Білоруський журналіст Сергій Дорофєєв здобув визнання в українському телепросторі блискавично: вже за перший рік роботи на 5-му каналі в програмі «Портрети» його нагородили «Телетріумфом». Після 5-го був «Інтер», ток-шоу «Стосується кожного», яке Сергій вів до кінця 2013 року і яким залишився незадоволений. Зараз він знімає для «Інтера» документальні фільми та готується до нових проектів. Ми розмовляємо у Школі журналістики Українського католицького університету, куди Сергій Дорофєєв приїхав, щоб поділитися секретами якісного телеінтерв’ю (відео майстер-класу дивіться тут).

Сергію, ви називаєте себе холериком за темпераментом. Але в це важко повірити, спостерігаючи за вами в ефірі. Яким чином ви гамуєте емоції?

Всередині часто закипає, коли бачиш, що людина говорить неправду й використовує твій ефір у власних цілях. Але я говорю собі, що мої надлишкові емоції нікому не потрібні. Адже глядач дивиться програму не для того, щоб бачити, як ведучий вимахує руками чи підвищує голос. Аудиторія хоче більше дізнатися про героя. Тому завдання ведучого – впоратись зі своїми емоціями й показати співрозмовника. Для цього потрібно ставити правильні запитання.

Всі люди хочуть видаватися кращими, ніж вони є насправді. Людина приходить на ефір зі своїми заготовками. Наприклад, планує розповісти, як чудово працює її міністерство, а будь-яку критику потрактувати як підступи ворогів. Завдання інтерв’юера – зламати цей план.

Є думка, що наслідування авторитетів для молодого журналіста необхідне для вироблення власного стилю. Чи наслідували когось ви?

Для формування власного стилю потрібно насамперед бути особистістю в усьому. А також адекватно і спокійно сприймати свої плюси і мінуси. Що ж до наслідування: так, як говорить Леонід Парфьонов, не говорить ніхто. Але свого часу, намагаючись бути подібними на нього, багато молодих журналістів раптом закивали головами й замахали руками в кадрі. Це комічно. Але, можливо, хтось таким чином і виробить свій стиль. Мені, коли я починав працювати на радіо, звісно, хотілося бути схожим на деяких радіоведучих. Але це було для мене таким собі ракетоносієм. Коли розумієш, що досяг певної планки, бажання бути схожим на когось відпадає, як стартові сходи, й далі ти вже летиш сам.

А в «Портретах» підтяжок як у Ларрі Кінґа не хотілось одягнути?

Ні :) Можна ставити абсолютно дурні запитання, сидячи в підтяжках Ларрі Кінґа, а можна непогані без підтяжок. Я обираю останній варіант.

Головний редактор радіо «Эхо Москвы» Олексій Венедиктов уважає, що VIP-гостей не потрібно поважати, бо в публічному інтерв’ю повага є синонімом страху. Ви погоджуєтесь?

Я не вважаю повагу синонімом страху. Якщо перед тобою людина, до якої ти ставишся з пошаною за її професійні досягнення, громадянську позицію чи мудрість, ти не можеш її не поважати. Наприклад, я брав інтерв’ю в кардинала Любомира Гузара, якого дуже поважаю. І ставив запитання в такому темпі й із такою інтонацією, в яких відчувалася повага до гостя. Але повага зовсім не виключає творчу агресію в хорошому сенсі цього слова. Частка правди є в тому, що повага може не дати тобі поставити ті запитання, які потрібно поставити. Тому я ніколи не приймаю приватних запрошень, наприклад, пообідати з політиком. Бо завжди розумію, що політик може бути гостем моєї програми, і цей обід стримає мене від гострого запитання.

Сьогодні під час майстер-класу ви сказали, що один із ваших головних методів підготовки до інтерв’ю – намагання спрогнозувати відповідь. Як часто цей метод дає результат?

Завжди. Я як людина, що вивчала фізику й математику, мислю блоками й схемами. На кожне своє запитання я прогнозую кілька варіантів відповіді, й для кожного окремо прораховую подальший розвиток розмови. По-іншому не можна. Інколи ти читаєш інтерв’ю й помічаєш, що журналіст дотримується певної послідовності запитань, не зважаючи на відповіді респондента. Це смішно. Щоб розмова не перетворилася на творчий вечір журналіста, потрібно обов’язково реагувати на відповіді.

Буває, що вам не вдається все прорахувати наперед?

Так, інколи інтерв’ю не вдаються. Я завжди наводжу приклад інтерв’ю з Інною Богословською. Мабуть, я не зробив усього, щоб схилити її до себе. Причин для невдалої розмови може бути багато, але завжди винен інтерв’юер.

