«Замінити бруд на вірші». Чого насправді очікує молодь від медіа

Фото: i-am-bored.com

«Страх робить із суспільства стадо нажаханих панікерів, які ледве не з вилами та смолоскипами готові йти під стіни Кабміну чи міськради зі звинуваченнями. Тімоте де Фомбель у своїй книзі “Тобі Лолнесс” влучно написав: “Коли живеш у страху, падаєш на кожнім кроці. Саме через страх”. Знання ж перетворюють суспільство на команду, яка разом діє не проти влади, а проти проблеми. Знання, висвітлені з усіх можливих сторін, змушують людей замислитися про власні вчинки та почати зміни перш за все із себе. Я не помру від посухи, потопу, брудної води чи ультрафіолету лише тому, що про це сказали по телевізору. Від цього не помрете і ви, якщо вмієте думати та аналізувати».

Це цитата із твору Софії Левченко, одинадцятикласниці із Сум, яка взяла участь у конкурсі есе з медіаграмотності серед підлітків «Це зовсім не ОК. У чому проблема українських медіа?», організованому ГО «Детектор медіа».

Чому ми вирішили організувати такий конкурс? По-перше, щоб дізнатися більше про інформаційні потреби й інтереси аудиторії, яка є цільовою для деяких із наших продуктів — зокрема, онлайн-підручника для підлітків «МедіаДрайвер». Ще на етапі оформлення концепції підручника влітку 2016-го ми провели фокус-групу із підлітками і попросили розповісти про сучасні медіа, якими вони користуються, що їм подобається й чого бракує. Тоді стало зрозуміло, наскільки несподіваними, точними й цінними можуть бути їхні думки.

По-друге, рефлексія щодо того, що ми бачимо в медіа, вже сама по собі є потужним компонентом медіаосвіти. Це розуміють лідери цієї сфери і за кордоном — доказом для мене стала міжнародна конференція з медіаграмотності Media Meets Literacy восени 2017-го. Там, під час презентації «МедіаДрайвера», я зазначила, що ми оголосили такий конкурс серед підлітків, сформулювавши завдання таким чином: «Розкажи про проблему або щось, що тобі не подобається, коли ти дивишся телепрограми, фільми чи серіали, читаєш веб-сайти чи спілкуєшся у соціальних мережах. А також опиши, як, на твою думку, цю проблему можна було би вирішити». Представники освітніх установ та громадських організацій із Хорватії, Нідерландів, Бельгії й інших країн зацікавилися цим форматом, одразу почавши запитувати: «І що, що ж пишуть молоді люди? Що їм не подобається, що думають?» Пізніше вони розповіли, що теж шукають формати, як стимулювати дискусії на ці теми серед молоді. І не просто заради дискусії — а в першу чергу щоб організувати діалог із журналістами, з тими, хто створює продукт, а також щоб обговорення стало додатковим шляхом формування свідомого медіаспоживача.

У той момент я ще не могла дати відповідь, бо ми тільки-но оголосили цей конкурс. Але тепер, коли вже підбито підсумки й нагороджено переможців, певна картина склалася. Загалом ми отримали 143 роботи (а також шість поза конкурсом, які не відповідали умовам — віку чи формату. До речі, серед них був і вірш «Ода інтернету» від 12-річної учасниці із Краматорська). Вік учасників — 14–18 років.

Три есе-переможця опубліковано на MediaSapiens — це роботи Зої Бруньової (перше місце), Еліни Батеньової та Олени Діхтярук (другі місця).

Тож про що писали молоді учасники та учасниці?

Умовно теми можна поділити на пов’язані з:

  • друкованими ЗМІ (таких, власне, найменше),
  • інтернетом та соціальними мережами,
  • рекламою (загалом),
  • свободою слова,
  • маніпуляціями,
  • серіалами та кіно.

Нижче буде наведено багато цитат із творів підлітків, однак спочатку коротко сформулюю головні меседжі, які, на мою думку, є найбільш виразними та поширеними.

