Нещодавно подивився кілька випусків новин повністю і не зрозумів, чому ще за недавніх часів їх називали політінформацією. Щиро вражений шаленою кількістю негативу, що йде з екрану.

Мимоволі замислився про духовний стан тих, хто дивиться новини регулярно. Як на мене, людина з незміцнілою психікою, без збайдужіння до проблем інших і високого рівня цинізму, від самого лише перегляду ТСН може опинитися в глибокій депресії. А якщо, боронь Боже, перед тим вона подивилася «Надзвичайні новини зі Стогнієм» на ICTV, це може викликати екзистенціальний жах із приводу існування в нашому світі.

Мабуть, шквал моїх емоцій спричинило те, що я вкрай рідко дивлюся ТБ, а новини ще рідше, випадково й не повністю, тому не мав уявлення про сучасний стан справ. Напевно, більшість людей, що живуть у нашій країні, неприхильно ставляться до політики, в мене ж на неї за останні роки виробилася алергія. Саме тому свого часу принципово перестав дивитися новини. Однак те, що нині показують в інформаційних випусках, точніше буде назвати хронікою злочинів і катастроф. Вони практично повністю витіснили з ефіру стару добру політінформацію, а політика представлена тут переважно в жанрі скандалу.

Хроніки надзвичайних подій а-ля «Магнолія-ТВ», на моїй пам’яті, з’явилися не так давно. В ті часи, коли я був регулярним глядачем телебачення, ці випуски легко вдавалося оминати, навіть не звертаючи на них уваги. Вони були на маргінесі і, здавалося, не претендували на якусь провідну тенденцію. Зате тепер від надзвичайних новин на наших каналах утекти дуже складно, особливо в час, коли більшість людей повертаються додому з роботи і вмощуються дивитися ящика.

Ось перелік сюжетів випуску ТСН за 22.02.2012:

ДТП.

Справа В’ячеслава Чорновола 13-річної давності.

В Кременчуці горів Крюківський вагонобудівний завод.

Доньки-матері.

У готелі Києва вибухнув телевізор.

Дірявий дах в Олександрійській клініці.

ДТП вантажівок на трасі Дніпропетровськ – Запоріжжя.

Київський цілитель винайшов ліки від усіх недуг – молоток. Юрій Главчев.

Дефолту України не буде, проте зовнішні виплати на межі. Блумберг.

«Газпром» хоче виключити Україну із транспортерів газу до Європи.

Ліки для ігромана. Верховна Рада прирівняла азартних гравців до наркоманів.

Собача справа.

Горілка «Хохлушка» у Росії з натяком на Тимошенко.

Південноамериканська міль в овочах із Туреччини.

Шахтарі й Міністерство праці і соцполітики порозумілися. Тігіпко.

До дельфінів у США приставлять адвокатів.

Біле недбальство. На Київщині під час пологів померла і жінка, й немовля.

В Україні побільшає Радості і Весни.

49 років – граничний вік для штучного запліднення.

50 загиблих електрички в Буенос-Айресі.

Вмовляння на кризі в Дніпропетровську.

В Москві померла легендарна приборкувачка тигрів Людмила Касаткіна.

Валерій Хорошковський став першим віце-прем’єром.

Мадам проти мадемуазель у Франції.

Гола правда от кутюр у Лондоні.

Крім тематики доволі «цікавим» став порядок подачі інформації. Вона якась хаотична, непослідовна. Показують надзвичайні події, потім політінформацію, потім репортаж про побутові проблеми, тоді про катастрофу, про злочини, потім про культуру і знову рефреном повертаються до насильства, катастроф і побутових проблем знедолених простих людей, яким ніхто не допомагає. Здається, така плутана подача, перестрибування з різних тематик ще більше підкреслює загальний невтішний зміст: кругом бардак і все погано.

