Працювати в соцмережах стало модою серед українських політиків. Однак роблять вони це по-різному. Як працювати в соцмережах правильно – одночасно в кількох, і успішно в кожній? Як бути цікавим аудиторії й залишатися при цьому собою? Як політику залучити до роботи в соцмережі свою команду і не втратити власного обличчя? Своїм досвідом ділиться активний блогер, подкастер і народний депутат Леся Оробець.

Я присутня в чотирьох соцмережах: у «Живому журналі», Facebook, Twitter та «В Контакте». Найактивніше – у FB й Twitter, оскільки там нині найбільше тих, хто готовий активно обговорювати політику – не тільки в коментуванні, а й у реальному житті. FB не любить довгих текстів. Тут потрібна коротка, класно сформульована інформація. Ще краще – підтверджена фотками та відео. ЖЖ, навпаки, дає можливість «растекашеся мислію по древу». Коли находить натхнення написати щось ґрунтовне – то, скоріше, в ЖЖ, а в FB буде лінк. Twitter тренує спостережливість і лаконічність. «В Контакте» на сьогодні є найкращою мережею пошуку активних прихильників, які готові не лише чатитись, а й виходити на вулицю. Плюс, звісно, там фізично найбільше людей. «В Контакте» треба теж використовувати грамотно, підлаштовуватись під нього – тут також не люблять довгих нудних текстів, спілкування тут більш особистісне.

Ви сказали, що під аудиторію треба підлаштовуватися. Справді, блогеру, і в цьому він подібний до політика, треба водночас і доносити свою думку, і дуже чутливо реагувати на аудиторію. Наскільки ви підлаштовуєтеся під свою аудиторію? І якою взагалі є ваша аудиторія в соцмережах?

Почну з того, що блогерство – це взагалі новий вид журналістики. Є журналістика інформаційна, є аналітична, а блогерство я б назвала мотивувальною журналістикою. Це означає, що мало просто написати, «посокрушатися» й отримати сотню коментів. Важливо ще написати так, щоб це породило певні активні, адекватні дії. Для цього треба максимально розуміти свою аудиторію, не очікувати від неї неможливого, і при цьому намагатися прогнозувати, як вона сприйме той чи інший матеріал або заклик. Щоби краще розуміти свою аудиторію, я щотижнево замислююсь над тим, що пішло, а що не пішло, що можна було зробити краще. Щотижня додаючи нових друзів, я аналізую, кому і чому це раптом стало цікаво.

Насправді немає жодного адекватного підручника про соцмережі. В першу чергу тому, що вони настільки активно і швидко розвиваються, що будь-яке видавниче починання спроможне отримати лише застарілий матеріал. Постійний аналіз своєї аудиторії – єдиний спосіб мати успіх у соцмережах не тільки вчора й сьогодні, а й завтра.

Поділіться, будь ласка, своєю технологією роботи в соцмережах. Як ви плануєте цю діяльність? Вам, очевидно, допомагає команда людей? Як у цій команді розподілено роботу?

Ви абсолютно праві, роботу розподілено: у Twitter працюю я, в Facebook знов я, «В Контакті» й ЖЖ теж доводиться мені (посміхається). Насправді, єдиний спосіб бути успішним у соцмережах для політика – це бути присутнім там особисто. І якщо матеріали викладає прес-служба – як, наприклад, в Обами чи Медвєдєва, то про це треба чесно попередити заздалегідь, або якось по-особливому позначати свої власні пости чи твіти – щоб вони відрізнялися від матеріалів прес-служби.

Я є єдиним джерелом контенту у своїх екаунтах у соцмережах. Я єдина визначаю, що я там буду писати і як, що я не буду писати, як я буду коментувати, кого я буду додавати у друзі, а кого – ні. Чому це надважливо? Щойно ти втратиш довіру своїх френдів, щойно вони відчують, що це пише не реальна людина, а бот чи прес-служба – з цього моменту можна забути про будь-який успіх у соцмережах. Це приблизно те саме, що на Шустера послати замість себе двійника. Звісно, це не означає, що мені не допомагають мої помічники. Це стосується технічних моментів: завантажити відео, поставити матеріал, який я написала, але фізично не перебуваю біля комп’ютера тоді, коли його треба поставити, аналізувати блогосферу, помітити чийсь коментар на моїй сторінці, на який терміново треба відреагувати, а я не в мережі. Але ніхто ніколи нічого не пише за мене.

Я намагаюся планувати свою діяльність у соцмережах, передбачати інформаційні посили та події, готуватися до них. Як і будь-яка інша, ця робота вимагає дуже серйозного планування та злагодженості.

Ви єдиний відомий мені подкастер серед українських політиків. Я пам’ятаю кілька яскравих випусків громадського подкасту «Українська альтернатива», які ви свого часу зробили. Чому взялися ще й за це? Що він вам дає такого, чого не дають блоги та соцмережі?

Подкасти дають мені можливість відійти на другий план, і натомість розкрити співрозмовника – того, хто має класні досягнення у громадській чи професійній діяльності. Ця людина має бути в першу чергу цікава мені – тоді вона буде цікавою і для вас. Це можливість не тільки відповідати на чиїсь запитання, а й поставити запитання, які цікаві мені. Найцікавіший подкаст – якщо це можна так назвати – у мене вийшовіз Блаженнішим Любомиром, коли ми через Facebook та ЖЖ зібрали десятки запитань від блогерів, на основі чого потім вийшла серія аудіоподкастів та книжка про владу і суспільство.

Чому я ще люблю цей формат? Насправді, хороших інтерв’юерів – тих, хто здатен своїми питаннями розкривати співрозмовника – дуже і дуже мало, це унікальний талант. Для цього потрібна і спостережливість, і вміння перенести фокус із себе на ту людину, з якою говориш. Для політика – це тренування самооцінки – «даби нє зазвєздіть».

Про користь від соцмереж та інтернету …

Хто би сказав ще десять років тому, що будь-хто, не маючи відповідної освіти, зможе стати цікавим, запитаним, поширюваним автором. І це унікальна можливість. Я не вірю в інтернет-залежність, у сумні тези про те, що люди «підсідають» на інтернет і не здатні спілкуватися в реальному житті. Навпаки, я бачу, що соцмережі є прикладом співчуття і співпереживання інколи не знайомих між собою людей. Інтернет дає можливість тим, у кого немає професійної освіти, але хто є цікавою, активною в реальному житті людиною, отримати більше друзів, більший майданчик для поширення своїх ідей, зрештою, вплинути на реальний світ – те, чого ще 10 років тому в нас не було. Від цього стає адекватнішою робота і політика, і журналіста в реальному житті.

Розмову з Лесею Оробець можна також послухати – тут.