Коли інтерв’ю вдається, часу на нього завжди замало. А ось під час розмови з Олегом Скрипкою ви кілька разів дивилися на годинник. Чи можна сказати, що інтерв’ю вийшло не таким, як вам хотілося?

Ні, я б так не сказав. Я дивився на годинник тому, що від деяких відповідей Скрипки втомлювався. Він повторювався, тому я, відводячи погляд або поглядаючи на годинник, давав йому зрозуміти, що чекаю не такої відповіді. Як на мене, Скрипка через утому або з якоїсь іншої причини відповідав тоді дуже дивно. Наприклад, мені запам’яталися його слова про те, що совість – це комплекс. Можливо, він не зрозумів запитання, а може, й справді так уважає.

Як вам дається перехід від одного формату до іншого – політичне ток-шоу, соціальне, цикл інтерв’ю?

Якщо ти цікавишся своєю справою, то не думаєш про формат. Коли робиш те, що цікаво, природно виглядатимеш у будь-якому форматі. А проектом, який ви назвали «соціальним» – «Стосується кожного» на «Інтері» – я не був задоволений. І соціальним його не вважаю. Мене запрошували на дещо інший формат. І якби запропонували займатися соціальним ток-шоу тепер, я б не погодився: зараз мені цікава документалістика.

Вам був цікавий досвід участі у створенні стрічки «Шевченко. 200 років самотності»?

Я дізнався дуже багато нового й цікавого про Шевченка. Ми так захопилися, що назнімали значно більше, ніж дозволяв хронометраж фільму. Багато з того, що не ввійшло в кінцевий варіант, можливо, буде змонтовано в розширену версію. Крім того, познайомився з багатьма цікавими людьми. З деякими з них ми зараз працюємо над наступним фільмом, який має вийти до Великодня.

Якось ви сказали, що абсолютно чесна журналістика можлива лише в громадських ЗМІ. Що ви можете сказати про поведінку українських медіа під час майдану?

Я не міг дивитися новини на «Інтері». Переглядав випуски новин 5-го каналу та «1+1», а також ukrstream.tv та hromadske.tv. Читав lb.ua, «Цензор», «Українську правду», хоча не до всіх цих ЗМІ маю навіть 80–90 відсотків довіри.

Мене часто запитують, чи потрібна зараз люстрація в українській журналістиці. Я вважаю, що ні. Завжди в таких випадках постає питання: а хто її буде проводити? За якими принципами? З цього може початися полювання на відьом. Нехай самі телеглядачі, радіослухачі й читачі своєю неувагою до тих, кому не довіряють, проведуть люстрацію. Це буде справедливо.

У Білорусі люди показують свою незгоду, виходячи на вулицю й аплодуючи тому, з ким не погоджуються. Це єдиний спосіб показати, що вони думають по-іншому, хоча за це також кидають в автозаки. Студенти журфаку плескають журналістам, які перетворилися на пропагандистів, висловлюючи в такий спосіб своє презирство. Ось це люстрація чи ні? Як на мене, гірше для журналіста годі й придумати.

Ви були, за словами Лукашенка, «молодим журналістом, якого потрібно поставити на місце»…

Олександр Григорович сказав не зовсім так. Хоча як саме він говорив, не пригадую. Я почув цю фразу в ефірі. Слава Богу, що наближені до нього люди не сприйняли її як команду «фас».

Знаю, що ви любите рок-музику. Ваш земляк, вокаліст групи «Ляпис Трубецкой» Сергій Михалок, каже, що Білорусь йому відвідувати небезпечно. А ви можете вільно приїжджати додому?

Почну з того, що «Ляпис» – це більше, ніж музика. Це нерв цього часу, громадянський протест. У «Ляписов» важлива не так музика, як тексти й настрій. Свого часу такий протестний потенціал був лише у Віктора Цоя. Що ж до небезпеки повернення до Білорусі, то я не маю синдрому жертви. Справжніми жертвами стали ті люди, які потрапили в тюрму. Мені незручно, коли мене називають борцем із режимом. Сумую, звісно, за Білоруссю, Мінськом, за рідними ій друзями, але буваю там рідко.

Наприкінці лютого ви виступили в одному з білоруських ЗМІ з текстом про майдан, що мав заголовок «Приклад поруч». Чи можливий майдан у Білорусі?

А як би ви відповіли, якби я запитав вас у жовтні минулого року: чи можливий майдан в Україні?