В Україні нещодавно були прийняті закони «Про доступ до публічної інформації» та «Про захист персональних даних». І якщо перший вітався журналістською та експертною спільнотою, то другий піддається частій та гострій критиці. Адже саме цей документ українські чиновники використовують для обмеження доступу до інформації як журналістів, так і звичайних громадян.

Натомість європейські експерти наполягають на іншому. Захист персональних даних не повинен перешкоджати доступу до даних і створювати перепони у журналістській діяльності. Таку спільну думку висловили вони під час семінару «Захист персональних даних і медіа», який відбувся 15 лютого, і був організований в рамках спільного проекту Європейського Союзу та Ради Європи «Сприяння європейським стандартам в українському медійному середовищі» спільно з Інститутом медіа права (Україна).

Експерти Ради Європи професор Бертіль Котьє (Швейцарія), Шура Нас (Нідерланди), Пьотр Дробек (Польща), Марі Жорж (Франція) розповіли про міжнародні стандарти та передову європейську практику у сфері захисту прав персональних даних, українські експерти Дмитро Котляр та Ігор Розкладай (Інститут Медіа Права) розповіли про практику застосування законодавства у сфері захисту даних та доступу до інформації в Україні. 

Попри відверті суперечності між правом на приватність та правом на свободу слова, які виникають не лише в Україні, але й у європейських країнах, експерти Ради Європи м’яко уникають формулювання «конфлікт прав». Натомість вони говорять про потребу віднайти баланс між цими правами.

«Захист персональних даних є важливим для стійкого розвитку демократичного суспільства. Проте захист персональних даних не означає, що ми ліквідуємо інші права. Потрібно говорити про баланс між правом на приватне життя та правом на свободу слова» – зазначила, відкриваючи семінар, Софі Квасни, голова відділу з питань захисту персональних даних Генерального директорату з питань прав людини і верховенства права Ради Європи.

Правда, протиріччя між захистом приватних даних та прозорістю різні країни вирішують по-різному, зауважив у своїх рекомендаціях до українських законів «Про захист персональних даних» та «Про доступ до публічної інформації» експерт РЄ, директор Інституту публічних комунікацій університету Лугано (Швейцарія), професор Бертіль Котьє. Він назвав три підходи, які існують у вирішенні цієї проблеми:

– перший, надавати пріоритет захисту даних, а прозорості (як у випадку з доступом до державних документів органів ЄС  у рішенні Суду Європейського Союзу (Справа С-28/08 Р, Баваріан Лагер проти Комісії, 29 червня 2010 року);

– другий, надавати пріоритет прозорості, а не захисту даних (Фінляндія, Швеція);

– третій, не надавати пріоритет жодному принципу, але встановити правовий механізм, який зобов’язує органи державної влади аналізувати обставини кожної поданої заяви та ретельно зважувати різні інтереси, про які йде мова (повністю текст рекомендацій, а також тези доповіді пана Котьє та інших експертів українською мовою можна завантажити нижче – MS).

Професор Котьє переконаний, що чи не найкращий підхід до вирішення проблеми суперечностей між захистом даних та доступом до інформації знайшла Канада, прийнявши єдиний закон (а не два, як в Україні). У цьому законі є дуже важливий пункт про громадський інтерес. Верховенство громадського інтересу є у багатьох європейських країнах, зазначив пан Котьє. Він також вважає серйозною хибою українського закону «Про доступ до публічної інформації» той факт, що він не передбачає створення державної установи, яка б опікувалася питанням доступу до інформації (натомість орган по захисту персональних даних є - Державна служба з питань захисту персональних даних).

Хоча, як уже зазначалося вище, експерти Ради Європи рекомендують Україні  віднайти баланс між правом на приватність та правом на свободу слова. «Захист даних не повинен перешкоджати доступу до даних» – заявила Марі Жорж (Франція).

У той же час «українське законодавство у сфері захисту персональних даних часто використовується для закриття доступу до даних» – зауважив директор Інституту Медіа Права Тарас Шевченко. Він також звернув увагу на проблеми реєстрації баз даних та інші ризики, які виникли в Україні після прийняття закону «Про захист персональних даних».

Дані про власників медіа хотіли закрити?

Про проблеми, які створив цей закон для вітчизняних підприємців, зокрема в частині реєстрації баз даних, писали чимало. І навіть відтермінування відповідальності  за порушення у сфері захисту персональних даних, не рятує ситуацію, вважає Тарас Шевченко.

Але у медіасфері – свої колізії, які виникли через застосування законодавства про захист персональних даних. І зачіпають вони не лише журналістів у їх щоденній роботі, а стосуються і питання регулювання медіасередовища.

Так, член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Лариса Мудрак нагадала під час семінару, що було докладено чимало зусиль, щоб створити відкритий реєстр баз даних телерадіоорганізацій, у якому передбачається наявність інформації про власника ЗМІ. До речі, питання прозорості власності медіа є одним із показників рівня свободи слова в демократичному суспільстві. Проте нещодавно Державна служба з питань захисту персональних даних надіслала листа Нацраді із застереженнями саме щодо цього питання.  Фактично йшлося про спробу обмежити доступ до інформації про власників ЗМІ. Проте, як зазначила Лариса Мудрак, колізію вдалося вирішити. «Якщо власник дає формальну згоду бути ліцензіатом, це означає, що він дає автоматичну згоду бути публічним», - наголосила член Нацради.

