом дуже обмеженого часу. Це може бути 1 – 2 покази у Києві, стільки ж у тому чи іншому регіоні. І було дуже шкода, що багато чудових фільмів більше не мають шансу зустрітися з українським глядачем, адже в нашій країні практично відсутня система показів документального кіно, не надто прагнуть демонструвати такі фільми і телеканали.

З кожним роком фестиваль отримував дедалі більше запитів від партнерів з регіонів із проханням показати той чи інший фільм з минулих програм. Особливо потребували такої можливості громадські, правозахисні організації, навчальні заклади. Адже багато фільмів, окрім високої художньої та естетичної якості, ще й мають великий потенціал для обговорення найактуальніших проблем. Але кожен показ вимагає дозволу від авторів та продюсерів. Так і виникла ідея зібрати і випустити колекції найкращих фільмів фестивалів минулих років.

А для того, щоб ці фільми знайшли свою аудиторію, мають існувати певні «осередки», тобто місця, де можуть зустрітися глядачі та фільми. Зрозуміло, що найкращою моделлю могли стати кіноклуби у тих організаціях, які хочуть і можуть використовувати ці фільми у своїй повсякденній роботі (як уже було сказано, це і громадські й правозахисні організації, і університети, і школи). Окремий проект ми реалізували спільно із закладами пенітенціарної системи. Там ці фільми особливо потрібні, а також у цій системі працюють люди, які розуміють важливість діалогу з аудиторією мовою кіно.

У чому ж унікальність таких кіноклубів?

Останнім часом дедалі актуальнішою є тема медіаосвіти, а надто – її складової частини – медіаграмотності. Тобто вміння «читати» і критично аналізувати інформацію, що надходить із різноманітних джерел. Кіно – не виняток. І останні події в Україні показали, наскільки легко кіно може маніпулювати свідомістю людей, виліплювати з них слухняну масу. Цей пропагандистський потенціал кіно ще майже століття тому добре розумів Ленін, коли писав: «… поки народ безграмотний, для нас найважливішим мистецтвом є цирк і кіно». Саме тому одним із важливих завдань наших клубів є формування розумного, вдумливого глядача.

Важливим елементом роботи такого клубу є діалог з аудиторією після фільму. Тому покази і обговорення ведуться модераторами кіноклубу, для яких проводяться щорічні семінари, тренінги. Ці люди мають розуміти і принципи аналізу художнього твору під час роботи з аудиторією, і мати належні знання про права людини.

До того ж, для всіх фільмів кіноклубної колекції експерти розробляють методичні посібники, де можна знайти рекомендації щодо того, як краще організувати обговорення, є посилання на додаткові матеріали за темою. Усім кіноклубам Docudays UA надається підтримка щодо можливості запросити на засідання клубу та обговорення найкращих експертів з тих проблем, які піднято у фільмах.

Чи існують аналоги такого проекту у світі?  

Я знайомий із роботою кіноклубів, організованих фестивалями у різних країнах світу. Найцікавіший досвід, на мою думку, у празького кінофестивалю One World («Єдиний світ»). Там кіноклуби створюють в університетах та старших класах шкіл. Зазвичай ці клуби працюють з ініціативи самих учнів. Кінофестиваль проводить для лідерів цих клубів щорічні зустрічі, навчання. А оскільки фестиваль One World має цілу мережу у різних країнах, такі клуби працюють і в Словаччині, і в Німеччині… Лідери цих клубів періодично зустрічаються, обмінюються досвідом. У нас подібна модель не може бути втілена шляхом повного копіювання. Передусім тому, що в українській системі освіти хоча й декларують учнівське та студентське самоврядування, але дуже часто все це має дуже декоративний характер, і студентам без допомоги «дорослих» буде дуже непросто взаємодіяти з адміністрацією своїх навчальних закладів.

У Варшаві мережа кіноклубів працює з університетами. Це не дуже велика мережа, яка надає можливість демонструвати фільми онлайн під час засідань клубу. Оскільки наші клуби працюють у різних куточках України, і далеко не скрізь якість Інтернету є належною, у своїй роботі ми спираємось на копії фільмів на DVD.

Ще один цікавий досвід мають наші колеги з кінофестивалю «Флаэртиана» у Пермі, Росія. Там уже багато років працює проект «Вуз-Флаэртиана». Студенти пермських вищих навчальних закладів мають можливість відібрати фільми з колекції фестивалю, розробити певну концепцію такої добірки фільмів і провести такий собі міні-фестиваль у своєму університеті. Крім того, вони пишуть різноманітні роботи, есеї, присвячені фільмам. Далі спеціальне журі визначає найкращий вузівський фестиваль, та найцікавішу студентську роботу про фільм.

Як щодо міжнародної співпраці і обміну досвідом з цими кіноклубами?

Ми запрошували Аделлу Скалову, керівника проектів кіноклубів фестивалю One World, Мацея Новіцкого, директора кінофестивалю Watch Docs у Варшаві, і представницю фестивалю «Флаэртиана» Ольгу, і вони проводили майстер-класи для наших партнерів під час кінофестивалю Docudays UA у Києві.

Мабуть, настане час, коли наші кіноклуби будуть дружити із багатьма кіноклубами світу так само, як сьогодні це відбувається в наших європейських друзів. Я вважаю, що сьогодні для цього існують дві основні перешкоди: візовий режим, і те, що сьогодні поїздка до будь-якої європейської країни для наших кіноклубників – вельми дороге задоволення. На відміну від європейців, яким достатньо лише близько години витратити на мандрівку поїздом, машиною, а то й велосипедом.

Цього року має вийти друком друге видання підручника «Як організувати і провести фестиваль про права людини», який готує штаб-квартира міжнародної мережі правозахисних кінофестивалів у Амстердамі. Й у цьому посібнику є досвід фестивалю Docudays UA, і перш за все, унікальний досвід проведення Мандрівного фестивалю в регіонах України. Річ у тім, що ніде у світі не існує такої кількості партнерів в регіонах, як у фестивалю Docudays UA, та й кількість населених пунктів, в яких відбувається Мандрівний фестиваль, – 240 по всій Україні, – видається просто фантастичною. Сьогодні в країні працюють понад 70 кіноклубів. Зрештою, не виключено, що на момент виходу цього інтерв’ю їх буде уже значно більше. Охочих відкрити такі кіноклуби дуже багато. Мене завжди вражає, якою цікавою і неповторною є робота у кожному клубі. І я знаю численні приклади, коли перегляд фільму буквально змінював життя глядачів. Зазвичай, на краще. 

Тетяна Мала

comments powered by Disqus