1. Cкарги на брак на телебаченні цікавого контенту, розрахованого саме на молодь. Ідеться про різні жанри — фільми, серіали, телепрограми. Підлітки беруть за приклад іноземні продукти й запитують, чому якісних продуктів у жанрах фентезі, детективів, трилерів не можуть створювати й українці? Водночас юні автори зауважують покращення ситуації з українськими фільмами останнім часом, але додають, що цього замало :) Учасники неодноразово критикували програми «Вагітна у 16», «Київ вдень і вночі», «Стосується кожного» та інші подібні, дивуючись: як творці можуть розраховувати, що комусь це цікаво? Рідше (очевидно, через вік) трапляється і критика мультфільмів. Молодь пропонувала залучати самих підлітків до створення продуктів для них.

2. Заклики зменшити використання російської мови в медіа й покращити грамотність україномовних ведучих. Складно сказати, наскільки це власна думка чи продиктована батьками й учителями, проте майже в половині есе автори гостро критикують ЗМІ за надмірну кількість російської мови.

3. Набридливість реклами. Тут два аспекти: перший — що її надто багато (і щирість цього невдоволення цілком зрозуміла), другий — обурення змістом, який є або безглуздим, або непристойним. Власне, щодо другого — йдеться в першу чергу про рекламні банери на сайтах.

4. Втома від негативних новин і, зокрема, від новин про війну. При цьому в кількох есе висловлено розуміння: від подій із фронту нікуди не дітися і про них треба повідомляти, але є прохання врівноважувати їх позитивними повідомленнями й історіями про досягнення українців.

5. Автори більшості есе згодні із забороною «Вконтакте», але пропонують українцям створити альтернативну соціальну мережу (про ті спроби, які вже були, не згадують).

6. Ті з учасників, хто має уроки з медіаграмотності у школах або відвідує факультативні заняття, зазначають про потрібність та цікавість таких предметів. Загалом, очевидно, що автори есе – це у більшості підготовлені в цій темі учні та учениці, які мають уявлення про типи медіа, проблеми в них і мають певний досвід обговорення медіатематики. Водночас в есе траплялись і типові кліше у стилі реферату, де називалась певна проблема (вплив політиків на медіа чи дезінформація), але вона не обґрунтовувалась.  

Про місцеву пресу

Щодо друкованих ЗМІ учасники здебільшого зазначали, що вони мало читають пресу, оскільки там немає нічого цікавого, а контент досить застарілий. Ось, наприклад, що написала одна з переможниць Еліна Батеньова, восьмикласниця із Краматорська:

«“Краматорська правда” — комунальна газета. В її номерах не завжди цікава інформація. Рекламна площа займає більше місця, ніж статті. Вважаю, що така газета має бути більш професійною, мудрою. Я не критик, але нічого корисного на її шпальтах не знайшла. Дуже багато написано про діяльність міськради (критика відсутня), про її засідання, але ніхто не перевіряє таку інформацію. Ніхто не пише запити, немає хоча б уривків протоколів цих засідань. Все сприймається на віру, а коли раптово щось виявиться на так — напишуть вибачення і все. А це не є нормою демократичного суспільства, в якому медіа несуть відповідальність за інформацію, яку подають. В якому медіа (і друковані, і онлайн-ресурси) переживають за своїх читачів, бо від них залежить “життя” самого видання. Хотілося, щоб ця газета стала цікавішою, щоб у ній краще висвітлювали міське життя, писали про городян, історію міста, щоб менше було на її шпальтах реклами, маніпуляцій та різних інтриг».

Водночас Еліна позитивно відгукується про газету «Нове покоління»: «Це унікальна газета. Вона допомагає нам, учням, подивитися на себе з боку, а дорослим краще зрозуміти підлітків».

Схожу думку щодо місцевої газети висловив Роман Марданов, десятикласник із Першотравневська, який навіть провів невелике опитування передплатників видання: «Журналісти “Першотравенських новин” відвідують кожен захід, описують кожну визначну подію міста. Але підписчики говорять, що тематика статей монотонна, почерк автора однаковий, на шпальтах газети одні і ті ж обличчя, кожен номер можна передбачити, статті не просто несуть інформаційний характер, а уже мають чиюсь точку зору, тим самим нав'язуючи її читачеві. З результатами опитування ми звернулися в редакцію газети, щоб разом розібратися у цій проблемі. Але спільної мови так і не знайшли». Його пропозиція газеті — бути сучаснішою, матеріали робити коротшими і жвавішими, використовувати візуалізацію, а головне — переходити в онлайн: «Вона повинна мати короткі статті з відеовставками, картинками, соціальними сервісами. Мабуть, цифрова газета знаходиться лише на початку своєї еволюції».