У цьому світі можна знайти й побачити все що завгодно. Можна шукати продуктивні корисні речі й заняття, милуватися всім, що є гарного навколо. Наші ж канали зосередилися виключно на поганому й брудному. Кут зору сучасних новин на світ такий, що якби вівся репортаж про якесь диво світу, скажімо, Піраміди, то наші репортери зосередилися б на поганих туалетах біля цього дива архітектури, а самі піраміди згадали би тільки тому, що їх коло тих туалетів побудовано. А ще б узяли інтерв’ю в бездомних, які просять там милостиню. Тому після перегляду залишається незмінне відчуття, наче скупався в помиях.

Кілька років тому я був би не проти зменшення кількості політичних новин. Але нині канали з чарівною посмішкою на вустах ведучих наввипередки розказують про чергове ДТП, наче дають мені відповідь: «Ось воно так і є, мрії здійснюються, радій…». Та якось тут не до радощів. Виходить, що коли треба щось замінити, то замість поганого знаходять іще гірше.

Свобода слова – ще не головне

Чому саме новини стали такими, однозначно не скажеш. Мабуть, це стало результатом дії двох тенденцій. По-перше, через загальну комерціалізацію ЗМІ. Рейтинги і прибутки нерозривно пов’язані з популярністю, тому всі канали свідомо роблять усе, щоб досягнути тут максимуму. Напевно, ніхто не сперечатиметься: найбільш популярне те, що вражає. Й тут не до політики. Хіба може зрівнятися нудна інформація про те, як влада маніпулює зі статистикою, із повідомленням, що старшокласник зґвалтував свою вчительку?

Через ринкові потреби жовтизна превалює не лише на екранах, а в усіх ЗМІ. Для рейтингу недостатньо подавати якісний професійний матеріал. Якщо в ньому немає присмаку скандалу, він програватиме за популярністю будь-якому бездарному матеріалу із маніпулятивним заголовком із магічними словами «шок», «сенсація», «жах».

Річ тут іще й у вихованні глядацьких смаків, у всепроникній тенденції до шоу. Всім різко стало потрібне видовище, «вражаюча правда», як кажуть на ТСН. Людей привчили до шоу, і тепер його шукають скрізь, зокрема і в новинах. Звідси і втрата популярності власне інформаційних програм. Зрештою, запозичення формату американської маскультури призвело до того ж стану справ, про який відомо і говорено не раз усіма її критиками: телебачення – інструмент, який впливає на дві примітивні емоції: задоволення і страх. Нас із екранів лякають і годують видовищем, а в новинах це примудряються робити одночасно.

Друга тенденція є не менш вагомою – це свобода слова. Як на мене, доволі наївно очікувати незалежності, об’єктивності та неупередженості наших ЗМІ, якщо все належить купці людей, що перебувають біля влади. Свобода слова є дозованою, і її дотримання (або імітація) може відбуватися по-різному. Проте свобода створення ілюзії свободи слова в нас абсолютно повна. Одним із найкращих засобів лояльності до влади є замовчування. Судячи з тематики наших новин, цей спосіб непомітний, але напрочуд ефективний, використовується широко й багатогранно. Він стосується не лише змісту окремих репортажів, а передусім наповнення інформаційних випусків загалом. У них, зважаючи на панування надзвичайних новин, усе менше місця залишається для висвітлення подій, що можуть мати суперечливий зміст, демонструючи міру лояльності до влади. Найпростіше такі події взагалі не показувати. Можна сказати, що вони дедалі менше вписуються в новинний формат. Про це свідчать і моніторинги новин за лютий («Моніторинг українських новин»). Лише кожне п’яте повідомлення в телевізійних новинах стосується політики, а тема виборів-2012 узагалі не обговорюється. Головні теми новин лютого – катастрофи, ДТП, а також аномальні морози.

Іншою складовою цієї ж тенденції є відволікання уваги. Влада багато часу та зусиль докладає до відволікання людей від соціально-політичного життя. Яскравим прикладом цього є маніпуляції з українським часом. Таку ж функцію має значна кількість владних ініціатив, які спочатку нашвидкуруч приймаються, масовано обговорюються в медіа, а тоді так само різко змінюються або взагалі скасовуються. Здається, не минає й місяця, щоб не було подібних рішень, особливо це стосується правил дорожнього руху, де за останні роки відбувалося стільки змін стосовно одних і тих же позицій, що дуже складно згадати, яке ж саме правило діє зараз.

