Ендрю Фінкель: Турецька преса роками недостовірно описувала ситуацію в курдському регіоні

Ендрю Фінкель: Турецька преса роками недостовірно описувала ситуацію в курдському регіоні

00:00,
23 Вересня 2014
2763

Ендрю Фінкель: Турецька преса роками недостовірно описувала ситуацію в курдському регіоні

00:00,
23 Вересня 2014
2763
Ендрю Фінкель: Турецька преса роками недостовірно описувала ситуацію в курдському регіоні
Ендрю Фінкель: Турецька преса роками недостовірно описувала ситуацію в курдському регіоні
Американець і стамбулець Ендрю Фінкель — про підтримку незалежних ЗМІ в Туреччині та виклики площі Таксим для турецьких медій.

До того, як почалися протести на площі Таксим у Стамбулі, американець Ендрю Фінкель устиг багато. Публікувався в The Economist, The Daily Telegraph, The New York Times та інших поважних виданнях, працював на CNN і турецькомовному телебаченні, написав книжку про Туреччину Turkey: What Everyone Needsto Know, утратив роботу в кількох турецьких газетах і побував під слідством за свою професійну допитливість. Після двадцяти років у Туреччині, де роботу преси жорстко регламентують чиновники, він міг би піти на відпочинок. Натомість знайшов кошти та створив неурядову організацію P24 (Platform for Independent Journalism), яка захищає права незалежних журналістів. Разом із колегами — турецькими журналістами Ясемін Чонґар, Хасаном Джемалем та іншими, — Ендрю намагається вивести турецьку журналістику на якісно новий рівень.

Ми спілкувалися з Ендрю в офісі його організації P24 у Стамбулі. Він розповів про особливості турецької журналістики, вплив влади на медіа, зміну ставлення турецького суспільства до газет:

— На початку своєї кар’єри я займався журналістськими розслідуваннями й сам шукав кошти, щоб їх робити. Але я зрозумів: ти можеш зробити найкращі розслідування у світі, та коли приходить час розповісти всім про те, що ти знайшов, люди тебе ігнорують. Навіть якщо ти повідомиш, що світ може впасти за п’ять хвилин, це буде цікавим газеті, але люди наступного дня про це забудуть.

Разом із Ясемін Чонґар — туркенею, що довго працювала в Америці, — я робив розслідування для турецької газети Taraf. Ми намагалися бути незалежними й писати гострі соціальні матеріали, але згодом зрозуміли, що не зможемо уникнути тиску. Ми намагалися знайти підтримку й створити платформу для об’єднання всіх, для кого незалежна журналістика щось значить. Деякі організації — наприклад, американська неурядова організація The Center of Public Integrity, — пропонували нам кошти на розвиток вільної преси в Туреччині. Та коли я повернувся з Америки й намагався зацікавити цією ідеєю турецьких колег, усі казали «так, так, так», але ніхто насправді не хотів нічого робити.

Перервавши з низки етичних причин співпрацю з Taraf, ми шукали інше незалежне видання з хорошою репутацією, якому б довіряла аудиторія. Саме так зарекомендувало себе стамбульське онлайн-видання T24, популярність якого значно зросла за час протестів у парку Ґезі. Ми усвідомили, що журналістське розслідування — не єдина можлива форма донесення правди до людей. Набагато важливіше підтримувати розвиток незалежних медіа загалом. Меценати були готові давати гроші неурядовій організації, яка б підтримувала незалежну журналістику в Туреччині, й тут наші цілі збіглися. Так з’явилася платформа Р24. Нашу команду очолив Хасан Джемаль, легенда турецької журналістики. Його публічно критикував прем’єр-міністр Реджеп Тайїп Ердоґан, і Хасан дивом уникнув ув’язнення.

У цій сфері ми виявилися ледь не єдиними. Переважно турецькі медіаорганізації є залежними від влади. Я пригадую приклад Явуза Байдара, звільненого з посади омбудсмена, себто посередника між читачами й редакцією, газети Sabah. Медіаорганізації нічого не змогли на це сказати, бо Sabah входить до системи контрольованих владою великих видань. Тож як такої альтернативи нашій діяльності в Туреччині немає. Можливо, ми не все робимо ідеально, але ми взяли на себе відповідальність підтримувати журналістів. Деяких підтримуємо довготерміново, в деяких випадках надаємо короткочасну підтримку — наприклад, якщо людину звільнили, допомагаємо знайти адвоката.