Про російську мову й ностальгію за радянським минулим

Неочікувано велика кількість згадок в есе була щодо російської мови у ЗМІ, а також щодо неграмотної української. «Мене непокоїть те, що у телеефір усе частіше виходять програми, в яких звучить російська мова. Мені принципово не подобаються гумористичні програми, в яких ведучі грають незграбних українців, говорячи українською, не вимовляючи кількох звуків. Це є приниження української мови, я вважаю, що такі програми влада повинна негайно заборонити», — пише десятикласниця Оля Жук із Дрогобича.

«Неможливо не помітити також всюдисущі помилки у вживанні української мови, які, на мою думку, не мають бути притаманними засобам масової інформації. Сучасний медіапростір потребує термінового редагування та запровадження у ньому “чистоти” української державної мови», — пише п’ятнадятирічна Катерина Хлівна, з м. Світловодська.

Питання російської мови в деяких творах перетікало в проблему російського контенту в принципі.

«Взяти хоча б телеканал “Інтер”. В його ефірах відчувається якась ностальгія за радянським періодом. Старі фільми транслюють просто по якомусь замкнутому колу. Раз на місяць чи то два можна переглянути “Иван Васильевич меняет профессию”, “Девчата”, “Бриллиантовая рука” та подібні. “Добрі”, професійні картини. Але чи не умисно їх часто демонструють з огляду на те, що зараз триває гібридна війна між Росією і Україною? А мас-медіа в ній відіграють не останню роль. Незрозумілого формату програма “Стосується кожного”. На мій погляд, чиста калька російської передачі “Пусть говорят”, яку вів Малахов. Здавалося б, ідея хороша — допомогти тим, хто потрапив у складну життєву ситуацію. Але все зводиться до банального пліткарства, “борсання у чужій брудній білизні”. В Україні багато талановитих артистів, але чомусь телеканал «Інтер» уперто телеглядачам нав’язує концертні програми з російськими артистами, часто навіть забороненими, через їхнє вороже ставлення до нашої країни», — таку думку висловлює чотирнадцятирічна Владислава Кужель із смт. Зачепилівка Харківської області.

«Однозначно сказати, що російське кіно погане, поки що я не можу, проте досить чітко усвідомлюю, що чим краще зроблений фільм, тим сильніший його вплив, як позитивний, так і негативний, — пише Анна Погорєлова, дев’ятикласниця з міста Сєвєродонецька. — Це не єдина проблема українського кінематографа. Також через надмірну кількість російських стрічок в Україні, наш кінематограф майже не розвивався порівняно з Росією. Тому заборона фільмів, створених в Росії, 3 липня 2015 року дала можливість розвитку українському кіно».

Про ілюзію автентичності в мережі й заборону «Вконтакте»

Цілком очікувано, було багато згадок про соціальні мережі. Хоча й не більше, ніж про телебачення. І в деяких есе простежувалася цікава амбівалентність — з одного боку, усвідомлення й акцент на тому, наскільки велику роль відіграють соцмережі в житті, а з іншого — прямо чи непрямо висловлене бажання на якийсь час утекти від них, відчути, яким може бути життя без соцмереж.

«Спілкуючись із друзями, однокласниками, я зрозумів, що ми в якійсь мірі залежимо від своїх мобільних пристроїв і це стає неабиякою проблемою: конфлікти з батьками, вчителями, невиправдана трата часу. Парадокс, але з друзями більше спілкуємося онлайн, аніж у реальному житті. Так себе впевненіше почуваєш, а в разі непорозумінь можна просто ігнорувати, відключитись, ніхто не побачить твоїх емоцій, почуттів», — пише Владислав Дашкевич, одинадцятикласник із села Рукшин Хотинського району, Чернівецької області.