Журналістські досьє, зарплати високопосадовців та інші неприємності

Закон «Про захист персональних даних» вимагає  обов’язкову реєстрацію баз даних.  Журналісти та редакції працюють з великими масивами різної інформації, вони формують свої досьє та бази. У них виникло логічне запитання: тепер обшуки та вилучення інформації, подібні до того, який був проведений удома у блогера Олени Білозерської, стануть нормою?

Юрист Інституту Медіа Права Ігор Розкладай зазначив під час семінару, що дія закону «Про захист персональних даних» не поширюється на журналістів і вона ніяким чином не стосується особистих баз журналістів. Проте, наголошує юрист, інша ситуація з редакційними базами даних – вони ніяким чином не захищені. Також не захищені, наприклад, бази продакшн-студій, бази масовок (які потрібні для різних телевізійних шоу), бази інтернет-розсилок чи бази учасників конкурсів/акцій, або ж бази, які формують у Google.doc звичайні користувачі.

«Журналістські досьє ніхто в Європі не перевіряє», – зазначає на це експерт Марі Жорж. На її думку, журналістські бази не потребують реєстрації. Вона переконана, що дуже важливу роль відіграє розуміння того, хто і з якою метою формує та зберігає ті чи інші бази даних.  

У Швейцарії, наприклад, взагалі нема обов’язку реєструвати бази даних. Натомість у Нідерландах існує велика кількість винятків, зазначає  експерт Ради Європи Шура Нас. «Ми пропагуємо в ЄС, щоб повністю відмовитися від обов’язку сповіщати про бази даних», – зазначає вона. Проте додає, що при цьому повинна  бути прозорість суб’єктів збирання даних.

Але більшу проблему для журналістів становлять навіть не бази даних, а сам доступ до інформації, особливо якщо ця інформація стосується політиків та чиновників високого рангу. Тертя, які періодично виникають у окремих журналістів з Адміністрацію президента, Кабміном, апаратом Верховної  Ради та іншими державними органами через намагання з’ясувати, наприклад, платню високопосадовців, - яскраве тому свідчення. Державні органі часто відмовляють у наданні такої інформації журналістам, посилаючись якраз на те, що це приватна інформація, захищена законом про захист персональних даних.

Експерт із Польщі Пьотр Дробек звернув увагу на те, що платня вископосадовців, у тому числі й таких, як Генеральний прокурор, – має бути прозорою для громадськості. Марі Жорж додала до цього: «Платня усіх високопосадовців або топ-менеджерів великих компаній має оприлюднюватись».   

Чи потрібен Кодекс поведінки для журналістів у сфері захисту персональних даних?

Динамічні зміни у сфері медіа ставлять багато нових запитань не лише перед журналістами, але й перед юристами. Професор Котьє зазначає, що  у Європі «правила у сфері захисту персональних даних були чітко закарбовані, коли було легко зрозуміти, хто є журналістом». Сьогодні ж, в епоху нових медіа, все змінилося, і тому, на його думку, потрібно шукати нові критерії та нові підходи.

В Україні звучить думка про те, що виробити нові підходи може допомогти етичний кодекс для журналістів у сфері захисту персональних даних. Зокрема таку думку висловив голова Державної служби України з питань захисту персональних даних Олексій Мервінський, а також медіаюристи. Проте, навряд, чи подібний кодекс може вирішити ті колізії, які виникають між журналістами і чиновниками (про що ми говорили вище).

Сьогодні в Україні існує декілька етичних кодексів загального характеру, розроблених різними журналістськими  організаціями, а також існують міжнародні журналістські кодекси. Проте проблема їх реалізації залишається, про це можуть детально розповісти в Комісії журналістської етики. Чи не краще було б просто модернізувати/осучаснити наявні кодекси замість вигадувати велосипед?

Але тема етичних журналістських кодексів – це тема окремої статті і, власне, проблема самого медіасередовища. Натомість чиновники, які переймаються саморегулюванням журналістської спільноти, краще б подумали про те, як виконувати закон «Про доступ до публічної інформації», аби не захищатися періодично від незручних запитань журналістів іншим законом – «Про захист персональних даних».

Для довідки:

На рівні Ради Європи сфера захисту персональних даних регулюється Конвенцією про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року (ETS №108), прозорість органів державної влади регулюється Конвенцією про доступ до офіційних документів від 18 червня 2009 року (ETS № 205). Україна ратифікувала перший з цих двох текстів у вересні 2009 року; наразі другий текст не підписаний та не ратифікований. Слід зазначити, що Конвенція про доступ до інформації досі не набрала чинності, оскільки на сьогоднішній день лише чотири країни (Норвегія, Швеція, Угорщина та Чорногорія) ратифікували її, у той час коли необхідна ратифікація принаймні десяти країн-членів.