Існує ще багато таких «чергових» питань, зокрема мовне, які постійно піднімаються, і, крім підняття, жодних дій не відбувається. В цьому ж ключі можна розглядати і стан новин. Заплутаність сюжетів і здебільшого жовта інформація змушує звертати увагу зовсім не на те, що справді важливо. У такий спосіб телебачення усувається від політично-суспільного життя, натомість відволікає глядачів від реального стану справ.

Чи це закономірні, кимось керовані з конкретною метою дії, чи це спонтанний процес, яким правлять закони ринку? Хтозна. Головне те, що саме «в сухому залишку» пропагується нашими телевізійними новинами, що саме закладається в голови тих, хто споживає цей продукт. Інформаційні випуски завжди були і залишаються одним із провідних знарядь пропаганди. Навіть якщо це не строго й послідовно вибудувана лінія, як за часів Геббельса, новини все одно виконують цю функцію. Вони просто не можуть її не виконувати. Якщо хтось має вдома заряджений автомат Калашникова, то міліціонера не переконати, що його використовують для лущення горіхів, забивання цвяхів, підпирання дверей. Так само й мене не переконають, що пропаганда не ведеться. Процес відбувається в будь-якому випадку, незалежно від волі власників, продюсерів, журналістів. Якщо ж розглядати зміст новин під цим кутом, то питання свободи слова якось саме собою, органічно й ненав’язливо стає навіть не друго-, а третьорядним.

По-перше, тому що телебачення позбулося монополії на висвітлення інформації. Це навіть смішно, що на сайтах випусків новин можна дізнатися те, що не потрапило в ефір. Так сталося із замовчуванням інциденту, коли афганські ветерани розвернулися спинами до Януковича, чого «не помітили» практично жодні теленовини. На їхніх же сайтах про цей епізод можна було прочитати в подробицях. Власне, ефективність такого підходу видається доволі сумнівною. Інша річ, коли інформація закрита повністю, як це робилося при совку. А нині виходить, що лише часткове замовчування викриває факт неправдивості більше, ніж будь-які крики журналістів на цю тему.

По-друге, зміст новин нині набув такого характеру, що політика в них становить далеко не основну частину і не лише за обсягом. І якщо розглядати цю левову частку контенту інформаційних випусків, то питання свободи слова взагалі недоречне. Неполітична складова новин якраз має всі підстави вважатися взірцем дотримання свободи слова та журналістських стандартів. Репортажі про надзвичайні події ведуться напрочуд професійно, тут є і повнота висвітлення, і незаангажованість, і думки кількох сторін, і гострі журналістські розслідування і т. ін. Свобода слова тут буяє в усій своїй красі, але чи доречно її тут узагалі згадувати? Питання лежить у площині етики. Чи треба в такій кількості і з такою повнотою висвітлювати надзвичайні події? І як це впливає на глядачів?..

Чим нас годують новини

Контент, який нині відіграє найбільшу роль, можна поділити на такі категорії: надзвичайні події (ДТП, нещасні випадки, катастрофи), репортажі про знедолених простих людей (побутові проблеми, суперечки, свавілля ЖЕКів, погана якість продуктів, знедолені діти, які потребують грошей на лікування тощо) і кримінальна хроніка.

Головною ознакою репортажів є натуралізм. Якщо скоєно якийсь злочин, то особливим шиком вважається показати всі жахливі деталі крупним планом. Коментарі беруть у всіх – злочинця, жертви, їхніх знайомих, родичів – і за кілька хвилин перед глядачами розгортається справжня життєва драма. Не менш детально показують умови життя простих українців, які постійно мають проблеми з ЖЕКом, не менші проблеми зі здоров’ям, особливо в дітей, яким не вистачає грошей на операцію… Коментарі простих людей, дуже часто із суспільних низів, стали невід’ємною частиною новин, причому особливим шиком стало щедре «свистіння» замість нецензурщини.

Яким чином відбивається на свідомості такий контент? Він відіграє роль загального забарвлення життя. Це не тло політінформації, відсторонене від щоденної реальності, як було раніше. Цей фон проникає в буденні стосунки кожного і просто не може не впливати на все суспільство. Найгірше те, що до цього, як до фонового шуму, швидко звикаєш і поступово починаєш сприймати його «наче так і треба». Так новини створюють горизонт сподівань, формують тематику думок і світогляду людини. Для висвітлення береться певний коридор інформації, решта лишається поза ним, його ніби й не існує. В ескімосів є майже 50 назв одного білого кольору. Так само, як природа на півночі, телевізійні новини привчають глядачів до певного сприйняття реальності, в якому є тільки специфічні відтінки одного кольору – далеко не оптимістичного.

Наші новини нагадують радіоприймач, фіксовано налаштований на одну хвилю, інших він просто не ловить. І ця хвиля дуже нагадує «Радіо Шансон», хоча в житті є не лише проблеми тих, хто сидить, або щойно відкинувся, або ще тільки збирається за ґрати. Є й інший контингент серед слухачів новин, є люди з іншими культурними й інформаційними запитами, але вони для переважної більшості наших ЗМІ попросту нецікаві. Тому й опиняються вони зі своїми запитами в культурній резервації, на далекій периферії соціально-політичного життя. Ну немає в середовищі людей звичайних, а тим більше інтелігентних, кривавих розбірок, брудних скандалів і п’яних сварок – які новини про їхнє життя можна подати? Нудні й нецікаві? Через те й випадає їхнє пісне життя з поля зору українських новин.

Субкультура люмпенізованого населення поволі витісняє культуру в нашому інформаційному просторі й загрожує перетворити проблеми життя бандюганів, бомжів і нуворишів на мейнстрим українського соціально-політичного процесу.

Це є фактично дзеркальною практикою щодо совкових ЗМІ, які, навпаки, принципово замовчували всі скандали та негаразди і в яких політінформація відігравала головну роль у пропаганді. Нині ж ця технологія поступилася зворотній, із акцентом на всіх скандалах, і саме вона насправді значно ефективніша за ту, до якої вдавалися більшовики. Попри кардинально різні засоби й підходи, мета лишається тою ж: створення певного образу світу й екзистенціального настрою у глядачів. Тоді це була бадьорість, а нині жах перед життям та екстаз у примітивних задоволеннях.

Я далекий від ностальгії і твердження, що совковий формат новин є хорошим прикладом для наслідування. Але за катастрофічним впливом його важко порівняти із сучасним. Пряма пропаганда, яка велася тоді, була всіма впізнаваною, її пропускали як загальне місце, зрештою, на неї можна було просто не звертати уваги. Коли знаєш, що тебе дурять – шахраєві дуже важко досягти успіху. А непряма пропаганда, яку ведуть сучасні новини, може бути непомітною. Від неї важко відцуратися, важко не піддатися впливу того шаленого потоку негативної інформації. Тому вона чинить значно більший вплив на глядачів. Навіть якщо знаєш, що тебе дурять, але не розумієш як, протистояти цьому вкрай важко.

Разючий зміст новин настільки сильно впливає на свідомість, що без увімкнення захисних психологічних функцій витримати його просто неможливо. Головна ж протидія цьому напливові негативу – збайдужіння. Потім це позначається на всьому способі життя. І нічого дивного, що коли журналіст стікав кров’ю в під’їзді, ніхто йому не вийшов допомогти, або коли журналістка, послизнувшись, зламала руку – її облаяла двірничка. Це випадки, що набули розголосу, а загалом таке відбувається на кожному кроці й нікого не дивує. Бо всім байдуже. Це і є перший закономірний наслідок сучасної новинної стратегії: соціальна апатія.