«Адже я бачила тих людей (у соцмережах. — Ред.) такими, якими вони, власне, не були; вигадувала історії, які з ними, скоріш за все, ніколи й не траплялися у реальному житті. Вони були для мене тими, ким ніколи не будуть для себе. Вриваючись поштовхом ноги в їхній особистий простір, я подумки називала це маленькою одиночною грою…. Соціальні мережі — лише ілюзія автентичності, і це зовсім не ОК», — пише п’ятнадцятирічна Вікторія Волкова з Миколаєва.

Щодо заборони «Вконтакте», то траплялись різні думки: і на підтримку (в досить категоричному форматі «заборонити все російське»), і проти: «Я вважаю, що ці заборони є недоречними. Тому що саме ця мережа давала змогу людям займатися самоосвітою, проводити різні опитування стосовно тих чи інших питань для того, щоб повністю задовольнити потреби населення, дізнаватися про різні події і навіть, дивлячись з реальної точки зору, ця соціальна онлайн-сфера поселила дух патріотизму в серцях українців, які так вперто відстоюють честь і гідність своєї держави. Все ж таки молодь не здається і вперто йде до своїх цілей (користування соціальною мережею) та встановлює на своїх ґаджетах різноманітні захисні системи, які дають змогу підключення до мережі з інших країн та до сьогодні користується “Вконтакті”, не дивлячись на всі заборони», — Інна Кубась,вихованка гуртка «Медіакультура» Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості, 17 років.

«Непогано було би створити спеціальну програму, такого собі “цензора” (слова ж нецензурні), який би автоматично замінював увесь словесний бруд на більш прийнятні в цивілізованому суспільстві відповідники. Адже наша рідна мова така багата! І для кожної емоції, кожного почуття в ній знайдуться яскраві та влучні слова. Між іншим, як вам така ідея: “прописати” кожному “лайкозалежному” курс “віршотерапії” — читати твори таких чудових майстрів слова, як Василь Симоненко, Павло Тичина, Василь Стус, Ліна Костенко та інших і викладати відео цих “лікувальних сеансів” у соцмережах. А якщо це не допомагатиме, можна запропонувати любителям “перчених слів” “шокову терапію” — їсти пекучий перець! Сміх сміхом, але якщо серйозно, то не хочеться, щоб соціальні мережі перетворювалися на якесь брудне павутиння, де серед гидких лайливих слів уже й не видно ані справжніх думок, ані справжніх людей», — пише Микита Лукаш, 14 років, учень 9-Б класу, ХСШ № 85, м. Харкова.

«Соцсети — это всего лишь инструмент общения, но находится он в руках каждого конкретного человека. От инструмента не зависит как и с какой целью его будут использовать. Это зависит от нас. От каждого из нас. Ведь разве стали бы счастливые дети прыгать с крыши, исполняя задания Синего кита? Мне могут сказать, что среди них были и благополучные подростки, но благополучный не значит счастливый. Может, их родители просто перепутали эти понятия, и в этом уж точно виноваты не соцсети. Конечно, там не все OК, и это правда. Только вот если неправильно пользоваться электричеством, то с вами точно будет не все OК, но вряд ли в этом обвинят электричество», — пише Володимир Літівінов, дев’ятикласник із Балаклії Харківської області.

Про небезпечні селфі

Тема загроз у мережі в цілому нечасто порушувалася в есе. Мало згадок про шахрайство чи віруси, зате підлітки згадували про поширення небезпечних селфі: «Мене бентежить, що люди, ризикуючи своїм життям заради рейтингів, роблять селфі та знімають відео в небезпечних місцях. То на даху висотки чи мосту. До речі, в недалекому 2015 році відомий відеоблогер Саша Шапік здійснив неймовірно небезпечний стрибок із електропотягу прямо в річку Дніпро… Що ж стосується відеоблогерів, які спеціалізуються на екстремальних відео, то треба об’єднуватись і їх ігнорувати. Необхідно увагу молоді перемкнути на інші цінності. В інтернеті є багато прикладів, коли люди завдяки своїм талантам, наполегливій праці стали успішними. Захоплює жага до життя, сила волі, оптимізм Ніка Вуйчича», — пише Владислава Кужель.

