Під час підготовки до Всесвітнього газетного конгресу Українська асоціація видавців періодичної преси та Інститут розвитку медіа організували чергову зустріч-дискусію українських топ-менеджерів та експертів. Головною темою обговорення цього разу стали проблеми існування медіабізнесу в Україні та взаємозв’язок між економічною успішністю видання та свободою слова.

Медіабізнес у сучасних економічних умовах змушений не просто розвиватися чи існувати, а в першу чергу – виживати. Одна з ключових причин такої ситуації полягає в тому, що медійну індустрію не вважають окремою галуззю, яка може приносити прибуток. Як зауважила виконавчий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар, справжнього ринку у сфері ЗМІ в Україні немає, оскільки на сьогодні медіасередовище монополізовано тими, хто насправді не зацікавлений у ринку. «Він їм не потрібен, тому що для них це інструмент впливу: це не конкуренція за прибуток чи аудиторію. Допоки не буде інтересу як до бізнесу, ринку не буде», – вважає Вікторія Сюмар.

Борис Ложкін, президент UMH group, теж зазначив, що в системі олігархічного управління медіавласністю індустрія ЗМІ не є профільним ринком, оскільки олігархи не бачать у медіа інструменту прибутку. «Але ситуація може змінитися, як змінилась у Росії, де олігархи вже давно не ставляться до ЗМІ виключно як до джерела впливу і зрозуміли, що це джерело прибутку, і немалого. А ми відстаємо від Росії на 6-7 років», – сказав пан Ложкін і навів приклад таких прибуткових видань у Росії, як «Комсомольская правда» і «Аргументы и факты».

Крім того, Борис Ложкін зауважив, що влада також не розуміє (чи, можливо, лише починає розуміти), що медіа – це така сама галузь економіки, як інші, яку необхідно підтримувати: «Чому держава підтримує, наприклад, будівельну галузь, будуючи мости, але при цьому завдає удару медіагалузі, зокрема, заборонивши рекламу ліків?».

Способом відстоювання своїх інтересів може бути консолідація гравців медіаринку, створення органу, який би лобіював їхні інтереси. Як сказав Андрій Гоголєв, головний редактор та генеральний директор видання «Коммерсант-Украина»: «Якщо нам щось разом не почати робити, не ініціювати правильні рішення щодо медіа, в першу чергу я кажу про принт, через декілька років нас буде вже зовсім мало».

Формою об’єднання представників галузі може бути щось на кшталт федерації роботодавців сфери медіа. Цю ініціативу озвучила Ганна Безлюдна, яка наразі є віце-президентом Федерації роботодавців України та директором із зовнішніх зв’язків та комунікацій групи компаній Дмитра Фірташа Group DF. Ганна Безлюдна зауважила: перевага Федерації в тому, що вона легалізована на законодавчому рівні, має механізми впливу на прийняття рішень у Кабміні та Верховній Раді. Тому аналогічна федерація галузі медіа могла би бути серйозним інструментом прийняття рішень.

«Наодинці важко відстоювати інтереси виключно свого бізнесу, особливо в непростій економічній ситуації, – вважає пані Безлюдна. – Разом може бути простіше, тим більше виникають проблеми, які стосуються всіх, та ж заборона реклами ліків. Ті, хто приймав це рішення, я думаю, вони навіть фізично не побачили нас всіх разом і не подумали, як це відобразиться в цілому на галузі: що канали втратять купу грошей, хоча вони і так дотаційні. Федерація – це був би майданчик для відстоювання інтересів, чи як мінімум звертання на себе уваги. Свобода слова можлива тоді, коли ти спокійно захищаєш свою позицію».