Ми поки що маємо не настільки потужний вплив, щоб перебувати у великій небезпеці. Репутація Туреччини як країни, де багато журналістів сидить за ґратами, не зовсім виправдана. Ув’язнюють переважно курдських активістів, серед яких лише 5% справді є журналістами. Звісно, багато журналістів відчувають контроль із боку уряду. Хасан Джемаль, хоч і не був ув’язнений, відчув економічний тиск і мав проблеми з подальшим працевлаштуванням. Але його життю нічого не загрожувало. Сам я не відчуваю, що роблю щось небезпечніше, ніж інші мої колеги.

Іще до подій на площі Таксим у людей було відчуття, що з турецькою пресою щось не так. Але саме торік багато прихованих від суспільного ока тем піднялися на поверхню. Як на мене, після цих протестів можна виділити три ключові моменти:

1. Таксим дав розуміння того, що преса роками недостовірно описувала ситуацію в курдському регіоні. Це було перекручення інформації та переважання думки уряду. І це проявилось у тому, як багато турецьких ЗМІ спочатку «не помічали» акцій протесту в центрі Стамбула, а потім брехали про них. Якщо, наприклад, 35-річний рекламіст бере участь у протестах, а медіа їх не висвітлюють, він розуміє, що медіа брешуть про нього. А якщо брешуть про нього, то можуть брехати і про інше.

2. Уряд так і не зрозумів справжнього Ґезі. Спершу мітингувальники не мали єдиного плану дій, кожен мав свої причини, щоб вийти на акцію протесту. Вирубка парку в центрі міста стала лише приводом для об’єднання зусиль. Думаю, щось подібне відбувалось і на українському Майдані. Однак із розвитком подій Ґезі довів, що з людьми варто рахуватися, що вони можуть упливати на владу й олігарх не може збудувати хмарочос у тебе на подвір’ї без твоєї згоди. Є ліміт перебування при владі й межа того, що уряд може собі дозволити зробити, не порадившись із людьми. Але уряд відреагував на цей виклик як на спробу військового перевороту, дійшовши висновку, що люди хочуть його скинути. Насправді ж не це було головною метою протестів на площі Таксим. Можливо, цього хотіли два відсотки населення Туреччини — революційно налаштовані націоналісти. Але вони не були головною течією Ґезі.

Турецький уряд прагнув показати людей у парку Ґезі як звичайних маргіналів, які заважають розвитку Туреччини. Проти протестувальників застосували силу, паралельно проводячи в медіа кампанію, спрямовану на поляризацію суспільства. У звіті Freedom House цим подіям присвячено цілий звіт. Наприклад, в один день вісім газет вийшли з одним і тим самим заголовком. Це так, ніби одна кухня обслуговує двадцять ресторанів. Це свідчить про те, що «рекомендації» щодо висвітлення подій на Таксимі йшли з вищих владних кіл. Журналістів, що їх не виконували, було звільнено, й по Таксимі уряд став іще більше контролювати медіа.

3. Усвідомивши, що газетам не можна довіряти, турки почали шукати альтернативні джерела інформації. Замість купувати Hurriyet, стали шукати інформацію в соцмережах та на сайтах, обговорювати її, більше спілкуватися між собою. Уряд навіть спробував обмежити доступ до соцмереж, але зрозумів, що це лише загострює конфронтацію.

Таксим став викликом для журналістів. Вони мали зробити громадянський вибір, брати чи не брати участь у протестах, але головне — зробити вибір професійний: казати правду чи брехати. Шкода, що ті події так і не сформували єдиного «голосу Ґезі». Фактично цю роль виконували соціальні мережі. Звісно, з твітером виборів ти не виграєш, але донести до людей свою думку можна.

Туреччину часто порівнюють із путінською Росією, але я б сказав, що керівництво більше нагадує за стилем небіжчика Уґо Чавеса. Половину населення країни перетворюють на люмпен, який усьому довіряє — дивиться телевізор і слухає все, що каже уряд. Частиною турків і надалі легко маніпулювати. Ми часто бачимо картину, що людина купує популярну опозиційну газету, — вона тут має найвищі тиражі, — але ніколи в житті не проголосує за опозицію. Бо просто не замислюється над тим, що читає. Але з поширенням інтернету епоха «що там сказали в газеті» відходить, і далі громадська думка формуватиметься за новими принципами — не лише в Туреччині.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: economist.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду