Три книжки про травму війни: Донбас, Сараєво, Волинь 1943-го

Від появи газет журналісти розповідають світові про війни. Хтось із них їде на фронт із цікавості й за власним бажанням, хтось — за завданням редактора, а до когось війна приходить сама. Медійники повідомляють про війну як ланцюжок подій, що має свої передумови й наслідки, — пам’ятаєте, як ми це вчили на уроках історії у школі? Розповідають із гарячих точок про пікові моменти й періоди затишшя, цитують слова командирів і перевіряють умови служби рядових. Новини із фронту — це важливо для сьогоднішнього й завтрашнього днів. Але з погляду історії ціннішими є тексти про війну як явище й війну як травму. Чимало з яких написали також журналісти.

Уже півтора року на MediaSapiens виходять книжкові огляди — дякуємо, що читаєте. До них неодноразово потрапляли книжки, в яких ідеться про бойові дії чи життя після них: це й «Ще день життя» Рішарда Капусцінського, й «Кабульський книгар» Осне Саєрстад, і «Данина Каталонії» Джорджа Орвелла, і «Я — свідок» Валентина Торби... У сьогоднішній добірці прицільно розглянемо три різні книжки, об’єднані ідеєю розповісти про те, що війна робить із людиною. У момент, коли вона відбувається в автора на очах і з його народом, або ж із невеликої перспективи, або оглядаючись на страшне минуле через ціле життя.

Єлізавета Гончарова «Десь поруч війна» («Темпора, 2017)

Донецька журналістка Єлізавета Гончарова у 2016 році перемогла в конкурсі художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Одним із призів цього конкурсу є видання власної книжки. Її «Десь поруч війна» — це збірка історій військових, цивільних, переселенців, волонтерів. І, що важливо, в ній слово надається не лише патріотам та героям, а й тим, кого прозвали «ватниками». Ця книжка — мозаїка доль, де кожен камінчик — на своєму місці, хоча вони й не схожі один на одного.

Всі люди, про яких пише Єлізавета Гончарова, в певний — критичний — момент мали зробити вибір. Невідомо, правильний чи ні, але вирішальний. І всіх їх змінила війна: у кращий чи гірший бік.

Чимало тем насправді вже не раз розказані у статтях і телесюжетах. Як це — лишити власний будинок, який усе життя будував, як це — почати нове життя в чужому місті, як це — зрозуміти, що був на сантиметр від смерті, як це — прокинутися патріотом, як це — побачити на площі знайомих із триколорами, як це — на старості знову переживати війну, порівнюючи її зі спогадами дитинства.

Але це також і історії дітей, які зростали під час бойових дій. Усвідомити цей факт справді страшно. Про дітей тут окремий розділ. Вони всотували дорослі обговорення війни й займали певну сторону, вони чули її звуки, дехто — ще в материному лоні.

Маємо також окремий розділ про тварин, понівечених війною: і це теж вирізняє цю книжку з-поміж інших, присвячених війні (навіть на обкладинці — пес). Адже тварини, як і люди, також не заслужили війну. Її взагалі не можна заслужити.

«Десь поруч війна» — це просто й водночас яскраво переказані історії. У них немає зайвих слів, немає сильних емоцій авторки: відчується газетний досвід Єлізавети Гончарової. Вона й розповіла читачу дещо про себе, лишила в діалогах свої репліки, але охайно, не зловживаючи цим. Водночас авторці вдається подивитися на історії її героїв збоку — навіть якщо це близькі люди.

«Десь поруч війна» — це художній репортаж, якщо говорити про мову. Чи 100 % поданої інформації правдиві, знає тільки авторка, проте в читача складається враження, що так. Єлізавета Гончарова переповідає чимало страшних історій із війни, іноді не уникаючи натуралістичних деталей. Однак її книжка насамперед про тих, хто захищає Україну, хто допомагає, хто рятує, хто вірить у те, що Україна процвітатиме, й готовий працювати задля цього.

… Війна ж у нашій країні досі триває і з кожним місяцем болить тільки сильніше. Не всім. Тим, хто ще не заплющив на неї очі. Мені здається, що саме їм, цим щиро чи удавано байдужим, варто прочитати цю книжку. Тим, кому пощастило й війна ніяк його не зачепила (чи ще є такі?), які блокують думки про те, що на сході гинуть чи ув’язнюються їхні співвітчизники, розраховуються російськими рублями, а 16-річні отримують «паспорти» «ЛНР» та «ДНР».

Для такого читача книжка стане коктейлем із сильних вражень. Від переказаних розмов у поїздах та маршрутках, закривавлених лікарнях і чергах по гуманітарку, дискусій про те, хто ж має платити донеччанам і луганчанам заслужені пенсії, спогадів про полон і «каші в головах», яку формує російська пропаганда… Це читати цікаво й боляче. Бо ти водночас і любиш, і поважаєш, і ненавидиш наших людей, а ще ти їм співчуваєш. Не десятку, не сотні й не тисячі людей. А мільйонам.