«(Підлітки), затамувавши подих, спостерігають за карколомними трюками однолітків — на мостах, дахах будинків, електропотягів. І кортить їм спробувати, самоствердитися. І пробують... І гинуть... Так з’являються все нові й нові сенсації, а отже — робота для медійників, — ідеться в есе Бориса Прокопенка, десятикласника із міста Лозової, Харківської області. — Найпроблемніше у просторі соціальних мереж, як на мене, — поява шахраїв та збоченців, тому що це — “невидимий ворог”. Нещодавно мені в соціальних мережах написав хлопець, мій одноліток, запропонувавши “поговорити” на інтимні теми та обмінятися фотографіями. Переді мною постало питання: що робити? Звернутися до батьків соромно, а до поліції — страшно».

Про важливість фільтрів для реклами

Мабуть, найщиріше обурення у величезній кількості робіт викликає реклама. Телевізійна, онлайн, на вулиці — ледь не в кожній третій роботі учасники акцентували на ній увагу.

«Є ще одна річ, яка крає моє серце — витребеньки інтернету. Я, десятикласник, заходжу в мережу, щоб підготувати повідомлення до уроку. Ось я знаходжу потрібний мені сайт і вже готуюсь сприймати нову інформацію, як тут… О ні!.. Знову!.. На півсторінки браузера вилазить рекламне вікно, де напівгола жінка пропонує засоби для дорослих розваг або ж радить, як мені схуднути на 30 кілограмів за місяць. Навіщо воно мені?! Я ще не хочу дорослих розваг, а тим паче худнути на 30 кілограмів! Тому я мусив встановити спеціальний додаток, щоб не бачити таку дурню. А решта… Хіба школярі повинні це бачити навчаючись?» — пише Данило Діденко з Києва.

Схожа думка у Мар’яни Греськів із Дрогобича: «Часто, шукаючи інформацію в інтернеті, нам доводиться витрачати чимало часу, щоб знайти те, що нам потрібно. Також дітям, які шукають інформацію для навчання, часто “вискакує” реклама, в якої непристойний зміст і вона розрахована для іншої аудиторії (18+). Тому слід створити програму, яка фільтруватиме інформацію».

«Предмет уваги, який неможливо не побачити — це рекламні щити. Їх надто багато, а інформація на них часто буває некоректна і взагалі недоречна, як писала Ліна Костенко: “…реклам тепер більше, як дорожніх знаків, то колись був Ленін на кожному перехресті, а тепер тампакси й снікерси, шоколад “Корона” і презервативи “Дюрекс”. Рекламні щити, білборди, мигтючі літери світлових реклам: “Дихай вільно, живи мобільно!” — а чому й ні?”», — цитує Ліну Костенко десятикласниця Олександра Гуменюк із Києва.

Прагнення позитиву

Про що найчастіше писали підлітки — то це скарги на те, що по телебаченню, і зокрема в новинах, надто багато негативу. Власне, це не лише думка молоді — згідно з дослідженням медіаспоживання, яке проводила ГО «Детектор медіа» на сході України, люди дуже втомилися від домінування негативу в дискурсі ЗМІ.

«Журналісти грають на людських почуттях. Натрапляючи на новини, кожен з нас мимоволі думає: “Так, і що ж сталося сьогодні? Катаклізми, масове вбивство, тероризм?” Жахи сучасного світу стали для нас звичною справою, тому журналісти працюють в поті чола, щоб відкопати якомога жахливішу подію. Вони сидять за робочими столами й очікують на те, коли ж 12-річна дівчинка родить від вітчима чи якась сім'я опиниться на вулиці, а немовля кинуть у смітник. Здавалось, жахливіше бути не може, але кожного разу рекорди по “страшняку” долають фінішну пряму, пересуваючи її на метр далі», — пише 16-річна Анна Мокринська з Івано-Франківська в есе із промовистою назвою «Я обираю котиків!»

«На мою думку, аби скомпенсувати всі ті новини, пов’язані з війною, політичними зрушеннями, соціальним зламом, насильством, що стали наслідком певної загальної депресії, українському медіа варто було б хоча б на невеликий відсоток збільшити вміст позитивного, прекрасного, показати ту духовну складову, розвиток України як держави, яка виховала витончених, унікальних особистостей, що можуть стати на рівні визначних світових умів та талантів», — вважає 16-річна Катерина Михалевич із Києва.