Сукупними зусиллями медіа створюється образ реальності, де все погано і нас дурять на кожному кроці, люди беззахисні, бідні, хворі, погано харчуються, гризуться одне з одним, безнадійно шукають допомоги і приречені й далі на таке життя. А в багатих навпаки – все «в шоколаді», про що буквально верещать світські хроніки. З одного боку, це створює незадоволення, соціальне напруження, а з іншого – втовкмачує в голови, що так і має бути.

Програми, які займаються захистом прав споживачів, стурбовані якістю різних товарів, найчастіше харчування. На перший погляд, вони покликані показати, що є насправді, як захиститися від ошуканства. Але в контексті нав’язливого «поганого світу навколо» вони лише додають до цього образу ще кілька колоритних деталей. Таку саму функцію відіграють репортажі про знедолених, яких обдурили, про безнадійні сутички з ЖЕКом, іпотекою, колекторами, медициною тощо. Створюється картинка всезагальної безпорадності простих жителів проти бюрократичного свавілля – і виходу з цього немає. Так виховується й апатія щодо суспільного життя, і ще два наслідки новинної політики: байдужість до проблем іншого і, зрештою, збайдужіння до власних проблем, про позитивне вирішення яких у світлі сучасних новин може мріяти хіба що повний дурень.

Загалом на телебаченні постійно присутній різкий контраст. З одного боку, є блискучі зірки, які своїм відфотошопленим лоском, ідеальними дизайнерськими багатими студіями просто засліплюють очі. А з іншого – маємо звичайних людей, здебільшого малопривабливих, які ще й розмовляють дуже засміченою мовою й живуть у фантастично невлаштованому побуті. Контраст виразно підкреслює головну тезу: як погано жити. Інша грань контрасту полягає у висвітленні безкарності «мажорів» на тлі знедолених людей, що не мають грошей заплатити за себе… Крім того, свавілля і безкарність органів державної влади теж відіграє роль прикладу для наслідування. Бо це сприймається як норма, а коли так, то є два варіанти: або бути слабкою жертвою, яку обдирають, або бути таким же нахабним і свавільним, як сучасні «господарі життя», що займають верхні суспільні щаблі й номінально є «елітою». Тому все висвітлення таких соціальних тем ведеться з точки зору слабкого: самоочевидна несправедливість полягає не в тому, що існує шалений розрив між бідними й багатими (цього змінити не можна, це норма, основне правило гри), а в тому, що сам ти не маєш можливості поводитися як «мажор» (а це ти можеш змінити, перейшовши в іншу соціальну верству). Мораль же тут проста, як мораль зони: головне – не бути лохом, або ти, або тебе.

До логіки кримінального світу глядачів привчають і в більш відвертий спосіб. Кримінальні хроніки дуже добре резонують із силою-силенною серіалів, переважно російського виробництва, де повною мірою показують зеківсько-ментівське життя з усіма тонкощами мови, поведінки… Те ж саме майже щодня транслюють у новинах. Там пограбували, там убили, там побили, там зґвалтували… Злочинний світ поруч, і нічого в ньому немає незвичного, життя на зоні, лексика, «фєня» – все знайоме і здається ледь не рідним. Та й мораль наближається до «понятій». І не викликають ніякого внутрішнього опору результати владних виборів, навіть коли там безліч фальсифікацій. Горизонт сподівань, у якому зона не виглядає чимось надзвичайним, а є нормою, породжує доволі викривлене уявлення про те, яким має бути нормальний світ.

А результати цієї тенденції такі. Всі вдячні глядачі теленовин знають найменші тонкощі виконання практично будь-якого злочину, так само, як усю різноманітність наркотичних речовин і способів ними користуватися. Всі знають дії поліції в цьому випадку. Але найголовніше, що злочинний світ сприймається таким же буденним, як і звичайне життя. Замість висвітлення гарних прикладів для наслідування – показуються найгірші.