Озрен Кебо «Сараєво для початківців» (Discursus, 2017)

Головний герой моєї улюбленої стрічки «Перед світанком» Річарда Лінклейтера (1995) зауважує, яка це дикість — що за кілька сотень кілометрів від Відня триває війна. Це він про Сараєво — столицю загадкової балканської країни Боснія і Герциговина, про яку ми майже нічого не знаємо. Але можемо дізнатися з цієї надзвичайної книжки.

Облога цього міста із сумішшю культур і гостинним населенням стала найдовшою в сучасній історії: вона тривала три роки, десять місяців, три тижні й три дні (більше за Сталінград та Ленінград).

Герциговинець, відомий журналіст та інтелектуал Озрен Кебо вирішив лишитися там, хоча міг поїхати разом із сім’єю. Один за одним за будь-якої нагоди виїжджали його сусіди та друзі.

Книжка побудована як нотатки очевидця. Озрен Кебо розповідає, як міняється життя великого міста. Як минає звичайний день. Як уперше вимикають електрику й воду. Місцеві припускають, що на кілька днів, а виявляється, що на місяці. Квестом для кожного стає похід по воду чи хліб — найвірогідніше, тебе підстрелить снайпер. Автор беземоційно аналізує, в який час це більш імовірно й на якому відрізку дороги. Ворога він називає просто «сербом», а читачу передається відчуття, що цей самий «серб» спостерігає зі свого пагорба на околиці й за ним.

Письменник розповідає про сцени, що закарбувалися в пам’яті й не відпускають: як маленького сина застрілюють на очах у батька, як голос матері, що кличе дитину з двору додому стає все істеричнішим, бо її мала, на відміну від сусідських, не відгукується. Кебо вчить, скільки секунд треба зачекати після першого вибуху, аби не потрапити під другий, і як повністю помитися пляшкою води. Він речення за реченням пояснює, як усе, що здавалося важливим, перестає цікавити, а якась дрібничка стає мотивацією ще трохи протягнути.

Спершу автор багато згадує про життя міста до конфлікту: дискусії інтелектуалів у барах, променади красивими вуличками й відчуття, що війни не буде. Проте чимдалі більше він занурюється у психологію містянина під час облоги, людини, життя якої щомиті може скінчитися.

Озрен Кебо переказує пережиті події не хронологічно, проте все ж намагаючись «розкласти по поличках» власні відчуття. Пояснити, що робить війна з нашим внутрішнім світом: буденними думками, емоціями, почуттями, бажаннями, страхами, мріями. Він розповідає як про спостереження за собою, так і переказує одкровення знайомих. Кебо навіть намагається прочитати думки сербського снайпера.

Це книжка, з одного боку, про те, як переживати війну наодинці з собою, хоча тут є також історії про розставання й раптову закоханість. Вона — про відчайдушне бажання деяких сараєвців залишити це, здається, навіки нещасне й пропаще місто, і ще сильніше прагнення інших повернутися туди — навіть із благополучної Норвегії чи Німеччини.

Автор дуже уважний до побутових деталей — настільки, що читач наче потрапляє на місце подій. Наприклад, у квартиру Кебо, завалену книжками, які він скуповував за мирних часів, а тепер має палити, щоб зігрітися. Тому вони мають пройти суворий відбір: вціліють тільки найгеніальніші. Чи на порожні сараєвські вулиці — все ще гарні, проте на кожному метрі яких чатує небезпека.

У цій книжці є злість на політиків — боснійських та іноземних, які не можуть припинити ці страшні події наприкінці ХХ століття у європейській країні, і є любов до людей (знайомо?). У ній багато іронії, яка стає свого роду пігулкою від ілюзій. Здається, що автор хоче розібратися у власних відчуттях і прагне все ж таки колись забути. Але це неможливо — й він це знає.

Наприкінці книжки, яка не є хронологією пережитих подій, а радше хаотично записаними спогадами, читача чекає «монолог на межі марення, який складається з кількох індивідуальних пам’ятей» (так цей уривок називає перекладачка Катерина Калитко). Це — вже неструктуровані думки сараєвця — квінтесенція сказаного у книжці у форматі, в якому слова проносяться в голові людини.

«Сараєво для початківців» цікаво читати як репортаж — не репортаж із міста за облоги, а репортаж про трансформацію людини за таких умов. Сильний, стильний і водночас пізнавальний текст.