«Треба доносити добрі новини, прищеплювати любов до своєї країни… Від поганих новин нікуди не подінешся, адже вони розповсюджуються незалежно від масового оприлюднення, а хороші новини треба доносити до всіх. Громадяни нашої країни мають стільки досягнень, успіхів, перемог. Хочеться більше знати про тих, хто дбає про країну, її реформи, займається розвитком промисловості та просуває Україну на міжнародному рівні. Добре, що хоч деякі телекомпанії влаштовують благодійні заходи на підтримку забутих дітьми стариків, хворих на онкологію чи СНІД, дітей-сиріт, тварин», — пише восьмикласник Олексій Чалий з м. Костянтинівки.

Про «супермедіагероя», сформованого телебаченням

Викликає невдоволення не лише засилля негативу, але й у принципі брак цікавого контенту для молоді. Це центральна проблема, про яку писали учасники й учасниці.

Одна з найкрасномовніших цитат Олега Березовського, одинадцятикласника із Новомосковська Дніпропетровської області: «Чим же заповнений український телевізійний контент? В основному, численними ток-шоу, які, на мою думку, просто нецікаві. Я розумію: їхнє завдання — розважати глядачів. Однак, розважаючи, можна потішити душу і хоч трохи змусити попрацювати розум, наприклад, розповідями про цікаві факти з життя по-справжньому успішних людей. А натомість: “Стосується кожного”, “Хата на тата”, “Міняю жінку”, “Холостяк”, “Вагітна в 16”, “Від пацанки до панянки” і т. д. Створюється враження, що Україна — це “велика помийна яма”. В ній живуть недолугі чоловіки, безвідповідальні і слабкі (що особисто мене, юнака, ображає), дівчата, які зловживають алкоголем, не розуміються  на моді, вміють тільки нецензурними словами спілкуватися та готові за будь-яку ціну відвоювати багатого холостяка. Шістнадцятирічні — так взагалі, у більшості своїй, аморальні й мають численні безконтрольні статеві стосунки і, як наслідок, небажану вагітність та… славу на всю країну. Прикро, що супермедіагерой, про якого “говорить вся країна”, — це той, хто може принизити, образити, обікрасти, вбити, народжує та продає своїх дітей, не вчиться та не працює, руйнує, а не створює».

«Ми насправді хочемо, щоб діти, які переглядають “Київ вдень та вночі” (Новий канал), “Зоряні яйця” (Новий канал), “Слідство ведуть екстрасенси” (СТБ), “Реальну містику” (“Мега”) та інші телепередачі, тверезо оцінювали ситуацію та змінювали її? Взяти до прикладу перше. Один із головних героїв цього серіаліті Богдан постійно міняє партнерок, зраджуючи своїм обраницям. Проте на екранах він постає красунчиком, що заробляє на життя за допомогою фотосесій і ні про що думає. Уже маючи дитину, він і надалі зраджує своїй нареченій, але це не спиняє підлітків, які захоплюються ним, адже: “Хлопець сам у великому місті, виживає як може”, — кажуть мої однолітки. Ця ситуація викликає у підлітків бажання діяти аналогічно, адже навіть зазнаючи горя, у нього все швидко налагоджується», — пише Давид Козка, одинадцятикласник із смт Маневичі, Волинська область.

«Як можна в такий важкий для країни час показувати передачу “Світське життя з”Катею Осадчою”? Це просто знущання. У той час, коли народ збирає гроші на армію, на лікування поранених, хворих дітей, слуги народу, їхні дружини, діти і найближче оточення хизуються у дорогому вбранні (іноді ціни на них озвучує сама ведуча передачі) на світських тусовках, їдять делікатеси і розмірковують про те, на якому курорті вони б хотіли відпочити у цьому році. Ця передача — просто блюзнірство у наш важкий час», — вважає Ольга Дугельна, учениця 9 класу із Кривого Рогу.

«Я вважаю, що про проблеми, пов'язані з дитячою та юнацькою аудиторією, в першу чергу повинна потурбуватися держава: створити і підтримати якісне й конкурентоспроможне телебачення для вище згаданої аудиторії; залучити до його розробки кращих журналістів, письменників і поетів, педагогів і психологів, а також і самих дітей», — пише Владислава Дудник, 14 років, Полтава.