Цю одноманітність намагалися розбавити на ICTV програмою Олени Фроляк із виразною назвою «Добрі новини», однак вона не прижилася в нашому телепросторі.

Проблеми, раніше табуйовані цензурою (чи суспільною мораллю, чи культурою), нині є основними. Якщо тема сексуальних стосунків була неприйнятною і ще порівняно недавно всуціль замовчувалася, то нині вона стала провідною в мистецтві, це ж саме стосується і нецензурної лексики, яка нині стала чи не обов’язковою «окрасою» української прози, що нею особливо смакують письменники. Аналогічна картина зі злочинним світом, який у медіа набув найбільшого розголосу й популярності. Причому висвітлюється низьке, приземлене, побутове і просто брудне, на цьому робиться основний акцент.

Здається, ніхто не замислюється над причинами, через які теми здавна замовчувалися… Можливо, не завжди це було спричинено цензурними заборонами, надмірним схилянням перед традиціями, несвободою, слабодухістю чи недостатньою сміливістю йти всупереч загальній думці абощо. Ба більше: може, ця «загальна думка» в певних випадках слушна, і деякі теми взагалі не варто висвітлювати? Мабуть, під час вечері у фешенебельному ресторані з прекрасною дамою джентльменові не обов’язково розповідати подробиці того, як він відлучився у вбиральню. Зате для ЗМІ ця тематика є найбільш привабливою, хоча шкоди суспільству вона завдає не меншої, ніж побаченню джентльмена, який би не втримався і в повноті розповів би всі деталі, які за правилами хорошого тону варто замовчати.

«Мораль сей басни…»

Картина світу новин далеко не безневинна. Але чи світ насправді все більше схожий на новинний, чи новини такі, бо світ такий? Це питання з розряду, що з’явилося раніше: курка чи яйце.

Реальний світ і світ медіа взаємодіють і впливають один на одного, весь час підсилюючи ефект. Якщо події співвідносяться з фоном новин, то відбувається резонанс і вплив лише підсилюється. Зважаючи на тематику теленовин, зміни можуть відбуватися лише в одному напрямку. І якщо одного дня ви прокинетеся і зрозумієте, що вся країна перетворилася на зону – не варто дивуватися…

Деякі речі просто не варто висвітлювати. Свобода полягає не у відсутності будь-яких заборон – це в духовному житті дуже часто завдає такої ж шкоди і жахливих наслідків, як діяльність якогось маніяка. Сьогодні ж «розгул демократії» в ЗМІ й мистецтві став не менш популярним, аніж тема серійних убивць у кримінальному чтиві. Нині більшість «шедеврів» мистецтва, науки, публіцистики варто порівнювати не зі справжніми шедеврами, а з витворами, скажімо, Джека Різника. Він теж має славу, є легендою, так само як і Герострат, і багато сучасних культурних діячів. Саме така слава нині в найбільшій моді. У наших медіа дедалі ширше утверджується англійське значення слова «свобода», через що люди починають не лише пити каву, «вільну від цукру», а й почуваються дедалі вільнішими від зайвини «культурних пережитків», розуму, смаку, делікатності, інтелігентності, зрештою – елементарної порядності.

Навіщо свідомо впливати на суспільство таким чином, щоб наслідком була його деградація? Чомусь мене абсолютно не дивує хвиля насильства, що котиться нині країною, про яку кричать усі ЗМІ. По-моєму, це абсолютно закономірно. Напівміфічний закон «про що думаєш – те з тобою і трапляється» діє. А ні про що інше наше суспільство думати не може, переглядаючи теленовини. «За що боролися, на те й напоролися».

Чи можна якимось чином уплинути на виробників медіаконтенту, щоб це змінити? Мені це видається примарним… Але проблема дуже гостра і потребує великої уваги та якоїсь протидії, якщо ми хочемо, щоб у житті лишилося ще щось окрім того, що показують нам наші новини, чесно намагаючись виконати своє завдання «висвітлити об’єктивну картину сучасного життя».