Вітольд Шабловський «Кулемети й вишні» («Видавництво Старого Лева», 2017) 

Вітольд Шабловський — уже добре знаний в Україні польський журналіст. «Кулемети й вишні» стали четвертою його перекладеною в нас книжкою (MediaSapiens розповідав про «Убивцю з міста абрикосів»). Для неї автор упродовж трьох років збирав свідчення волинян — поляків, українців, євреїв про страшні події 1943 року. Насамперед він записував спогади цих дідусів та бабусь, життя яких добігає кінця. Але вони спілкувалися й про передумови та наслідки, адже Волинська трагедія розділила їхні життя на «до» і «після». Так само, як і життя їхніх дітей — у якій країні світу вони б вони не опинилися.

Автор — сміливець уже просто тому, що взявся за таку ризиковану тему. Яка чи не щотижня виринає в новинному потоці, звучить у заявах польських та українських політиків, істориків, громадських діячів. За той найбільший «камінь спотикання», найболючіший епізод в усій складній історії польсько-українських взаємин.

Одразу відчувається, як ретельно Вітольд Шабловський дослідив літературу з теми і як свідомо за неї взявся. Адже він готував «Кулемети й вишні» у ті роки, коли в Україні стався Євромайдан, анексія Криму та почалася війна на Донбасі. Тоді, коли примирення з цього питання України й Польщі й наші добросусідські взаємини як ніколи потрібні.

Задля написання цієї книжки журналіст поспілкувався з десятками людей на Волині та в Польщі. Людей, які мають різні думки і ставлення до тодішніх подій і сьогоднішніх. Деякі з їхніх історій отримали продовження: автор допомагав знайти польських родичів бабусі, яку виростили українці, досліджував висновки ексгумацій останніх років, які пролили світло на почуті ним історії.

Його герої розповідають про хаос, що охопив тоді регіон: німецька окупація, прихід совєтів, поява «бандерівців», спроби створити власну самооборону. Коли, з одного боку, «все до того йшло», конфлікт між українцями й поляками мав назріти, а з іншого — він став несподіванкою. Коли вчора сусіда-українець працював із тобою, а сьогодні йде з вилами тебе вбивати. А другий українець рятує. І не лише тебе, а ціле польське село, попереджаючи про напад УПА. Або коли «бандерівець» не раз і не два переконує побратимів не витрачати на цих нещасних куль. І тільки завдяки йому живуть нині по світу їхні нащадки. Чи коли один чоловік переховує три десятки євреїв у стодолі в лісі, годуючи їх протягом чи не двох років, а родина українців виховує польську дівчинку, батьки якої загинули, й найбільше боїться, що її в них заберуть. Або стареньку бабусю, яка досі щодня молиться за загиблих сусідів-поляків і вишиває рушника для хреста на місці їхнього поховання, отримуючи за це насмішки від односельців.

Цікаво, що УПА як такій автор приділяє мало уваги. Він не розповідає про історію руху, побіжно згадує ватажків і хронологію подій. Його цікавить не УПА й навіть не злочини її вояків проти поляків. У центрі дослідження Шабловського — ті, хто й у підзаголовку книжки: «добрі люди». Особистості, які допомогли зберегти велику кількість життів полякам та євреям. І це переважно українці (хоча також і поляки, німці та чехи).

Вітольд Шабловський — майстер діалогів і опису людських емоцій. Чого варта тільки історія про тиждень життя разом сина та батька, які зустрілися вже на старості. Його стиль — це справжній урок із художнього репортажу, тож хочеться вірити, що цю книжку прочитають українські журналісти, яким цікавий цей жанр. Автор переповідає історії в цій книжці в різній манері: десь подає більше описів — села, хатини, кота, застілля, а десь — суто монолог героя. І це не шкодить цілісності оповіді чи її гармонійності.

Автор дуже обережний у висловлюваннях. Так, це, безперечно, книжка «з польського боку» й так, Вітольд Шабловський  називає події 1943 року «Волинською різаниною». Він подає цифри, які непідготовленого читача можуть шокувати, — десятки тисяч його співвітчизників, жорстоко вбитих українцями. Автор не уникає згадок про відрубані голови, спалювання живцем, масові поховання жінок та дітей, «гостинці» для родин вояк УПА із осель щойно вбитих поляків... Але він цитує також слова про пригнічення українців поляками і їхнє одвічне зверхнє ставлення.

Кривавих і моторошних деталей, підмічених уважним репортерським оком, у книжці багато. Проте вони подані автором вміло, виважено, збалансовано. Завдяки цьому в жодному розділі не виникає сумніву, що ця книжка — не просто збірка свідчень для історії, не чергове порушення конфліктного питання, а навпаки — крок до порозуміння, пробачення й навіть дружби. Яка не просто можлива, а й допоможе все це спокутувати.

Із усіх трьох непростих книжок із цього огляду для мене найтяжкою виявилася саме «Кулемети й вишні». І вона ж — найбільш значущою. Раджу неодмінно її прочитати тим, хто хоч трохи цікавиться українською історією.

Книжки люб’язно надані на огляд видавництвами.

comments powered by Disqus