«Нам є ким пишатись і що читати, але щоби привернути увагу читача, потрібні думки сучасних літературознавців про їхні твори, тому я вважаю, що популярні інтернет-видання повинні обов’язково у розділі “Культура” завжди пам’ятати та писати свої рецензії на нові книги, описувати досягнення письменників. І це потрібно робити системно. Бо ж література впливає на розвиток суспільства», — вважає Дарина Тарасюк, одинадцятикласниця із села Крупець Славутського району, Хмельницької області

«Особисто я маю декілька порад щодо покращення наших медіа. Для початку було б чудово, якби українські медіа взяли орієнтир на європейський рівень і тим самим урізноманітнили подання інформації. Також я б радила додати, наприклад, у телебачення використання іноземних мов, особливо англійської. Себто на певних каналах, фільми, мультфільми, програми англійською мовою або ж використання субтитрів. Це дасть змогу молоді і всім людям загалом, удосконалювати свої знання іноземних мов і тим самим проводити свій вільний час із користю», — пише Анастасія Фіц, одинадцятикласниця із села Сошичне Волинської області.

«Що ж заважає друкованим, телевізійним, електронним засобам масової інформації України забезпечити собі лідируючу позицію у нас, читачів і глядачів? Слабкий облік різновікових аудиторій, відсутність різноманітності жанрів, для друкованих ЗМІ — вкрай низький відсоток цікавих фотографій, які супроводжують газетний матеріал. Я вважаю, що молодіжні ЗМІ — найслабша сфера діяльності наших журналістів. І тут, безумовно, і треба робити прорив, і тут же знаходяться великі можливості для подальшого розвитку засобів масової інформації», — вважає Вероніка Шульгіна, 14 років, із Дніпра.

Про українське кіно

«Я би хотіла бачити український кінематограф на новому рівні, у нових жанрах. Чому би не спробувати створити фільми у жанрах фантастики, трилеру, жахів? Це буде дійсно круто! Відсутність дійсно якісних українських фільмів це проблема №1», — вважає Вікторія Вовк, учениця 9 класу з Києва.

«Про хороші фільми: фільм “Гніздо горлиці”' — прекрасний фільм, дивиться на одному подиху. Там описано основну нашу проблему — заробітки і заробітчани. Цей фільм показує нашу буденність — це добре, озвучений українською мовою — це прекрасно, показує красу Чернівців — це чудово. Як на мене, він один із найкращих фільмів сучасної України... Основна проблема українських фільмів і серіалів — жанр (хочеться більшого розмаїття), кількість (хочеться більше фільмів і серіалів, а головне, щоб їх показували частіше) і мова (хочу українську і нічого іншого!)», — пише Наталія Цуцман.

Про тиск на журналістів

«Втручання політики в інформаційне життя України має й інший вплив на його розвиток, наприклад — брак свободи слова. Не відсутність, а саме брак. Звісно, якщо написати гнівну статтю, сповнену критики влади, у не надто популярній газеті невеличкого містечка, навряд чи це понесе за собою жахливі наслідки, однак, якщо така сама стаття вийде на справді “велику арену” інформаційного простору України, її автору можуть загрожувати переслідування, залякування та навіть фізичні ушкодження і смерть», — вважає Катерина Хлівна, учениця 9 класу із м. Світловодська Кіровоградської обл.

«Ми стикаємося з усе більшим тиском на журналістів-розслідувачів, спробами їх залякати та впливати на їхню роботу. Не можна не згадати про поширену в країні практику помсти журналістам за неприємні для когось (в основному для впливових бізнесменів або окремих політиків) матеріали. Спалені автомобілі, погрози, побиття, перешкоджання досі трапляються в українській журналістиці, хоча вони абсолютно неприйнятні для світової медіаспільноти», — пише Богдан Студент, 15 років, учень 10 класу, з м. Дрогобича, Львівська обл.

Про маніпуляції і критичне мислення

У багатьох роботах підлітки писали недостовірну інформацію чи перекручення у ЗМІ.