Про співвіднесення свободи слова й медіабізнесу сказав також і Борис Ложкін, зазначивши, що хоча про свободу слова говорять багато, але чомусь рідко згадують, що має бути економічна незалежність. Адже взагалі свобода слова з’явилась як предмет необхідності – це інструмент, завдяки якому видавці у ХІХ столітті більше заробляли, оскільки могли писати те, що було потрібно людям. «Але ключове слово – “заробляли”. Якби свобода слова не давала видавцям заробляти гроші, ми б і не знали цього терміну. Це була і є економічна необхідність. Якщо New York Times втрачає свободу слова, то і перестає бути затребуваним виданням. Але New York Times заробляє. Ми ж розірвали дві важливі складові: свобода слова без економічної незалежності видавця – це вже моральна категорія, але з іншої сфери – це не відноситься до бізнесу».

Українці не читають – ще одна проблема

Яким має бути видання, щоб читачі його купували і, відповідно, утримували – це питання теж виявилося дискусійним. Вікторія Сюмар зазначила, що справжній ринок з’явиться тоді, коли медіа будуть враховувати інтереси суспільства і приносити якусь користь читачу. Як локальний приклад справді впливових видань Сюмар навела місцеві газети в селах – люди їх чекають, бо там пишеться «про них і для них». «У великих газетах все інакше – тут про “кошечек”, про всілякі жахіття, плюс джинсові матеріали, тому і попиту немає. Якість визначається тим, чи корисне видання для аудиторії. А в нас – “все про Анну Семенович”, а наприклад, про те, де лікуватися, чи де безпечно пройти діагностику – цього немає. Видавцям треба ставити себе на місце людини», – зауважила пані Сюмар.

Ніна Багаєва, заступник гендиректора з розвитку бізнесу «Сегодня Мультимедиа», сказала, що насправді це помилка – вважати начебто читачі хочуть аналітичного видання, а ЗМІ подають спрощену інформацію. «Гарна впливова газета з аналізом думок на сьогодні не буде популярною», – зазначила Ніна Багаєва. Вона також додала, що, як показують фокус-групові інтерв’ю, читач може й казати, що начебто хоче аналізу й різних думок, але насправді бажає просто коротких новин, тобто він хоче виглядати краще, ніж виглядає зі своєю справжньою поведінкою у споживанні.

Діана Дуцик, головний редактор сайту MediaSapiens, на це зауважила, що тут у першу чергу йдеться про масового читача, але ж є й інші читацькі групи якіснішої аудиторії, яким якраз потрібна аналітика. Борис Ложкін відповів, що ці групи є, але вони дуже маленькі: виходячи з населення України це мало б бути мільйон-півтора, а насправді людей, які цікавляться глибокою політичною інформацією, – десь 100 тисяч, (якщо, приміром, орієнтуватися на аудиторію «Української правди»).

Власне, це і є ще одна проблема для видавничого бізнесу – українці надзвичайно мало читають. «Україна на сьогодні найменш читаюча країна Європи, можливо, крім Албанії. Тому в нас кількість споживачів надзвичайно низька. Для країни з населенням 46 млн – це нонсенс. У деяких країнах проводили кампанії з пропаганди читання, це те, що ми можемо зробити», – сказав Ложкін. З цим погодилися й інші учасники дискусії, зазначивши, що така пропаганда могла б бути корисною не лише для видавців, але й для телебачення, оскільки це змінить аудиторію в якісному плані.

Олександр Мартиненко, генеральний директор агентства «Інтерфакс-Україна», зауважив, що річ не лише в якості продукту чи нечитущій аудиторії. На його думку, порівняно з сусідніми країнами, якість продукту в нас цілком задовільна. «Проблема в тому, що країна бідна, і ми намагаємося продати продукт, на якого немає покупця», – сказав пан Мартиненко.

Олега Громницька, генеральний директор Інституту розвитку медіа, звернула увагу на ще одну проблему, яка впливає на споживача – це скорочення точок роздрібної торгівлі. Як вважають учасники дискусії, це якраз те питання, яке може відрегулювати уряд, оскільки головна проблема малої кількості місць продажу преси – надскладна процедура отримання дозволу на точку. Тому цю проблему планують порушити на Конгресі.