«Однією з проблем є визначення медіа “нормальності”. Можна сказати, що ЗМІ та інші види медіа нав’язують нам якусь думку, вони створюють і підтримують певне уявлення про світ, яке пізніше стає нашим. Нам дають тільки частину інформації або ж акцентують увагу лише на певних речах, роблячи все інше “невидимим”. Внаслідок цього ми, звичайні люди, не бачимо альтернатив і нав’язати нам бачення, яке на даний момент є зручним або правильним для суспільства доволі просто», — пише Вікторія Пастушак, учениця 10 класу із м. Хмельницького.

«Хочу, щоб було більше тих, кого можна назвати лицарями правди, тих, хто не зраджує своїх принципів, чиє покликання — доносити до людей правду та справедливу істину. Одна з найбільших наразі українських проблем — це війна на сході України. Окрім звичайної, проти нас ще ведуть інформаційну війну, російська пропаганда просочилася багатьма каналами, нас намагаються зробити дезінформованими, але маніпулювати українським народом не раджу, бо цей народ будь-якою ціною докопається врешті до правди, а ті, хто поширюють антиукраїнську пропаганду на нашій землі, обов'язково будуть покарані», — Марія Семеняка, учениця 9 класу з міста Кропивницького.

Який вихід бачать підлітки? Траплялися категоричні думки про цензуру, заклики до того, щоб журналісти краще усвідомлювали свою відповідальність, краще вивчали інтереси аудиторії. Але найголовніше — критично мислити, читати книжки.

«Викорінити неякісні медіа? Нереально. Контролювати усі їх зразки? Теж не варіант. Це той приклад задачі, де, щоб застосувати якісь дії, потрібно сто разів переосмислити умову. Та навіть той, хто просто усвідомлює існування проблеми, вже може захищати від шкідливого впливу себе і навчати медіаграмотності молодше покоління. Коли до такого процесу поступово підключиться кожен — перейдемо до наступної дії, або навіть гордовито напишемо в кінці: “Задачу розв’язано”», — пише переможниця конкурсу Зоя Бруньова, учениця 11-го класу з м. Лебедина Сумської області.

«Мене дратує, коли з екранів телевізорів кожного дня звучить, що у нас війна (але не говорять про те, що вона комусь вигідна), що мажори роблять все, що забажають і головне — ніхто за це не несе відповідальності, що країну обкрадають, а чиновники лише розводять руками… Набридло… Рука автоматично тягнеться до книжки. Можливо, там я знайду розраду. Здається, мама щось читає цікаве, загляну. Перший рядок, який трапляється на очі: “Колись (…) інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації”. Дивлюся на палітурку. Ліна Костенко “Записки українського самашедшого”. Шкода, що не всі це розуміють!

Важкий був день! Але він дав можливість подумати над тим, що впливає на мій настрій, емоції, на мої переживання і відчуття. Я дуже хочу, щоб наші медіа звернули увагу на свій контент. Адже кожен прагне, аби його інформували чесно, безсторонньо і правдиво. Я мрію про те, щоби світлих сторінок, які висвітлювали наше життя, було більше, ніж темних», — ідеться в есе Сніжани Перерви, учениці 11 класу з міста Карлівки Полтавської області.

Гадаю, найкращим підсумком буде оця цитата:

«Ми знайдемо все, що нам потрібно, погане й добре, але сподіваємося, що дорослі представники медіапростору будуть думати про те, яку інформацію вони надають. Ми не звикли аналізувати, ми сприймаємо все як є, без зайвих фільтрів, нам не подобається брехня, але ми не можемо відрізнити від неї правду.

Звісно, ми й самі повинні вчитися думати, вибирати між справді корисним і непотребом серед неосяжного обширу інформації. Але ми хочемо, щоб медіапростір пропагував творчість, кохання, розум та інші важливі цінності, а не вульгарну рекламу, агресію, способи заробітку і взагалі будь-який негатив. Ми не маємо страждати через неправдивість медіаінформації. Саме ми будемо творити найближче майбутнє світу, і багато в чому вектор нашого творіння буде сформований сучасними медіа», — Ольга Іванова, десятикласниця із смт Новодонецького.

comments powered by Disqus